Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Продовження розділу 6

Ольга та Ендрю йшли до машини. Він знову намагався жартувати, та все дарма: вона ніяк не реагувала. «Царівна Несміяна» подумав про неї Ендрю, а в голос сказав:

– Я ніколи не був в Києві, що можеш порекомендувати для екскурсії?

Ольга на мить зупинилась, ніби обмірковуючи його питання, і відповіла тихо:

– Київ... Це дуже гарне місто. Можеш почати з Софійського собору, він неймовірно красивий. І звичайно, не пропусти Печерську Лавру.

– Звучить чудово, – сказав Ендрю, намагаючись підтримати розмову. – А ще якісь місця, може, щось більш... незвичне? Якщо чесно, я не дуже вірю в Бога.

Ольга на мить задумалась, потім знову глянула на Ендрю:

– Є Андріївський узвіз – це старовинна вуличка з музеями, галереями і сувенірними крамницями. Там завжди багато туристів, але воно того варте. І ще парк Володимирська гірка, там дуже гарний краєвид на Дніпро.

– Звучить як план, – усміхнувся Ендрю. – Сподіваюсь, що зможу побачити всі ці місця.

Ольга кивнула, її погляд знову потемнів, але вона продовжила розмову:

– Київ – це не лише гарні місця, це ще й люди. Вони завжди допоможуть, навіть у найважчі часи.

– Це важливо, – погодився Ендрю. – Люди, які підтримують одне одного, – це те, що робить будь-яке місце особливим.

Вони дійшли до машини, і Ендрю відчинив двері для Ольги. Вона сіла всередину, все ще трохи задумана.

– Дякую, за поради. Я вільний до вечора, завтра вранці буду на фронті. Розділи зі мною цей день, я завезу тебе куди скажеш, а потім прогуляємось містом на машині? – запитав він, сідаючи за кермо.

Ольга кивнула, дивлячись на дорогу попереду:

– Так, нога ще болить, тому мені потрібна твоя допомога. І я з радістю покажу тобі місто, але ходити по Андріївському узвозу пішки мені ще важко. Я покажу тобі Хрещатик, Майдан Незалежності, Кабінет Міністрів, Верховну Раду, набережну Дніпра. Сподіваюсь, що тобі сподобається. Київ – це частинка моєї душі.

– І я теж на це сподіваюсь, – відповів Ендрю, запустивши двигун і виїжджаючи на дорогу. – Завтра буду думати про фронт, а зараз – лише про щось добре.

Ольга мовчки кивнула, і їх розмова поступово зникла у звуках дороги, що розтягнулась перед ними.

Після того як вони відвідали обласний Територіальний центр комплектації, де Ольга знову підняла всіх на ноги своїм бажанням воювати негайно, Ендрю та Ольга вирушили на екскурсію по Києву. Вони сіли в авто, і Ольга почала свою розповідь, вказуючи на знакові місця з вікна машини.

Першою зупинкою був Хрещатик – головна вулиця Києва. Навіть з машини Ендрю міг відчути дух цього місця: широкий проспект, історичні будівлі, вуличні музиканти та численні кафе і ресторани.

– Це серце Києва, – сказала Ольга. – Тут завжди багато людей, особливо ввечері. Ми можемо зупинитися і пройтися трохи, якщо ти хочеш.

Ендрю погодився, і вони повільно прогулялися по Хрещатику. Ольга час від часу спиралась на його руку, але намагалася триматися впевнено. Вони зайшли у Вареничну – ресторан на Хрещатику, де смачно поїли вареників з м’ясом та капустою. Ендрю згадав Оксану – маму Вікторії та її вареники. Вікторія була б проти таких прогулянок: він вперше порівняв Ольгу з Вікторією. Вікторія булі струнка, висока, дуже вишукано одягнена, з дорогими прикрасами і дуже розумна. Ольга була нижчою, грубішою в манерах, не такою освіченою, виглядала простіше, майже не користувалась косметикою, але навіть у військовій формі, її жіноча енергія прямо відчувалась, вона володіла якимось дивним еротичним магнетизмом. Ендрю раз по раз задивлявся на її груди (значно більші ніж у Вікторії) та чарівну дупку (теж більшу). Йому навіть стало соромно: про що він думає, лише вчора прощався з Вікторією і обіцяв любити і повернутись. Але ж так і буде: він нікого не обманює, ну допоміг травмованій жінці, ну прогулявся Хрещатиком, це ж не гріх…

Потім вони трохи проїхали і зупинилися на Майдані Незалежності, де Ольга показала пам'ятник та розповіла про події Революції Гідності.

– Це місце має особливе значення для нас, українців, – сказала вона, дивлячись на площу. – Тут ми боролися за свою свободу.

Після цього вони повернулися до машини і поїхали далі. Ольга показала Ендрю будівлі Кабінету Міністрів та Верховної Ради. Вона розповідала про історію цих місць, їхнє значення та роль у житті країни.

– Це осередок нашої політичної влади, – пояснила вона. – Тут приймаються важливі рішення, які впливають на життя кожного українця. На жаль, впливають часто дуже негативно. Вибач, але я не можу хвалити владу, навіть більше: я звинувачую її в сприянні багатьом трагедіям українського народу, зокрема маю на увазі і себе особисто.

– Розкажи про себе детальніше, яку трагедію ти маєш на увазі?

– Ні-ні, це дуже особисте. Єдине, що можу сказати, що я і мільйони інших українців не попали б в окупацію до росіян, якби влада готувалась до війни.

– Ти була під окупацією?

В Ольги раптом затряслися руки і потекли сльози:

– Не треба про це. Ірпінь був під окупацією росіян всього місяць, але кожний день тривав для мене як рік, я благала смерті. Не треба зараз, не згадуй… Я розумію як живуть люди, які й зараз знаходяться під ворогом, саме тому прагну на фронт. Ти знаєш скільки я їх вбила, цих свинособак? Десятки, та вб’ю сотні, але й це не дасть мені спокою, бо рідних людей не повернеш…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍