Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Розділ 6. Ольга

Батарея HIMARS під командуванням Ендрю виїхала вночі на Схід України. Батарея була із збільшеним майже вдвічі кадровим складом. Фактично Ендрю підготував курсантів на дві батареї, але цієї суперефективної зброї не вистачало, тому прийняли рішення працювати поперемінно. Кожна пускова установка мала два екіпажі: планувалось, що один розрахунок відпочиватиме на базі подалі від самої техніки, а інший тим часом буде вести бойове чергування, маневрувати вздовж лінії фронту на відстані 10–40 кілометрів від ворога. Ближче 10 кілометрів наближатись до ворога небезпечно: його розвідувальні дрони можуть навести ворожу артилерію чи навіть ракети.

Їхали через Рівне, Коростень, Малин, Бородянку, Бучу. Під ранок зупинились майже під Києвом: в Ірпені поряд з військовим госпіталем. Пускові установки заховали під кронами сосен, хоча були впевнені в надійності протиповітряної оборони під Києвом. Небо Києва надійно охороняла батарея американських зенітно-ракетних комплексів Patriot та інших менших систем протиповітряної оборони вітчизняного та зарубіжного виробництва.

Ендрю їхав у військовому джипі, не за кермом, тому трохи поспав. Але його хлопці, особливо водії були втомлені. Їх розквартирували на відпочинок у військовому госпіталі, по 10 в одній палаті, тісно, але як для воєнного часу, то достатньо комфортно. Всі організаційні питання допомагав вирішити заступник начальника госпіталю, який після завершення сніданку, повів Ендрю знайомитись з начальником госпіталю.   

В приймальній начальника госпіталю сиділа молода жінка, у військовій формі лейтенанта, явно не лейтенантського віку. Їй було близько 35 років, надзвичайно гарна, але з пасмом сивого волосся, яке вона навіть не намагалась закрасити. Її покликав начальник, і вона, обпершись на палицю, важко накульгуючи, зайшла в кабінет. Двері кабінету залишились трохи прочиненими, і Ендрю міг чути та навіть бачити, що відбувається всередині.

– Добрий день, полковнику, – сказала жінка, приклавши руку до кашкета.

– Добрий день, Ольго, – відповів полковник, піднімаючись з-за столу. – Сідай, будь ласка.

Ольга сіла на запропоноване крісло, злегка стискаючи палицю.

– Що трапилося, Ольго? Ти виглядаєш втомленою.

– Полковнику, я прошу Вас виписати мене і направити на фронт, – сказала вона впевнено, але з ноткою втоми в голосі.

Полковник зітхнув, дивлячись на неї зі співчуттям.

– Ольго, ти знаєш, що я не можу цього зробити, – відповів він м'яко. – Ти ще не одужала. Тобі потрібен час для повного відновлення.

– Полковнику, – Ольга підняла голову, її погляд був рішучим. – Я не можу сидіти тут, коли мої товариші воюють. Я повинна бути там, на передовій.

– Ольго, – полковник похитав головою. – Я не можу тебе відправити туди у твоєму стані. Це небезпечно для тебе. Ти повинна зрозуміти це.

– Полковнику, – її голос трохи зламався, – я знаю, що Ви мене розумієте. Я не можу сидіти тут і чекати, коли інші ризикують своїм життям.

Полковник підійшов до неї, поклавши руку їй на плече.

– Ольго, – сказав він м'яко, – я знаю, як ти себе почуваєш. Ти – хоробра жінка і справжній солдат. Але зараз тобі потрібно думати про своє здоров'я. Ти потрібна нам живою і здоровою.

– Ви говорите це як лікар чи як мій сусід? – запитала вона з гіркою усмішкою.

– Як лікар і як сусід, – відповів полковник, усміхаючись у відповідь. – Як той, хто бачить в тобі не лише лейтенанта, а й людину. Як той, хто бачить тебе як доньку. Я обіцяв твоєму батькові піклуватись про тебе, наглядати за тобою.

Ольга опустила голову, сльози на мить блиснули в її очах.

– Петре Миколайовичу, батька нема, нікого в мене більше нема. Ви ж знаєте все про мене. Для кого мені жити? Я просто хочу бути корисною, – прошепотіла вона.

– І ти будеш, – відповів полковник. – Але для цього ти повинна спочатку одужати. Я обіцяю, що коли ти будеш готова, я особисто подбаю про те, щоб ти повернулась на службу. Але зараз ти повинна подумати про себе.

Ольга зітхнула і впевнено випалила:

– Як батька Вас прошу: я снайпер, я не буду бігти в атаку, мені не потрібно нести якісь вантажі, я добу лежатиму у засідці і відстрілюватиму тих нелюдів як диких собак. Ви просто жалієте мене, якщо Ви не випишете мене зараз із госпіталю, я поїду у Київ – скаржитись на Вас. Там мене швидко відпустять на фронт: зараз все для фронту, все для перемоги, а людей на фронті не вистачає! Петре Миколайовичу, дайте мені машину до Києва.

– Зупинись, Ольго! – крикнув полковник, зітхнувши. – Немає в мене машини. І не випишу тебе із госпіталю: не можу я тебе своїми руками на смерть посилати. Можеш на мене скаржитись… От, вперта! Буде може якийсь транспорт на Київ, то повідомлю. А зараз йди, відпочивай. Хто там наступний? Заходьте!

Ольга підвелася, важко опираючись на палицю.

– Дякую, – тихо сказала вона, в той час коли Ендрю вже ввійшов у кабінет.

Їх погляди зустрілися. Ендрю знову зачарувався нею і здивувався: таких сумних очей він не бачив ніколи в житті. Ендрю спробував посміхнутись, та Ольга ніяк не зреагувала на його ніякову посмішку. Тоді він почав швидко говорити, звертаючись до начальника госпіталю. Швидко, щоб Ольга не встигла вийти:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍