Страшні оповідання на ніч - Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч

На рифі, що виник з морського дна, перебували небачені раніше істоти – напівриби-напівлюди; вони мали риб'ячу голову, якою вони вільно оглядалися на всі боки завдяки складчастій шиї, витягнуте обличчя закінчувалося великим ротом, а з боків розташувалися великі вирячені очі. На верхівці голови і щоках стирчали різного кольору і форми плавники, людиноподібне тіло суцільно було усіяне лускою, що слабко поблискувала. Перетинки на кінцівках так само мали форму плавників. Серед них виділялася істота вочевидь жіночої статі, з обличчям і тілом, ще не порослими лускою, які мали явні жіночі обриси; її голову прикрашала корона з білого корала, з-під якої показувалося довге русяве волосся. Вона гордо подивилася в бік берега і вимовила:

Підводне царство – світ немислимих дивин,

І безліч різних таємниць приховує в собі,

Котрі на власні очі ти побачиш лиш тоді,

Коли спочинеш сам серед його тьмяних глибин.

Всі сорок літ твої роз’ярені погрози

Лунали голосно на весь підводний світ.

Морів правителя розлючував твій гніт,

А на поверхні вирували шторми й грози.

Не варто гнівати правителя морського,

Жалобі злісній підкорятись кожен день

Бо цей казковий світ, що прихистив мене,

Зустріне радо і тебе в своїх чертогах.

Тож припини терпіти врешті нескінченні муки,

Пора зійтися знову нам після розлуки.

З останніх сил наскрізь промоклий старий спирався на каміння, помітно тремтячи від холоду, і без слів зачаровано дивився на риф, що виник посеред моря, і його таємничих мешканців. У мовчанні сиділи й рибоподібні істоти – лише моргали та хапали великими ротами повітря. Немає сумнівів, голос морської діви видався змученому старому дуже знайомим, поступово пробуджуючи всередині нього давно забуті почуття, що спочатку супроводжувалися частими гучними схлипами, але варто було діві простягнути до нього свої бліді, але досі ніжні руки – схлипи одразу ж переросли в напад жалібного плачу. Море тим часом виглядало абсолютно спокійним, з дрібними брижами і невеликими лускоподібними хвилями без піни – від зовсім недавньої немислимої бурі не залишилося й сліду.

Уперше за довгі роки спонукуваний чимось іншим, аніж скорботою і злістю, старий рибалка повільно попрямував до води, ковтаючи сльози, однак при цьому виглядав абсолютно щасливим. Минувши ще кілька валунів, його гумові чоботи нарешті торкнулися моря і з кожним наступним кроком холодна вода здіймалася по його тілу все вище. Рибоподібні супутники морської діви слідом пірнули у воду, поспішивши тому на підмогу; від них на поверхні виднілися лише дві акуратні смуги води, що наближалися до берега. Старечі сили утримуватися на плаву стрімко вичерпувалися, але риболюди, що вчасно приспіли, встигли підхопити нещасного за руки. Усі троє благополучно попрямували до коралового рифу, а старий, на шляху до своєї давно загубленої долі, вимовив:

Як довго же я спав злонравним сном,

Був в’язнем власних хибних міркувань,

Як в святу істину я вірив у обман,

Розплати прагнучи, засліплений був злом.

Завжди вважав, що тебе втрачено навічно.

І у житті самітницькому втратив і себе.

Не міг без тебе, і чекав, коли ж мине

Страждальницький мій вік недовговічний.

Тепер перед могутнім повелителем морів

Я щиро каюся за скоєні блюзнірства,

За необачливі слова й бездумні дійства,

І в вічній вірності заприсягти б волів.

Я часто бачив, коли спав, один і той же сон –

Як плавав в морі, й не тонув, коли ішов на дно.

Щойно риболюди підпливли до рифу, морська діва кинулася у воду, де за мить злилася зі своїм сивим чоловіком у міцних обіймах. Це було настільки прекрасне і зворушливе возз'єднання, наскільки трагічною і болісною була їхня багаторічна розлука. Шквал емоцій, подібний до шторму, що нещодавно вирував у морських водах, тепер вибухнув і в мені, що я й не помітив, як почав – і навіть не згадаю, скільки разів повторив – витирати хустиною промоклі очі. Вистава завершилася так, як це передбачав старий – разом із дружиною, у супроводі риболюдей, вони увійшли у воду, де старий і видав свій останній видих. Бульбашки повітря розійшлися численними колами по морській гладі.

Завіса повільно закрилася; холодне морське повітря, що витало в глядацькому залі, знову змінилося атмосферою замкнутого простору. У тьмяному світлі запалених софітів на авансцені з'явився привид Леона, готового закрити виставу:

Мистецтва вечір знов добіг свого кінця.

Всі ролі зіграні, достоту подано сюжет –

Тепер як свідчить театральний етикет

Лиш залишилося вклонитись глядачам.

Хай гарні враження ще довго не згасають,