Джулія Ромуш - Обіцяна дону мафії, Джулія Ромуш

Розділ 18

На щастя, чи це було на честь подарунка, але дозвіл я все ж отримала.  Стафано залишився незадоволений моїм проханням, але в такий день він розумів, що не було причин для відмови.

 

Поки мені на очі не попався Марко, а я йому, я швидко підбігла до Джанлуки, водія, і попросила його відвезти мене в Понтічеллі.  Туди, де я виросла.  Туди, де знаходився мій будинок і будинок мого батька.

 

Поки я їхала в машині, то насамперед відправила повідомлення Лоренцо про те, що буду святкувати сьогодні своє повноліття в рідному кварталі.  Скромно сподівалася на те, що веселощі вийдуть просто незабутні.Але я не думала, що в першу чергу хлопець потягне мене в окрему кімнату і почне влаштовувати вияснення стосунків.Градус розмови підвищився несподівано. Я навіть не знала як на це все реагувати.

 

 - Вихід є завжди, - заявив Лоренцо і, гнівно подивившись на мене, примружив очі, - питання полягає в тому, чи хочеш ти знайти той самий вихід?  - Хлопець мене немов дорікав.

 

 - Звичайно хочу, - викрикнувши це в серцях, я подивилася на хлопця мокрими від сліз очима, - якби цей вибір тільки був ... якби ...

 

Мені здавалося, що Лоренцо не розумів серйозність всієї ситуації.  Він не розумів, що якщо я скажу "ні" або відмовлюся від весілля спочатку, Марко б не залишив каменя на камені.  Він би знищив все, що мені було так дорого і все одно потягнув би мене під вінець.  А після б ще і відігрався за таку витівку вже на правах чоловіка.

 

 - Скажи мені чесно, хіба тобі не приходило в голову, що вся ця домовленість - маячня? Фальш?  Що вони просто лякають тебе?  Залякують?  Розповідають казки?  - Лоренцо нервово ходив з кутка в куток, я тільки встигала стежити очима за його метаннями.

 

Я не розуміла до чого саме він вів.  Батько сам мені говорив про цей договір, так що навряд чи було по іншому. Я знала про нього ще з самого дитинства.  Про які ігри й фальш йшлося?

 

 - Ні, я дізналася про це від батька, так що це, на жаль, не брехня, - я знала, що Лоренцо не сподобається моя відповідь.  Але брехати йому, вселяючи надію, я теж не могла.

 

 - Добре, припустимо ..., - різко зупинившись, він пройшовся пальцями по своєму волоссю.  Його очі бігали в різні боки, а я, обнявши себе руками за плечі, сіла в крісло, біля якого стояла весь цей час.

 

 - Але договір був укладений, коли у тебе ще було хоч щось.  Зі смертю твого батька він втрачає будь-який сенс.  Навіщо ти їм потрібна?  У тебе нічого немає, ну, я маю на увазі того, що могло б бути, якби залишився твій батько живий. - Мені не подобалося те, про що ми розмовляли.  Він ніби розглядав мене як товар на ринку. І, судячи з усього, я була далеко не новим товаром і не ходовою моделлю. Так про мене міг відгукуватися Марко і ставити все це в докір, але Лоренцо ...

 

 - Я не знаю, значить вигода в чомусь є. Просто так вони б нічого подібного не робили ...

 

 - Ти говориш так, як ніби тобі все одно!  - Різко розвернувшись, Лоренцо застиг на місці й подивився на мене роздратовано, - може ти хочеш вийти за нього заміж? Може тебе все влаштовує?  - На цей раз, підлетівши до мене, хлопець немов виплюнув все це мені в обличчя.

 

 - Я просто втомилася шукати причини! Я раз у раз намагалася все зрозуміти, але у мене нічого не вийшло!  - Я говорила чисту правду.  Я втомилася.  Марко неможливо було зрозуміти, але я знала напевно, що він ніколи й нічого не робив просто так.  Значить в нашому шлюбі була для нього вигода.  От тільки яка?  Це було таємницею навіть для мене.

 

 - Нам потрібно влаштувати втечу, - несподівано промовив Лоренцо і, присівши біля мене на коліна, взяв мої долоні у свої руки.  Заглянув в моє обличчя в пошуках підтримки й схвалення.

 

 - Що?  - Я вухам своїм не повірила.  Про що він говорив?  Як він міг навіть думку подібну допускати?  Марко припинив би всі спроби ще до того, як я б тільки спробувала це зробити.

 

 - Ти ж знаєш, як сильно я тебе люблю! Мій батько вже дав дозвіл на наш шлюб. Я розмовляв з ним сьогодні вранці, ще до твого приїзду. Якщо ми втечемо й одружимося, Генуальдо вже нічого не зможуть зробити, розумієш?

- Зазіхнути на честь моєї дружини - це розв'язати війну.  А я сумніваюся, що батько Марко дозволить йому через дівчину порушити мирний договір, який висить на волосині між двома кланами.  І ти сама розумієш, що нас ніхто не зможе розвести, тому що це заборонено ...

 

 - Як ... як ти собі це уявляєш?  - Мої очі збільшилися настільки, що у мене навіть не вийшло моргнути.  Втеча?  У надії на те, що після всього Марко закриє на це очі та не стане мстити?  Знаючи хлопця, я могла з упевненістю сказати, що він ні за що в житті так не вчинив би. Сприйняв би все як особисту образу, і змивав би її зі своєї репутації вже кров'ю ...

 

 - Що саме?  Весілля?  - Лоренцо посміхнувся так щиро, що в районі грудей початок палати, - ну, ми відразу купимо тобі саме шикарне плаття.  Те, що ти сама вибереш. Я б, звичайно, хотів, щоб це відбувалося в ...

 

 - Лоренцо, я говорю про втечу, - перебивши його на півслові, я не дала йому зануритися у свої мрії з головою.  Потім буде дуже боляче падати, якщо їм не судилося здійснитися. Спускатися з небес на землю завжди неприємно.  Тому я не дозволяла собі навіть трішки мріяти або літати в хмарах.

 

 - Я придумаю як. Повір мені.  Я все придумаю. Тільки скажи мені, що ти згодна і я все вирішу. - Він, знову заглянув в мої очі, а моє серце стислося ще сильніше.  Лоренцо пропонував таку авантюру. Таке привабливе, солодке, рятівне рішення, на яке хотілося відразу ж погодитися і повірити в те, що це було можливо.  Хоча б на секундочку дозволити собі в це повірити.

 

 - Лоренцо, ти говориш про небезпечні речі, - він не думав про те, що могло статися з людьми нашого клану, тому що Генуальдо навряд чи пробачили б такий вчинок. Ці люди не звикли пробачати нічого.  Зовсім не звикли.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍