Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Тільки мрії дозволяли йому не піти за межу.

Мрії про те, як одного разу поїде до Києва та виграє турнір по області. Потім по країні, а потім - стане і чемпіоном світу. Батько тоді побачить його по телевізору та пошкодує про свій вчинок. Він пишатиметься своїм сином. Можливо, він навіть захоче його відвідати...

Ігор забере маму з цієї діри та купить їй будиночок біля моря. Там буде тепло та світло. Там вона знову розчісуватиме волосся і фарбуватиме губи. Як раніше, шити квітчасті сукні, наспівуючи під ніс веселі пісеньки.

Мрії вели його вперед. І згодом перетворилися на мету. Він вчепився у цю мету, як пітбуль, навіть не допускаючи варіанта здатися.

Вставаючи на світанку, Ігор вирушав на пробіжку, потім – до школи, потім знову тренування та робота. Будь-яка робота, яка підвернеться.

Якось, бігаючи навколо стадіону та боксуючи повітря, Ігоря гукнув старий сторож.

- Твій хук справа нікуди не годиться. - Слабким хриплим голосом з діловитим виглядом промовив старий.

- Що ви в цьому розумієте? - глузливо запитав Ігор, оглядаючи сутулого широкоплечого старого, що сидів на лавці, але все ж зупинився біля чоловіка.

- Більше твого, хлопче. Я в молодості мав звання майстра спорту з боксу. Якщо тобі це про щось говорить. - Старий затягнувся сигаретою і, піднявши сиву брову, подивився на Ігоря.

Ігор здивовано присвиснув. Оце так удача. У їхній дірі? Майстер спорту? Та ще й по боксу… Вірно кажуть: коли чогось дуже хочеш – саме до рук йде. Ігор сів на лаву біля старого і сказав:

- Ну, раз ви вже почали давати оцінку моїм хукам, і до того ж маєте таке велике минуле, може, дасте ще пару порад?

- Ха, кхм, - закряхтів старий, - це не безкоштовно, хлопче. Мені є що сказати, і продешевити я не маю наміру.

Ігор поник: старий хрін, і той вимагає грошей. Він уже встав, щоб піти. Але старий, побачивши зниклі плечі хлопця, та мабуть бачачи, як вислизають його можливості проявити себе як тренера, додав:

- Якщо підмінятимеш мене на чергуванні з двох ночі до восьмої ранку, вдень пару годин я зможу тобі приділити. Бродити ночами тут не треба. Можна спокійно спати у тренерській. Але… Тут жахлива постіль, від неї у мене болить спина.

Ігор посміхнувся. Що ж, відносно взаємовигідна співпраця.

- Домовилися. - Відповів Ігор і простяг руку на знак укладання угоди.

Так почалися його тренування під керівництвом досвідченого боксера. Ігор не знав, наскільки ефективними вони були: старий поправляв його техніки завдання ударів лише словесно. Спаринг партнера у Ігоря не було, Анатолій Степанович і сам насилу пересувався у свої 70 років. Однак, незважаючи на це, почував себе Ігор на порядок краще. Тепер він мав підтримку. Нехай навіть і таку, вічно бухтливу і незадоволену. Вічно лізучу зі своїми порадами, нав'язливу і набридливу.

Коли Ігор закінчив школу, старий все частіше почав наполягати, щоб хлопець вступив хоча б до училища, здобув хоч поганеньку спеціальність. Ігор упирався, відмовлявся, для нього важливішими були тренування, а якщо він поїде вчитися, хто його там тренуватиме? І як він покине матір?

Старий стояв на своєму і одного разу просто поставив його перед вибором:

- Поїдеш навчатися, а на вихідних приїжджатимеш додому і тренуватимешся. Або… тренуйся без мене. - Старий надувся і схрестив на грудях руки, всім своїм виглядом показуючи, що не хоче слухати відмовки хлопця.

Ігор розлютився.

- Та чого ви лізете з цим навчанням? На біса мені ця безглузда освіта? Я насилу школу закінчив!

- Як ти збираєшся годувати себе? - обурився старий, все сильніше підвищуючи голос.

– Я буду боксером, спортсменом. – відповів Ігор відвертаючись. Ця розмова відбувалася майже кожного дня і вже порядком набридла.

- Завжди має бути запасний план.

- Мені не потрібен запасний план! – твердо відповів Ігор, чітко поділяючи слова. - Мій батько був боксером і йому не потрібна була ніяка безглузда спеціальність. І я не витрачатиму час на довбане навчання.

- Твій батько був зарозумілим виродком! - Раптом гаркнув старий.

Ігор підняв голову, так різко, що хребці захрумтіли.

- Що ви сказали?! - Повільно, напружившись усім тілом, Ігор попрямував до тренера.

- Твій батько був недоумком. – виплюнув старий. - Придурком та наркоманом, у якого нічого не було. Який не міг забезпечити свою сім'ю. Який нічого не зміг дати своєму синові, крім дурної жаги перемагати. Не здивуюся, якщо він подох десь у канаві від передозу...

Ігор підійшов до старого і схилився над ним, перериваючи потік його слів. Ледве стримуючи злість, стиснув кулаки, вдивляючись у глибоко запалі очі під сивими бровами. Потім погрозливо загарчав:

- У мого батька був титул! Титул чемпіона! Що було у вас? Нещасне звання майстра спорту? І ви вирішили, що можете його судити?! – обличчя Ігоря спотворила гримаса огиди та злості.

Старий зіщулився. Наче зменшився у розмірах. Він був слабкий. Буквально десять років тому він безсумнівно наваляв би Ігорю, але тепер він був старий, слабкий і хворий. Він був беззахисний перед хлопцем. Якщо їм опанує лють, старому несдобрувати - обидва це розуміли.