Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

– Товаришу полковнику, я американський офіцер, полковник Вусс, в даний час на службі в українській армії, – він краєм ока спостерігав за її реакцією, особливо наголошуючи на слові «полковник», але вона знову ніяк не відреагувала. Тоді він знову швидко продовжив, – я збираюсь зараз в Київ на джипі. Можу бути Вам корисним.

І лише зараз вона, продовжуючи йти, повернула голову в його бік і зупинилась:

– Дуже прошу, – зазвичай в таких випадках жінки вдячно посміхаються, але Ольга і зараз була дуже серйозна і сумна, – я почекаю Вас у приймальній.

Ендрю швидко доповів начальнику госпіталю про своїх бійців, подякував за щирий прийом і поділився планом вирушати вночі знову у дорогу до фронту. Начальник госпіталю пообіцяв виділити в дорогу воду та деякі продукти і на прощання зауважив:

– Обережно з нею, – він кивнув у бік приймальні, – в неї травмовані не лише ноги, в неї травмована душа: багато пережила.

Ендрю вийшов до Ольги. Вона була неймовірно гарною жінкою. Її обличчя, обрамлене пасмом сивого волосся, здавалося злегка мармуровим, немов скульптура стародавньої богині. Великі карі очі, які в інших обставинах могли б світитися радістю, тепер виглядали сумними і виснаженими. Її погляд був наповнений сумом, відображаючи важкі переживання та втрати, які вона зазнала. Тонкі, але виразні брови трохи насуплені, а губи стиснуті в ледь помітній гримасі, що надавала її обличчю ще більшого трагічного відтінку.

Ендрю зупинився на мить, захоплений її зовнішністю та виразом глибокого смутку в очах. Він підійшов ближче, бажаючи підтримати її, хоча й не знав, чи зможе знайти потрібні слова.

– Ольго, – промовив він, трохи вагаючись, – як Ви, все добре?

Вона підняла голову, поглянувши на нього з легким здивуванням.

– Давай на «ти», по простому, як солдати. Я тримаюсь, – відповіла вона тихо.

– Так сьогодні я без знаків розрізнення, фактично солдат, та вже завтра чи післязавтра буду знову полковником, але вже української армії, – спробував він жартувати.

– Я тримаюсь, – повторила вона, ніби не чуючи його жартів, – просто інколи важко бути бездіяльною, коли знаєш, що можеш допомогти.

Ендрю відчув важкість її слів, розуміючи, як сильно вона прагне повернутися до служби.

– Знаю, що зараз все здається складним, – сказав він м'яко, – але ти дуже сильна. І ця сила допоможе тобі подолати будь-які труднощі.

Ольга кивнула, ледь помітно усміхнувшись, хоча її очі залишались сумними.

– Дякую, – прошепотіла вона, – твої слова багато значать для мене.

Ендрю відчув тепло в її словах, розуміючи, що навіть у найважчі часи важливо підтримувати одне одного. Він вирішив, що зробить усе можливе, щоб допомогти Ользі знайти спокій та зцілення, адже вона заслуговувала на це так само, як і кожен, хто пройшов через війну.