Борис Григоріович Херсон - Сталіна не було, Борис Григоріович Херсон

а робота легка послухайте ми знаємо ми кати

для них кращий вихід мертвими в рів лягти

без голоду тортур без додаткових жахів й біди

кат говорить був би я жидом то сам поспішав туди

сам би кричав стріляйте в мене скоріше щоб не псував краєвид

одним євреєм менше слава Богу що я не жид

земля їх візьме але виплюне їх житло й майно

сумки взуття намисто одяг пляшки а в них вино

а тут і ми сортуємо за кольором і метражем бо настав

час поділу поспішайте не варто ловити ґав

і звучить псалом розділиша ризи Моя собі

і задля одягу кидали жереб серед жаху не місце журбі

Геноцид

стояли голі люди край величезної ями

у черзі за смертю очей намагаючись не піднімати

коли вбивають не боляче хлопчик спитав у мами

зовсім не боляче подумавши йому відповіла мати

*

в анкеті для попелу

заповнена тільки одна графа

національність

все інше

ім’я прізвище стать вік

відсутнє і не має значення

♦ ♦ ♦

Щодо Середньовіччя —

воно трапляється досить часто й триває

досить довго – наше життя його не перекриває.

Це доля царів, ченців й убогих, архієреїв,

мертвих незайманих дів, Іmago Deі в

кожній людині й в камінні довгастих статуй,

сліпих від народження, в спадаючих складках,

застиглих в нішах. Тіло Христове в облатках.

Від середніх століть залишаються лише споруди.

Камінь на камінь навалюється всім тілом.

Фортеці та замки, куди не подивишся – всюди.

Кат точить сокиру чи мотузку натирає милом.

Дами по вуха в суперечках й марноті.

Синагога з зав’язаними очима стоїть в скорботі.

Поруч з нею посміхається Церква – бачить янголів зграю.

Середньовіччя буває у мертвих. Нам від минулого раю

Залишається античність, відродження. Що ще – не знаю.

Ми будуємо, ми маршируємо. Під звуки грачиного граю

виносять прапор. Тремтіть, єресь й крамола!

Слідом за прапором Свобода приходить гола,

Ні опору, ні слухняності вона не терпить навколо.

Середньовіччя в відстої. Відродження – от це круто.

Ось воно знову підступає впритул до гетто,

Де упаковані в міцні стіни (брутто)

Страх і тремтіння єврейської душі (безплотне нетто).

Чернівці

Останній трамвай на припоні вічному для краси.

Дивиться на автобуси, не втрачаючи ясності духу.

Фасади фарбовані. На банях – хрести позолочені. Пси —

Усюди в дворах, у провулок звернувши – угледиш розруху.

Дітлахів щось не видно. То чи трапиться хтось старий?

Лиш бабуні грушками – де ще стрінеш таких смиренних? —

За копійки торгують. Що ж, населення склад такий.

Є й такі, що овець попасають – на теренах ленних.

В синагозі, неначе в роки дитинства, крутять кіно.

Щоправда, тепер – тривимірне. Прогрес набирає силу.

На єврейське кладовище водять туристів. Тіла зотліли давно.

Придорожнього каменя не принесуть на могилу.

Загалом, усе склалось приблизно так, як фюрер колись хотів.

Юден-фрай, а каміння на місці – ніби вирок семітським расам.

Кажуть, будинок руйнується – і навіть коли спорожнів —

Але повільніше, ніж господарі. Й трохи шкода, що не разом.

♦ ♦ ♦

Цвинтарі – це спальні райони міста.

Зв’язок між ними та містом

зазвичай нерозривний.

Іноді він переривається.

Тут – якраз такий випадок.

У похованих тут городян

не залишилось у місті нащадків.

А в мешканців цього міста

на міському цвинтарі немає предків.

Відбулася ротація, як кажуть чиновники.

Або маленька гуманітарна катастрофа,

як сказав би я.

Цвинтар і місто стали чужі одне одному.

Вони дивляться одне на одного з подивом

і з дещицею роздратування.

Пам’ятники похилені в різні боки,

під різним кутом.

Розхитані зуби постарілої смерті.

Амінь. Точніше – омейн.

♦ ♦ ♦

Одна вертикальна плита, нахилившись,

притулилася до іншої.

Кілька уламків лежать

біля підніжжя.

Сімейний портрет.

♦ ♦ ♦

Тепер я розумію всі ці апокаліпсичні промови

про малий білий камінь,

на якому написане нове ім’я,

нікому не знане,

окрім того, котрий отримує

нове ім’я на білому камені.

Усе це потрібно,

бо старе ім’я, ім’я, що було знане всім,

яке було написане на великому сірому камені,

більше ніхто не прочитає.

♦ ♦ ♦

пам’яті Давида Гофштейна та іже з ним

Поставлять, сволота, до стінки, накажуть: «плі».

Був – гість на землі, став – жменя дрібна землі.

І мученицький вінець засяє далеко – небес на тлі.

Підстрибни-но, спробуй – тягнися до нього, цейтнот —

дотягнутись дитині до кицьки, що скочила на комод.

Навчись відрізняти молитву від вигуку – «О майн Готт!»

Раєм ходи собі з зошитом віршів на ідиш в тремтячих руках,

задивляйся на світлу родину Романових, що царствує у віках,

відчувай, як дух зазнає перетворення, покидаючи прах.

Київ, Кременець, Палестина, Волинь, Литва,

земна кора великих півкуль, єврейська твоя голова

прострелена, ну а так все гаразд, трупи складені, як дрова.

Ці дрова підуть, як годиться, в піч, а з печі – у засвіти,