Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

мені, що ніколи не кажеш своїм жінкам, з ким і куди йдеш… Це правда чи ні? А що ж тоді робив Ріголетто в кімнаті отієї, коли ти сидів на розі в перукарні, чекаючи автомобіля?

Рохеліо хотів приховати свою розгубленість, але не міг. Він став білий як стіна.

Кармела була невблаганна, і на її обличчі відбивалася радість перемоги.

— Що ж, — зловтішно кинула вона, — ходи до них щодня, кажи, щоб не чекали, бо «їдеш в Гуанахай з полковником Монго Лукасом»… Марно намагаєшся обдурити мене! Хочу тільки здибати підлого горбаня, щоб нам'яти йому вуха, — адже знаю, що вони про мене говорять…

Збитий з пантелику Рохеліо мовчки опустив очі, не знаючи, що казати.

Кармела відкинулась на стільці, звично загорнувшись у шовкове кімоно, яке гарно облягало її міцне й туге тіло. І добивала Рохеліо словами:

— Я не хочу мати нічого спільного з чоловіками, які себе скомпрометували… Я шукаю їх тільки для себе, бо не люблю визбирувати чужі недоїдки… Отже — кінець!.. І ти сам знаєш тепер чому!

Де поділись ті зверхні та владні слова, які він завчив, ідучи сюди?.. Червоний від хвилювання, Рохеліо тремтячим голосом почав виправдовуватись, неясно розуміючи, який він зараз смішний та безпорадний.

— А хіба Пако не мав коханки, коли жив з тобою? А ти віддавала йому все, що заробляла, хоч він лупцював тебе палицею.

Кармела підвелась. Її очі метали блискавиці.

— Мене — палицею? Це він сказав тобі таке?.. Одного разу спробував замахнутися, нещасний, то я побила йому на голові нічний горщик… Справді, я годувала його, адже коли ми познайомились, він не мав навіть спідньої білизни.

Вона нервувала, як завжди, коли згадувала про Пако, і зараз, гудячи його, несамохіть виливала муки своєї душі. Вона розповіла, що Пако здобув прихильність сенатора Чіверо, змушуючи її спати з ним, що Пако мучився од ревнощів, коли вона зустрічалася з іншими чоловіками… На очі їй навернулися сльози.

Гостра колючка заздрості вп'ялась у серце Рохеліо на згадку про ту ніжну любов, і він підійшов до жінки, яка тепер уже не намагалась його відштовхнути.

— Слухай, Кармело, — мовив тихо. — Я хочу знати тільки одне: чи є в тобі ще хоч трохи того, що ти відчувала до мене перед нашою поїздкою до Матансаса?

— Так, — прошепотіла вона, опускаючи очі, наче дівчинка.

— Тоді дозволь мені сьогодні лишитись у тебе.

Авіадора здригнулась. Гострим слухом вона вловила легенький шум у спальні: мабуть, непосидюча Аніта впустила щось на підлогу.

— Ні, мій друже, — відказала вона, звівши на нього очі, сповнені сласного бажання. — Не тут! Я призначу день, і ми поїдемо знову… Подзвони мені завтра о другій.

І пригорнулась до нього, гаряча й ніжна. Тоді, вся тремтячи й примруживши повіки, палко поцілувала Рохеліо в губи.

— Тепер іди, — раптом сказала вона, лагідно підштовхуючи його до дверей.

Він скорився, як дитина. Швидко спустився сходами, наче окрилений отим сп'янінням, що збурювало кров і плутало думки. Ступивши на тротуар, трохи заспокоївся і стишив ходу. Похмуро побрів по залитому сонцем проспекту Гольфо, що простягся понад сонним морем, спокійним, як руїни покинутого міста. Тільки подекуди коло будинків стояли купки людей: там були виборчі дільниці, але останні години голосування минали нудно й тихо. Після галасливої агітації, проведеної офіційними політичними колами, народ повернувся до звичної пасивності.

Рохеліо йшов навмання, не знаючи, як згаяти цей вечір, що віяв теплом і нагадував про далеку Кармелу та про її звабні обіцянки. Через ті дурні вибори він не мав, де подітись; йому набридло блукати самому по вулицях і думати про одне й те саме. Він побоювався, що Тереса вже бачила Кармелу, і тепер над ним от-от може знятися буря. Ішов швидко, щоб забутись і прогнати настирливі думки. Додому вертатися не хотілось…

Раптом він побачив, що назустріч іде спокійний, сяючий Анхелін Сармієнто, одягнутий у темний ошатний костюм, з невеликим пакунком у руці, в якому, очевидно, були цукерки, — Анхелін швиденько сховав його за спину, як тільки помітив Рохеліо. Вони чемно потиснули руки один одному. Первенець дона Рудесіндо з трудом приховував досаду, зустрівши Рохеліо коло дому Авіадори, — адже він знав із розмов про їхні стосунки.

— На вибори? Йдете голосувати? — спитав Рохеліо, привітавшись.

Анхелін гидливо скривився, ніби його спитали: «Ви йдете до вбиральні?»

— Голосувати? Я ніколи не голосую. Навіть не записаний як виборець… Хай рятують вітчизну оті громадяни… — глузливо наголосив він, показуючи на екіпаж, в якому їхали метиси та негри.

Рохеліо, аби трохи підкусити його, пригадав кілька фраз, що їх чув від вуличних промовців, і по-дружньому дорікнув:

— А проте голосування — це обов'язок, ліпший за право. І коли кращі люди стоять осторонь, то чи можемо ми нарікати, що народну справу вершать інтригани?

Анхелін Сармієнто скривив губи в зневажливій посмішці.

— Наш єдиний обов'язок, друже Діасе, — платити… і ми платимо! Хай жеруть, хай розтринькують або крадуть те, що ми їм даємо, — це нас не обходить… На щастя, земля багата!.. Хай собі роблять, що хочуть, — ми за все мовчки заплатимо. Єдине, чого ми просимо, — не порушувати миру й не розв'язувати громадянської війни. Живучи в мирі, ми їм дамо, скільки вони зажадають… Усе зробимо, за винятком одного — не пристанемо до їхньої сірої маси. Один друг мого батька щороку дає п'ятсот песо бандитові Солісу, щоб не чіпав його власності, і сплачує три тисячі песо сільському муніципалітетові, на території якого міститься його маєток. То він не знає, яка з цих контрибуцій вигідніша, — адже муніципалітет так само розтринькує гроші на всілякі дурниці.

Рохеліо посміхнувся на таке гостре порівняння і хотів був сказати ще щось, та Анхелін заклопотано поглянув на годинник і простягнув йому руку, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.