Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

— Зрештою, не варто про це говорити, друже Діасе. Мені смішно, коли я все це бачу… — І по-дружньому порадив: — Не лізьте й ви в оте болото.

Потому швидко попрямував далі — мабуть, щоб надолужити згаяний час.

— Який дурень! — презирливо промимрив Рохеліо, метнувши оком услід самовдоволеному молодикові. Він знову лишився сам зі своєю нудьгою.

Він рушив далі по проспекту Гольфо, тоді повернув праворуч через Бланко, щоб перетнути Колон і навпрошки вийти на Прадо. Вибори ще тривали: коло дільниць усе так само стовбичили нероби й позіхали солдати в жовтій уніформі, спираючись на гвинтівки з широкими сталевими багнетами. На розі Рохеліо вгледів Венено за кермом його величезної червоної машини, що сунула, мов лавина, здіймаючи дим і куряву, — той віз якихось політичних діячів. Вони жваво про щось дискутували, розмахуючи руками й крутячи головами. Час від часу, коли біля дверей виборчих дільниць виникала метушня, солдати хапалися за зброю. Воно й не дивно: адже там раз у раз розкривався якийсь обман, спалахували суперечки, і найняті горлодери кричали щодуху, намагаючись розбурхати пристрасті. Рохеліо відчував, як у ньому наростає обурення проти цього наперед підготовленого фарсу, і ладен був визнати, що Сармієнто має слушність, нехтуючи політикою і поспішаючи до Кармеля з коробкою цукерок. Подумав, що вона, чекаючи цього дурня, не насмілилась впустити його, Рохеліо, до своєї кімнати, як він хотів. Ця думка вразила його, наче ляпас, але він з гідністю відкинув її. Так, досі він теж був сліпим, хоч як це прикро. Але надалі не буде. В його уяві зринув образ Пако, і серце шпигонули заздрість і біль, як і тоді, коли він побачив, що на згадку про Пако в Авіадори потекли сльози. Та зрештою Рохеліо в думці пов'язав спогад про Пако з виборами, якими той жив, і дійшов висновку, що він просто нахабний шахрай, на голові в якого жінки б'ють горщики.

Думаючи про колишнього коханця Кармели, про політику та вибори, він уявляв собі купу гною, в якій кишать черв'яки, і сама Гавана тепер видавалась йому схожою на брудний барліг, де гідні шани люди грузнуть по шию в болоті або ж усіма забуті помирають у якомусь темному закутні.

Рохеліо озирнувся, шукаючи очима екіпаж, щоб утекти додому й не бачити цього осоружного безглуздя, але в день виборів вільного візника знайти було нелегко, а ті кільканадцять кварталів, що їх він мав пройти пішки, видавались йому неймовірно довгими.

Десь серед дороги Рохеліо здибав Ріголетто, який, сміючись, вийшов із виборчої дільниці й попрямував до гурту, що стояв на розі. Довгасте обличчя горбаня сяяло від радісного збудження. Він вимахував руками, мов крилами вітряка, так, що аж розстебнулася сорочка.

Побачивши Рохеліо, горбань зупинився.

— Яке прекрасне видовище! — іронічно вигукнув він. — Народ зібрався покласти в урни найвищу волю! Конституційне відродження народної влади! Красива й сильна демократія підносить до сонця емблему своєї влади! Відроджене, очищене і вільне голосування!.. Яке все гарне, яке гарне!..

Він зареготав і подався до гурту друзів та політичних однодумців.

— Ну й телепень же отой голова президії! Я подав йому замість білих шістдесят сім виборців негрів!

— Ти п'яний, бевзю! — крізь сміх вигукнув хтось. Ріголетто зіп'явся навшпиньки і погрозливо глипнув на них:

— П'яний від ідей, осли! То ви п'янієте тільки від ялівцевої настойки!

Він хотів ще побазікати, але його силоміць втягнули в автомобіль з великою афішею, розписаною червоними літерами, що виїхав із-за рогу, й повезли до іншої виборчої дільниці. Ріголетто махав руками, опирався і гукав до Рохеліо:

— Ти бачиш, яке насильство! Ганебне порушення прав людини!.. Прощавай! Побалакаємо, коли мене відпустять…

Автомобіль поїхав, і Рохеліо знову залишився сам на тротуарі, проклинаючи дурні вибори, які зіпсували йому вечір. Він ішов, не розбираючи дороги, потім нараз спинився, рішуче повернув праворуч і попростував до Тереси, де можна було принаймні спокійно поспати.

Це сталося через два місяці після виборів. Одного ранку, повернувшись із школи, куди вона ходила провідати синів, Тереса віч-на-віч зіткнулася з невдоволеною Флорою, яка вийшла із своєї кімнати, що завжди була зачинена. Кімната містилася коло сходів, і звідти легко було стежити за всім, що діялося в будинку. Тереса йшла весела, молода душею: цілу годину пробула з своїми любими янголятами, які добре вчилися, були міцненькі та слухняні. Додому верталася пішки, щоб заощадити гроші й подихати свіжим повітрям. Небо було похмуре й важке, дув різкий зимовий вітер. Тереса йшла швидко, притискаючи до грудей сумочку. Темно-блакитний костюм красиво облягав її струнку постать.

Хазяйка дому улесливо звернулася до неї:

— Яка ви гарна, сеньйорито Тересо! Ви схожі на дівчинку, яка йде із школи…

— А я саме і йду із школи, — відповіла Тереса.

Вони зупинились поговорити. Флора обачливо затулила дебелим тілом прочинені двері, за якими ховала закутаного в простирадла чоловіка.

— Ну, як діточки? Все гаразд?

— Вони веселенькі. Порадували мене на цілий тиждень.

— Ви сумно живете, сеньйорито Тересо. Завжди сама, двері зачинені… Повірте моєму досвідові: чоловіки не цінують таких жертв…

Тереса насупила брови, але стрималась. Їй завжди була неприємна ця прилизана і в'їдлива жінка, яка всіх незаміжніх квартиранток називала сеньйоритами, аби підкреслити відстань між собою і ними, хоч сама була повія та звідниця і до церкви пішла з нікчемним гульвісою. Тереса знала, що за її медовою усмішкою ховається жорстока, ница і корислива душа.

— Зрештою, доню, це ваша справа, і мені нема чого втручатись. Хочу тільки сказати, що до вас тут приходили, але ми не могли зайти, бо ви забрали ключ…

Тереса здивувалась:

— Приходили? Хто?

— Дон Рудесіндо. Хотів поглянути, як поремонтували ваші кімнати. — На її губах тремтіла посмішка. Вона лукаво