Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Ігор зосереджено б'є по мішку, коли краєм ока помічає рух біля виходу. Невже вже все? Пора забиратися? Він ще не втомився, сили ще є. Але, перевівши погляд, бачить, що це не тренер прийшов попросити його звільнити зал. Це дівчисько. Стоїть біля дверей, спершись на одвірок і схрестивши руки на грудях. Дивиться на нього із задумливою поволокою. Наче оцінює.

Ти ба, ділова яка. Змінилася. Більше не тремтить, побачивши Ігоря, від страху, як облізла дворняга під поглядом злючого бульдога.

Ігор відводить очі від дівчини, зосередившись на мішку. Відпрацьовуючи джеб. Удар. Ще удар. Ні, треба точніше, чіткіше. М'язи рук гудуть, розносячи вібрації по всьому тілу, вимагають відпочити. Але Ігор зусиллям волі змушує їх напружуватись знову і знову.

Через кілька хвилин з'являється тренер і тихо перемовляється з дівчиною. Вона що, весь цей час стояла і витріщалась на нього?

Дівчина щось голосно пищить і звалює, а тренер підходить до Ігоря. Плескає його по плечу і посміхається:

- Досить на сьогодні. Ти вже ледве на ногах стоїш.

Ігор киває і витирає піт із чола. Розкручує бинти з кулаків і прямує до виходу, коли до нього раптом долинає:

- Навіщо ти це робиш? - Замислено оглядаючи Ігоря, питає тренер. На здивований погляд хлопця пояснює. - Навіщо зводиш себе? Працюєш на знос. У тебе і так все непогано виходить.

Ігор опускає очі і знизує плечима:

- Я інакше не вмію. - Тисне тренеру руку і виходить із зали.

Прямує в душ, щоб змити з себе піт. Втома відчувається кожною клітиною шкіри. З'їдає думки, звільняє розум. Як же він любить цей стан…

Навіщо ти це робиш? Навіщо зводиш себе?

Навіщо? Тому що тільки так він може жити. Відчувати себе кимось вартим. Тільки так він може бути впевнений у собі. Тільки так може бути ближчим до перемоги.

А він повинен перемагати. Він повинен.

Думка з болем проноситься по нервових закінченнях, змушуючи пам'ять відразу послужливо підсунути образ батька.

 Його вічно незадоволене обличчя і стиснуті губи, коли він марно намагався зробити з маленького Ігоря чемпіона з боксу. Один Бог знає, які цілі ставив перед собою батько. Чого він хотів добитися від малого хлопчика, худорлявого і хворобливого, щодня змушуючи наполегливо лупити грушу, що висіла у дворі, по півгодини стрибати на скакалці, бігати по 5 кілометрів на день.

Ті рідкісні моменти, коли на обличчі батька з'являлося щось схоже на схвалення, Ігор особливо дбайливо зберігав, складав у найкрасивішу скарбничку і ховав найнадійніше в далеких закутках пам'яті. Заради цих моментів старався, без перемов вставав о 5-й ранку на пробіжку, віджимався на ще незагоєних кулаках, шкіра на яких після його віджимань щоразу злазила все сильніше. Продовжував лупити грушу, навіть зі зламаним великим пальцем правої руки.

Батько по-своєму любив Ігоря. Він ставив перед ним велику мету, хотів зробити сина чемпіоном. Вірив у нього так, як ніхто не вірив. Так, вірив він теж по-особливому, не показуючи своєї віри, а скоріше всім своїм виглядом вселяючи протилежне - комплекс неповноцінності, нікчемності та почуття провини.

Однак, як ще пояснити, що вже у десять років Ігор брав участь у турнірі з боксу для юніорів? У турнірі, де участь допускали з 12 років. Навіщо батькові було домовлятися з купою людей, добувати потрібні медичні довідки, якщо він не вірив у свого сина?

За три дні до турніру батько дозволив синові відпочити. Припинив тренування, купував йому улюблену їжу, дозволяв погуляти із друзями. Його погляд ніби потеплішав. Він не кричав на нього, не називав недоумком, слабаком і неробою.

Це були найщасливіші три дні за все життя десятирічного хлопчини. В душі Ігоря зародилася надія, що так тепер буде завжди. Йому лише треба перемогти…

Турнір відбувався у Києві, куди вони приїхали за день до турніру. Батько водив його по різних місцях, показував визначні пам'ятки, розповідав про свою молодість, проведену тут. Про своє спортивне минуле, про важкі тренування та чемпіонство. Про свій останній бій, який назавжди закрив дорогу у великий спорт. У бою, де батько, отримавши удар у скроню, втратив зір на правому оці. Батько зізнався, що тоді життя його закінчилося. Він так і плив за течією, не жив – існував, доки не з'явився Ігор. Доки батько не придумав собі нову мету.

Ігор слухав затамувавши подих. Він не знав усієї цієї історії. Ніхто й ніколи не торкався теми минулого батька. Тато ніколи з ним не був відвертим.

Тепер, навіть у свої десять років, Ігор нарешті зміг зрозуміти, які великі надії покладав батько на свого сина. Для нього перемога сина мала стати його особистою перемогою. Ігор ніяк не міг підвести свого батька. Він мав перемогти. І він переможе – вирішив хлопець.

  У день турніру, стоячи біля рингу та спостерігаючи бій двох учасників, впевненість Ігоря у перемозі танула з кожною секундою. Вони швидші. Вони сильніші. Вони старші. 

Ігор відчував, як втрачає контроль, як усередині реве і б'є в ребра паніка. Йому не перемогти - це ставало все ясніше з кожною секундою. На дерев'яних ногах підійшов до батька.

Той, помітивши стан сина, схопив Ігоря за потилицю своєю важкою рукою, боляче притулившись своїм чолом до лоба сина, став надривно, без угаву повторювати одне й те саме «Ти переможеш! Ти маєш бути першим! Ти маєш перемагати, а інакше ти нікому не потрібний! Пам'ятай про це. Ти нікому не будеш потрібний у цьому сраному світі без медалі».