Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Різко відсторонившись, Ігор розвернувся і пішов геть зі стадіону. Цієї ночі він не пішов підміняти старого. Цей старий чорт уявив про себе великого боксера і дбайливу матінку в одній особі. Ігор обійдеться без нього. Пішов він до дідька, нав'язливий козел!..

Надвечір наступного дня, закінчивши з роботою, Ігор охолонув. Це неправильно. Неправильно закінчився вчорашній вечір. Ігор розлютився, наговорив зайвого, налякав старого. Той, звичайно, теж молодець - лізе туди, куди не просять. Але на душі було неспокійно.

Увечері, як завжди, Ігор прийшов до Анатолія Степановича на стадіон, але того не виявилося на місці. Ігор захвилювався. Старий працював тут близько п'яти років. День у день. Він ніколи не був відсутній. Ніколи. Він наче живе доповнення цього стадіону – завжди на своїй посаді.

Ігор вирушив до нього додому, тривога в душі наростала дедалі більше. Хлопець переконував себе, що зі старим все гаразд, він, можливо, просто захворів. Злегка, адже він міцний горішок...

Однак, підійшовши до його будинку, він побачив компанію людей у ​​дворі, які про щось перемовлялися. Жінка середніх років, що стояла серед них, тихо плакала. Це, мабуть, його дочка, щось таке старий розповідав... Але чому вона плаче? І чому тут зібралися усі ці люди?..

Серце пропустило удар, у голові почав наростати гул, Ігоря затрусило. Насилу зібравшись, Ігор підійшов до людей і глухим голосом запитав:

- Що трапилося? Де Анатолій Степанович?

Жінка заплакала ще голосніше. Чоловік, що стояв поруч, обійняв її за плечі і відповів:

- Анатолій Степанович помер сьогодні у лікарні. Серцевий напад... А ви хто?

Ігор зблід і позадкував назад. Мозок відмовлявся вірити в це. Серце затремтіло як божевільне, до горла підкотилася нудота.

Ігор стрімко вийшов із двору, розгублено озираючись на всі боки. Не розуміючи, де він, і куди йому тепер іти.

Невже тепер і смерть старого на його совісті? Чому? Що він зробив? 

Боже, чому він такий нікчемний? Чому він все робить не так?

Яка ж ти нікчема, нічого не можеш зробити як належить. Так, батьку, знаю. Ти правий.

Низка образів закрутилася у свідомості, викликаючи запаморочення та нудоту: батько, що дивиться з ненавистю та огидою. Мати – з байдужістю та німим докором. Старий – з переляком…

Ігор відчув, як тіло затрусило. Почуття провини задушливою силою лягло на плечі. Воно перекривало кисень, чорним густим туманом заповнювало грудну клітку.

Ігор зірвався з місця та побіг. З кожною секундою набираючи швидкість, не відчуваючи землі під ногами.

І ось він уже мчить на весь опор, так що легені горять. А йому все мало, він хоче бігти ще швидше, щоб дихання зовсім зупинилося і весь кисень у світі вже не зміг би повернути його до життя. Так, щоб тіло та розум більше ніколи не могли відчувати. Так щоб більше ніколи не отруювати чужі життя. Так, щоб нарешті по-справжньому перетворитися на ніщо.

Він мчав, не розбираючи напряму, доки ноги нарешті не відмовили. Спіткнувшись об камінь, звалився в яр на узбіччі дороги. Легені горіли. Живіт зводило. Спазм скрутив нутрощі у блювотному позиві. Ігор захрипів, але ні, нічого. Коли він їв останній раз? Коли спав? Куди біг?

Усередині була порожнеча. Благословенна порожнеча. Ні почуттів, ні думок, ні бажань, ні жалю. Ігор розвалився на землі, розкинувши руки і втупившись у зоряне небо. Всесвіт був такий величезний. Такий величний. І він мріяв його задавити, як непотрібну комашку.

 Ігор так і заснув у тому яру. Прокинувшись за кілька годин, виявив себе за двадцять кілометрів від селища. Діставшись додому на попутці, Ігор того ж дня зібрав усі накопичені гроші та речі та поїхав із селища до найближчого міста. А за тиждень вступив до ПТУ на автомеханіка.