Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

він сам собі. Ніч спав він дуже погано. Якісь маленькі прежваві комахи кусали його нестерпуче боляче, так що він усією жменею шкріб по враженому місці, приказуючи: «А щоб вас чорт забрав разом з Ноздрьовим!» Прокинувся він раннім ранком. Першим ділом його було, надівши халат, взувши чоботи, податись через двір на стайню наказати Селіфанові зараз же запрягати бричку. Вертаючись через двір, він зустрівся з Ноздрьовим, що був теж у халаті, з люлькою в руках.

Ноздрьов привітав його по-дружньому й спитав, як йому спалось.

— Так собі, — відповів Чичиков вельми сухо.

— А я, брат, — казав Ноздрьов, — така мерзота верзлась цю ніч, що бридко й розказувати; і в роті після вчорашнього, немов ескадрон переночував. Подумай, снилось, що мене відшмагали, єй-єй! І уяви хто? От ні за що не вгадаєш: штабс-ротмістр Поцелуєв разом з Кувшинниковим.

«Атож, — подумав сам собі Чичиков, — добре, якби тебе випарили наяву».

— Їй-богу! Та ще як боляче! Прокинувся, чорт возьми, справді щось свербить; певне, відьми блохи. Ну, ти йди тепер одягайся; я до тебе зараз прийду. Треба тільки вилаяти падлюку-прикажчика.

Чичиков пішов до кімнати одягатись і вмитися. Коли після того вийшов він до їдальні, там уже стояло на столі чайне накриття з пляшкою рому. В кімнаті були сліди вчорашнього обіду й вечері: здається, замітальна щітка не доторкувалась зовсім. На підлозі валялися хлібні крихти, а тютюновий попіл видно було навіть на скатертині. Сам хазяїн, що не забарився скоро ввійти, нічого не мав у себе під халатом, крім відкритих грудей, де росла якась борода. Тримаючи в руці чубук і присьорбуючи з чашки, він був дуже гарний для маляра, який страх не любить панів, прилизаних і завиваних, подібно до цилюрних вивісок[86], або вистрижених під гребінку.

— Ну, так як же думаєш? — сказав Ноздрьов, трохи помовчавши. — Не хочеш грати на душі?

— Я вже сказав тобі, брат, що не граю; купити — давай, куплю.

— Продати я не хочу; це буде не по-приятельському. Я не буду знімати плівку з чорт знає чого! У банчик[87] — інша річ. Прокиньмо хоч талію![88]

— Я вже сказав, що ні.

— А мінятись не хочеш?

— Не хочу.

— Ну, слухай: зіграємо в шашки; виграєш — твої всі. У мене ж багато таких, яких треба викреслити з ревізії. Гей, Порфирію, принеси-но сюди шашечницю!

— Марна праця, я не гратиму.

— Та це ж не в банк; тут ніякого не може бути щастя або фальшу: все ж від уміння. Я навіть тебе попереджаю, що я зовсім не вмію грати, хіба що-небудь мені даси вперед.

«А нум, — подумав сам собі Чичиков, — зіграю я з ним у шашки. В шашки грав я колись непогано, а на штуки йому тут трудно взятись».

— Будь ласка, хай уже по-твоєму — в шашки зіграю.

— Душі йдуть за сто карбованців!

— Навіщо ж? Досить, коли підуть за п’ятдесят.

— Ні, що ж за куш — п’ятдесят? Краще ж у цю суму включу тобі яке-небудь щеня середньої руки або золоту печатку[89] до годинника.

— Ну, гаразд! — сказав Чичиков.

— Скільки ж ти мені даєш уперед? — сказав Ноздрьов.

— Це з якої речі? Звичайно, нічого.

— Принаймні хай будуть мої два ходи.

— Не хочу, я сам погано граю.

— Знаємо ми вас, як ви погано граєте! — сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою.

— Давненько не брав я в руки шашок! — казав Чичиков, посуваючи теж шашку.

— Знаємо ми вас, як ви погано граєте! — сказав Ноздрьов, виступаючи шашкою.

— Давненько не брав я в руки шашок! — казав Чичиков, посуваючи шашку.

— Знаємо ми вас, як ви погано граєте! — сказав Ноздрьов, посуваючи шашку, та в той же самий час посунув вилогою рукава й другу шашку.

— Давненько не брав я в руки… Е, е! Це, брат, що? Подай-но її назад! — сказав Чичиков.

— Кого?

— Та шашку ж, — сказав Чичиков, і в той же час побачив майже перед самим носом своїм і другу, що, як здавалось, пробиралася в дамки. Звідки вона взялася, це один тільки Бог знав.

— Ні, — сказав Чичиков, уставши з-за столу, — з тобою немає ніякої змоги грати. Так не ходять — трьома шашками за раз!

— Чому ж трьома? Це помилково. Одна посунулась ненавмисне; я її відсуну, будь ласка!

— А друга ж звідки взялася?

— Яка друга?

— А ось ця, що в дамки пробирається?

— От тобі й на! Ніби не пам’ятаєш!

— Ні, брат, я всі ходи рахував і все пам’ятаю. Ти її тільки тепер примостив. Їй місце — он де!

— Як, де місце? — сказав Ноздрьов, почервонівши. — Та ти, брат, як я бачу, на вигадки майстер.

— Ні, брат, це, здається, ти майстер, та тільки невдало.

— За кого ж ти мене маєш? — сказав Ноздрьов. — Що я, шахрувати буду?

— Я тебе ні за кого не маю, а тільки з цього часу ніколи не гратиму.

— Ні, ти не можеш відмовитись, — сказав Ноздрьов, розпалюючись, — гра почата!

— Я маю право відмовитись, бо ти не граєш, як личить чесній людині.

— Ні, брешеш, ти цього не можеш сказати!

— Ні, брат, сам ти брешеш!

— Я не шахрував, а ти відмовитись не можеш; ти мусиш кінчити партію!

— Цього ти мене не примусиш зробити, — сказав Чичиков холоднокровно і, підійшовши до дошки, перемішав шашки.

Ноздрьов спалахнув і підійшов до Чичикова так близько, що той відступив кроків два назад.

— Я тебе примушу грати! То дарма, що ти перемішав шашки! Я пам’ятаю всі ходи. Ми поставимо їх знову так, як були.

— Ні, брат, справа кінчена: я з тобою не гратиму.

— Так ти не хочеш грати?

— Ти сам бачиш, що з тобою немає змоги грати.

— Ні, скажи напрямець: ти не хочеш грати? — сказав Ноздрьов, підступаючи ще ближче.

— Не хочу, — сказав Чичиков і підніс, проте, обидві руки про всяк випадок ближче до обличчя, бо справа ставала справді гаряча. Ця обачність була вельми доречна, бо Ноздрьов розмахнувся рукою… і дуже могло б статися, що одна з приємних і повних щік нашого героя вкрилася