Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Наступні кілька годин стали справжнім божевіллям. Гордій їх згадував у своїй порожній і темній квартирі. Згадував, як спілкувався з криміналістами, а після, розповідав усе своєму начальникові від самого початку. Як навмисне повернувся з-за кордону щоб  працювати слідчим  довгими роками, аби мати змогу зібрати компромат на  ворога і особисто його запроторити за ґрати. Чому так завзято працював і шукав зв’язки всюди, де це могло знадобитися для справи всього свого життя. Розказав усе, окрім Уляни, бо відтепер це стосується лише його одного. Розповів і про компромат, який у нього викрали люди Мельника, а потім померлий його повернув. За попередньою версією, він зробив це після того, як його,  у ролі небажаного свідка, вирішили прибрати назавжди. Адже Дмитро не лише знав про ноутбук, а ще й був персональним нарко-дилером під крилом Мельника молодшого. А це дуже великий ризик утрати всього для недобросовісного чиновника. Хто б міг  повірити, та Кирило потонув і в цьому брудові. Якби не Дмитро, то він би ще довго тримався на плаву.

Гордій усе це згадував під час вечірнього перегляду  випуску телевізійних новин. Сенсаційних новин. Новин, які він довгими роками мріяв побачити і почути. На кадрах, переляканого Мельника вели у кайданах до поліцейського автомобіля. Вели під скажений хаос натовпу, який встиг прийти подивитись на горе- майбутнього мера. Гордій не прийшов до нього сьогодні щоб позловтішатись. Він взагалі вирішив не наближатись до покидька більше ніколи. Офіційно справу на себе взяв начальник, бо Гордій дуже попросив його. Чоловік трохи вагався, адже Мельник старший впливова людина, а тому справа досить ризикова і масштабна. Та винагорода за подібне викриття має більш вагоме значення. Обман Уляни, і смерть її брата на очах Гордія, щось змінили всередині чоловіка. Він більше не хотів ставати ні відомим, ні багатим. Для чого? Для кого? Свою справу він виконав, цього цілком вистачить. Гордій погодився залишитись на колишній посаді до закінчення слідства над Мельником, а потім, він звільниться і поїде звідси назавжди. Все так, як він і планував. Майже так. З однією величезною помилкою, ім’я якій – Соня.

Гордій ледве наважився увімкнути телефон, який йому передав покійний Дмитро. Це був його особистий телефон, з усіма даними. А як же інакше, хлопець ж не планував помирати такою безглуздою і жорстокою смертю. Вину Мельника у вбивстві свого підопічного ще треба довести, та й зробити це буде досить важко, адже пістолет з якого стріляли одразу мали знищити. На директора заводу працювали не прості люди, це зрозуміло одразу. Та і без цього вбивства, волю він скоро не побачить, а репутацію не відмиє ніколи. Життя Кирила більше ніколи не стане колишнім, так само, як і життя Гордія. Дивлячись на те, як наполегливо і брудно він загарбував собі величезні статки, їх втрата стане для Кирила дуже важкою. Складно її порівняти із утратою рідної людини, але у кожного свої цінності у житті.

Гордій не планував копатися у телефоні покійного, та все ж мусів його перевірити. Сім карту він знищив ще тоді, щоб не наткнутись на нові неприємності. Покійний встигнув по вуха залізти у проблеми, не забувши потягнути за собою молодшу сестру. Судмедекспертиза показала перевищену кількість заборонених наркотичних речовин у організмі померлого. Він не протягнув би довго й надалі проживаючи подібне життя. Чи розумів це складно уявити. Зрозуміло лише одне, у останні хвилини Дмитро хотів лише одного – врятувати свою сестру. І врятував, хоч на якийсь час. Програма показала, що Соня зараз перебуває в Італії, у затишному будинку на березі моря. Вона там з документами на чуже ім’я, які їй вручив брат перед вильотом. Соня вилетіла сьогоднішнього ранку. О восьмій годині, вона відповіла на останнє повідомлення братові із літака.

«Сестро, не зникай. Як все уляжеться, я напишу тобі.»

«У мене більше немає брата, бо він знищив і себе, і мене. Тож ні писати, ні відповідати вже нікому.»

Кілька слів, а скільки в них горя і болю. Мимоволі Гордій уявив її сумні очі, вираз обличчя, коли Уляна писала ці слова. Як же важко йому було на душі, коли дівчина сумувала. Тільки не Уляна ці рядки писала, а Соня – дівчина, яку він зовсім не знає. Руки самі потягнулися переглянути більше попередніх повідомлень. Чим далі він переглядав, тим важче ставало на душі. Дмитро надсилав вказівки Соні, як вона має виглядати і як поводитись. А вона йому у відповідь, щоразу вдале повторення. Вдале для інших, тільки не для нього. Байдуже який колір волосся, макіяж, стиль, її очі, вони всюди однакові. Навіть не очі, бо дівчина користувалась різнокольоровими лінзами, а погляд наповнений невичерпним болем. Невже вона робила це без своєї волі? То чому не попросила допомоги? Невідомо кому її підкладали раніше, чому не зізналась в усьому Гордієві? Він би... Він би допоміг. Та чи пробачив? Та й чи можна насилу так уміло, улесливо грати свою роль? Роль невинної дівчинки із вадою на обличчі. Роль дівчинки, котра дуже схожа на його покійну сестру. На святу таємницю, на його горе, на його ниючу відкриту рану. Хороша людина б на таке не пішла ні за яких обставин. А якщо і пішла, то не витримала б тривалої брехні. Соня витримала, дограла свою роль до кінця, виконала наказ і втекла. А Гордій пообіцяв її захищати і оберігати від бід. Пообіцяв собі, бо Дмитрові не встиг. Покійний поклав на нього нову ношу, нести яку доведеться забувши про всі закони логіки. Адже він захищатиме людину котра зрадила його найгіршим способом.

З кожним наступним днем Гордій втрачав себе. Він не міг знаходитись у власній квартирі, адже постійно згадував щасливі миті прожиті там з Уляною. Бібліотека стала забороненим місцем. Коли він виходив холодними вечорами навулицю, щоб просто блукати нічним містом, щоразу отямлювався під мостом у парку. Годинами сидів там, розглядаючи тіні гілок у річці, занурившись у спогади. У приємні і несправжні спогади. А ще, Гордій десятки разів на добу контролював місцезнаходження Уляни. Як би він не намагався переконати себе, ця дівчина все ще залишається Уляною. Хай вона зараз живе чудовим і заможним життям, на яке заробила ницим шляхом. Хай вона  не згадує його більше, так само, як і свого брата. Зрадниця залишилась там, куди так уміло прокралася, і цього вже не змінити. Проходили дні, тижні, місяці, а Гордій не міг її забути. Навіть, коли Мельник опинився у в’язниці, а він нарешті зміг із чистим сумлінням повертатись до батьків, ті три тижні не зникли із пам’яті. Та й чи зникнуть колись?