Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

— Ну, слухай: щоб довести тобі, що я зовсім не якийсь жадюга, я не візьму за них нічого. Купи в мене жеребця, я тобі дам їх у додачу.

— Даруй, нащо ж мені жеребець? — сказав Чичиков, здивований справді такою пропозицією.

— Як нащо? Та я ж за нього заплатив десять тисяч, а тобі віддаю за чотири.

— Та нащо мені жеребець? Заводу я не держу.

— Ти слухай, ти не розумієш; адже я з тебе візьму тепер усього тільки три тисячі, а решту тисячу ти можеш заплатити мені згодом.

— Та непотрібен мені жеребець, Бог з ним!

— Ну, купи булану кобилу!

— І кобили не треба.

— За кобилу й за сірого коня, якого ти в мене бачив, візьму з тебе тільки дві тисячі.

— Та непотрібні мені коні.

— Ти їх продаси: тобі на першому ярмарку дадуть за них утроє більше.

— Так краще ж ти їх сам продай, коли певен, що виграєш утроє.

— Я знаю, що виграю, та мені хочеться, щоб і ти дістав вигоду.

Чичиков подякував за прихильність і навпрямець відмовився і від сірого коня, і від буланої кобили.

— Ну так купи собак. Я тобі продам таку пару, просто мороз поза шкурою йде! Породиста, з вусами, шерсть стоїть угору, як щетина; бочкуватість ребер незбагненна; лапа вся грудкою — землі не зачепить!

— Та навіщо мені собаки? Я не мисливець.

— Та мені хочеться, щоб у тебе були собаки. Слухай, коли вже не хочеш собак, так купи в мене катеринку. Чудова катеринка! Самому, як чесна людина, коштувала півтори тисячі; тобі віддаю за 900 карбованців.

— Та навіщо ж мені катеринка? Я ж не німець, щоб тягатись з нею по дорогах, випрошувати гроші.

— Та це ж не така катеринка, як носять німці. Це орган; глянь умисне: вся з червоного дерева. Ось я тобі покажу її ще! — Тут Ноздрьов, схопивши за руку Чичикова, почав тягти його до другої кімнати, і хоч як той упирався ногами в підлогу, хоч як запевняв, що він знає вже, яка катеринка, але мусив почути ще раз, яким чином рушив у похід Мальбруг. — Коли ти не хочеш на гроші, так ось що, слухай: я тобі дам катеринку і всі, скільки є в мене, мертві душі, а ти мені дай свою бричку й триста карбованців додачі.

— Ну, от іще! А я ж чим поїду?

— Я тобі дам іншу бричку. Ось ходімо в сарай, я тобі покажу її! Ти її тільки перефарбуєш і буде чудо-бричка.

«От його невгамовний біс як посів!» — подумав сам собі Чичиков і вирішив будь-що-будь спекатися всяких бричок, катеринок і всіх можливих собак, незважаючи на незбагненну бочкуватість ребер і грудкуватість лап.

— Але ж бричка, катеринка й мертві душі — усе разом!

— Не хочу! — сказав ще раз Чичиков.

— Чому ж ти не хочеш?

— Тому що просто не хочу, та й годі.

— Та який же ти, справді, такий! З тобою, як я бачу, не можна як ведеться між добрими друзями й товаришами… такий, справді! Одразу видно, що дволична людина!

— Та що ж я, дурень, чи що? Ти поміркуй сам: навіщо набувати річ, цілком для мене непотрібну?

— Ну, вже, будь ласка, не кажи. Тепер я дуже добре тебе знаю. Така, справді, ракалія! Ну, слухай: хочеш — кинемо банчик? Я поставлю всіх померлих на карту, катеринку теж.

— Ну, наважитись на банк, значить підпадати невідомості, — казав Чичиков і тим часом глянув скоса на карти, що були в нього в руках. Обидві талії видались йому дуже схожими на штучні, і самий крап[85] виглядав дуже непевно.

— Чого ж невідомості? — сказав Ноздрьов. — Ніякої невідомості! Хай тільки буде на твоєму боці щастя, ти можеш виграти чортову прірву. Ось вона! От щастя! — казав він, починаючи метати для збудження запалу. — От щастя! От щастя! Ось — так і колотить! Ось та проклята дев’ятка, на якій я все просадив. Почував, що продасть, та вже, заплющивши очі, думаю собі: «Чорт тебе бери, продавай, проклята!»

Коли Ноздрьов це казав, Порфирій приніс пляшку. Але Чичиков відмовився рішуче як грати, так і пити.

— Чому ж ти не хочеш грати? — сказав Ноздрьов.

— Ну тому, що не маю настрою. Та, признатись сказати, я зовсім не охочий грати.

— Чому ж неохочий?

Чичиков потиснув плечима й додав:

— Бо неохочий.

— Погань ти!

— Що ж робити? Так Бог створив.

— Фетюк просто! Я думав був раніше, що ти хоч скільки-небудь порядна людина, а ти ніякого не розумієш поводження. З тобою зовсім не можна говорити, як з людиною близькою. Ніякої прямодушності, ні щирості. Чистий Собакевич, такий мерзотник!

— Та за що ж ти лаєш мене? Винен хіба я, що не граю? Продай мені душ самих, коли вже ти така людина, що трусишся над цією дурницею.

— Чорта лисого матимеш! Хотів був, задурно хотів віддати, але тепер от не матимеш! Хоч три царства давай — не віддам. Такий скупердяй, пічкур гидкий! З цього часу з тобою ніякої справи не хочу мати. Порфирію, піди скажи конюхові, щоб не давав вівса коням його, хай їдять саме сіно.

Останнього висновку Чичиков ніяк не сподівався.

— Краще б ти мені на очі не показувався! — сказав Ноздрьов.

Проте, незважаючи на таку незгоду, гість і хазяїн повечеряли вкупі, хоч цим разом не стояло на столі ніяких вин з вигадливими назвами. Стирчала одна тільки пляшка з якимсь кіпрським, яке було те, що називають кислятина у всіх відношеннях. Після вечері Ноздрьов сказав Чичикову, відвівши його до бокової кімнати, де була наготовлена для нього постіль:

— Ось тобі постіль! Не хочу й на добраніч бажати тобі!

Чичиков залишився після відходу Ноздрьова в найнеприємнішому настрої. Він внутрішньо досадував на себе, лаяв себе за те, що до нього заїхав і згаяв даремно час; а ще більше лаяв себе за те, що заговорив з ним про справу, вчинив необережно, як дитина, як дурень; бо справа, зовсім не такого роду, щоб бути звіреною Ноздрьову… Ноздрьов людина-погань, Ноздрьов може набрехати, прибільшити, розпустити чорт знає що, підуть ще якісь плітки… Негаразд, негаразд. «Просто дурень я», — казав