Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Ендрю хотів її обняти, щоб заспокоїти, та Ольга вивернулась з його обіймів:

– Вибач я не довіряю чоловікам, я нікому не довіряю…

Потім вони вирушили на набережну Дніпра. Ендрю захоплено дивився на величну річку, яка текла через місто. Вони зробили кілька зупинок, щоб зробити фотографії та насолодитися краєвидами.

– Це одне з моїх улюблених місць у Києві, – зізналася Ольга, коли вони стояли на набережній, дивлячись на воду. – Тут можна забути про все на світі і просто насолоджуватися моментом.

Ендрю погодився, відчуваючи спокій і умиротворення, які давало це місце. Вони ще трохи поговорили, обговорюючи плани на майбутнє і те, як важливо знаходити моменти для відпочинку навіть у найскладніші часи.

– Але ж ти зовсім не бачив Ірпеня, – раптом згадала Ольга, – поїхали, я покажу тобі моє місто.

– Ірпінь? З радістю! – Відповів Ендрю. – Я чув багато про це місто, але ще ніколи там не був. Тобто був сьогодні, але нічого, крім госпіталю не бачив. Розкажеш мені більше про нього?

Вони вирушили у напрямку Ірпеня. Дорогою вона розповідала про місто, його історію та значення:

– Ірпінь – це невелике місто, але дуже затишне і гарне. До війни воно було відоме своїми парками та зеленою зоною. Тут жило багато творчих людей: письменників, художників. Війна залишила свій слід: за місяць бойових дій та окупації було пошкоджено та зовсім зруйновано понад 80 % будівель. Зараз більшість зруйнованих будівель відремонтовано, деякі зовсім знесено і на їх місці будуються нові.

При в’їзді в місто Ірпінь, Ендрю побачив зруйнований міст через річку Ірпінь, а поряд з ним новий міст.

– Цей міст був майже новий, його збудували років за десять до вторгнення росіян в наше місто. Наші військові самі підірвали його, щоб захистити Київ. Завдяки цьому ворог не зміг подолати річку Ірпінь, – пояснювала Ольга.

Трохи далі Ендрю побачив величезну гору спалених автомобілів, їх було близько сотні.

– Це ще не всі, це лише ті, які після деокупації, місцева влада прибрала з доріг, щоб не заважали. Багато подібних машин згоріли разом з будівлями приватних власників.

Далі Ольга попросила зупинитись біля згорівшої великої триповерхової будівлі, від якої залишились лише стіни:

– Це головний корпус Державного податкового університету, в якому я колись навчалась. Решта навчальних корпусів і гуртожитки теж були пошкоджені, але їх уже відремонтували після вигнання ворогів з нашої землі.

Ендрю помітив змішані емоції в очах Ольги. Вона водила його по території Університету і почуття гордості та жалю переповнювали її:

– Ось бачиш яка діра від снаряду в стіні спортзалу, а ось залишились сліди від куль та уламків на стінах діючого навчального корпусу. А дахи майже повністю були знищені росіянами, це ти бачиш вже відновлені покрівлі даху.

Ендрю бачив, як важко було Ользі дивитися на ці руйнування, але вона все одно продовжувала екскурсію.

– А ось тут був наш Центральний будинок культури, – показала вона на напівзруйновану будівлю. – Ми часто збиралися тут на різні заходи та свята.

Ендрю мовчки слухав і дивився навколо, відчуваючи біль і сум за те, що трапилося з цим містом.

– Це жахливо, що війна принесла сюди таку розруху, – сказав він тихо. – Але ти знаєш, Ольго, у всьому цьому є якась надія. Місто відновиться, і я вірю, що ми всі зможемо допомогти в цьому.

Ольга кивнула, дивлячись на рідні місця з надією в очах.

– Так, я теж вірю. Місто обов'язково відновиться. І ми всі будемо працювати, щоб зробити його ще кращим, ніж воно було.

Вони продовжували свою екскурсію, і Ольга показувала йому інші місця, які мали для неї особливе значення. Незважаючи на руйнування, Ендрю бачив, як її очі світилися любов'ю до цього міста. Він відчував, як важливо для Ольги було показати йому ці місця, і він з повагою слухав її розповіді.

– Дякую, що показала мені Ірпінь, – сказав він, коли вони закінчили екскурсію і сіли відпочити на лавку на дуже гарній центральній площі Ірпеня. – Це місто має великий дух і силу. Я впевнений, що воно відновиться і стане ще кращим.

Ольга усміхнулась одними куточками губ, відчуваючи підтримку і розуміння від Ендрю:

– Дякую тобі, що захотів побачити це все. Це багато для мене значить. І я вірю, що разом ми зможемо зробити щось добре для нашої країни.

На завершення екскурсії Ольга повела Ендрю до одного з місцевих кафе, де вони насолодилися чашкою кави та традиційними українськими солодощами. Розмова йшла легко, і Ендрю знову намагався розвеселити Ольгу жартами, цього разу отримуючи від неї уже схвальні погляди, кивки головою і навіть  легку посмішку.

Ця екскурсія по Києву та Ірпеню стала для них обох не лише можливістю побачити визначні місця, а й часом для зміцнення їхньої дружби та взаєморозуміння. Вони обмінялись номерами телефонів, без надії, таки сподіваючись, колись побачитись.

А завтра була війна… вони обоє розуміли, що опиняться на фронті довжиною тисячі кілометрів. Тому зустрітися вони зможуть лише після перемоги. Та й то не факт, адже Ендрю громадянин США, у нього там сім’я, а ще у нього є Вікторія…