Страшні оповідання на ніч - Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч

Там за завісою на вихід свій чекають

Лихі сюжети, здатні з розуму звести,

Про які варто мову пошепки вести,

А хто їх чув колись – за правду не вважають.

Трагізму сповнені, довічним сумом скуті,

У стінах театру зрештою вони знайшли свій дім,

І просто зараз на відраду вам усім

Сюжет представлю, що віками був забутий.

Нехай згасає від софітів світло в залі,

Актори швидко всі займуть свої місця –

Чекає п’єса нас знадлива й непроста,

Що справить враження донині небувалі.

Від хвилювань в усіх аж серце завмирає,

До показу вистави все готово – починаєм!

Щойно Леон закінчив свою промову, завіса почала роз'їжджатися, відкриваючи мальовничий вид на морський прибій на кам'янистому березі. Холодне світло пізньоосіннього заходу сонця ледве просочувалося крізь шаруваті туманоподібні хмари, і слабко падало на порожні місця партеру; скелясті рифи стримували натиск штормових хвиль, залишаючи від їхнього могутнього натиску лише дрібні морські бризки, а гуркіт, який долинав, грізно відбивався луною в глядацькому залі. Вдалині на одному з великих рифів усамітнено височів маяк, вимитий і знебарвлений віковими туманами та мрякою. Атмосфера, що панувала, аж ніяк не надихала на добродушні роздуми – просякнута меланхолією, вона скоріше сприяла появі й розвитку душевної порожнечі.

На березі з'явився дід у рибальському плащі. Акуратною ходою, тримаючись руками за каміння, він крок за кроком пробирався до моря, на своєму шляху обходячи мокрі водорості. Особливо люті хвилі погрожували змити бідолаху в море, і щоразу він хапався за каміння і що є сил тримався, після чого неспішно продовжував рухатися далі вперед. Так він дістався до валуна, що помітно виступав, за яким і сховався, і лише іноді висовував голову, щоб подивитися на бурхливий у морі шторм.

Тривалий час старий залишався в укритті, тоді як буря продовжувала омивати берег важкими холодними хвилями і викидати на каміння дедалі більше морської живності; увесь цей час мені залишалося лише здогадуватися про істинну мету того, що відбувається. Як би там не було, після чергового припливу постать у рибальському плащі знову з'явилася з-за каменя, але цього разу старий почав кричати в бік моря:

Із дня на день вже майже сорок років

Тугою гноблений приходжу я сюди.

Зарок держу з тобою буть завжди,

Докіль моя душа не знайде жданий спокій.

Твій рідний образ часто бачу уві сні,

Та всі роки, проведені з тобою –

Не змити з пам'яті їх хвилею морською,

Що забрала тебе в один із ясних днів.

Морів владар, чому ховаєшся в глибинах,

І боягузливо тремтиш серед хребтів?

З’явись мені у кам’янистих берегів!

Чи тобі лячний гнів звичайної людини?

Я не боюсь загинути від хвиль твоїх кошлатих.

Бо мертвий вже відтоді, як дружину втратив.

Море, здавалося, почуло крик душі вдівця: шторм помітно посилився, хвилі здійнялися вдвічі вищі за попередні, і вже навіть найбільші рифи не могли стримати їхній шалений натиск. Весь берег заливало хвилями, верхівки валунів ледве визирали з води; здавалося, ще трохи і шторм обрушитися всередину театру крізь сценічний портал, зруйнує все на своєму шляху, а вцілілі руїни назавжди залишаться похованими під товщею води. Однак старий тримався стійко, і навіть будучи по шию у воді, захлинаючись і кашляючи, продовжував:

Тобі підвладні всі озера та ставки,

Моря безкраї та могутні океани,

Що ввік затягнуті густим сірим туманом,

Річки, що мчаться серед гір крутих.

Я бачив з берега твій норов безпринципний,

Як цілі кораблі хорониш безпричинно,

І людські душі топиш у морській пучині.

Але зі мною впоратись тобі забракне сили.

Хай твої хвилі й далі скелі огортають

У своїм прагненні в безодню мене змити –

Мені не боязно стихію розлютити.

Я тебе зовсім не боюсь, а проклинаю!

У рокотанні хвиль, які роками не вщухають,

На твою відповідь, потвора, з дня на день чекаю.

На останніх словах збожеволілі хвилі, що безладно билися одна об одну, разом хлинули на берег, і за одну мить затопили всю осяжну місцевість, разом із дідом. Далеко з глибин в унісон шаленству морських вод, яке творилося в цей час, долинав приглушений, але разюче відчутний гуркіт, який за своєю силою можна порівняти хіба що із землетрусом. Могутній вітер, зриваючи гребені, ніс водяний пил, що зменшував видимість, а вода помітно помутніла; місцями на її поверхні було видно бурління і бульбашки. Спричинений старим рибалкою гнів стихії, здавалося б, не зупинити, проте з появою на поверхні величезного коралового рифа хвилі поступово почали відступати від берега, показуючи тіло старого, що безпорадно розкинулося на прибережних каменях. Він одразу заворушився в нападі кашлю, звільняючись від проковтнутої води; ще трохи, і точно сталося б непоправне – це все наштовхувало на думку, що розлючені води лише демонстрували свою силу, і ніяк не бажали занапастити нещасного.