Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Розділ 7. Фронт

Ендрю сидів у кабіні вантажівки, що повільно рухалась по вузькій польовій дорозі, ведучи свою батарею до бойових позицій. Сонце вже хилилося до горизонту, кидаючи довгі тіні на зруйновані будівлі та зарослі бур’яном поля. У повітрі відчувалася напруга і запах гару. Навколо лунали далекі вибухи, які нагадували, що вони наближаються до місця, де війна не зупинялася навіть на мить.

Ендрю поглянув на своїх бійців, які сиділи поруч у вантажівці. Вони були зосереджені та напружені, але готові до бою. Він знав, що вони покладаються на нього, і це надавало йому сил. Кожен із них мав свою історію, свої мотиви для участі у війні, але зараз вони були однією командою, готовою захищати свою землю.

Вони прибули до визначеного місця, де їх вже чекали інші солдати. Командир штурмового батальйону, майор Петренко, вийшов їм назустріч. Він виглядав втомленим, але впевненим.

– Полковнику Вусс, радий Вас бачити, – сказав Петренко, потискаючи руку Ендрю. – Як пройшла дорога?

– Без проблем, майоре, – відповів Ендрю. – Ми готові до бою. Куди нас направляєте?

Петренко кивнув і жестом запросив Ендрю підійти до карти, розстеленої на капоті джипа.

– Нам потрібний вогонь вашої батареї ось тут, – показав він на карту. – Це стратегічно важлива точка, яка контролює підходи до наших позицій. Ваша задача – утримувати цю точку «на прицілі» і забезпечити вогневу підтримку нашим силам, якщо ворог піде у наступ. А до того, ось Вам координати ворожих складів боєприпасів, через якийсь час наші розвідники додадуть ще.

Ендрю уважно розглянув карту і зрозумів, що ця позиція буде ключовою для оборони:

– Зрозумів, майоре. Ми готові хоч зараз до бойового застосування, нам потрібно лише декілька хвилин підготовки і ворожих складів не буде.

Після короткого розмови Ендрю повернувся до своїх бійців і наказав підготуватися до бою. Вони швидко забігали, переміщаючи техніку на узбіччя дороги, готуючи її до першого бойового залпу та прицілюючись по ворогу. Ендрю бачив, як його люди працюють злагоджено і без зайвих слів. Кожен знав своє завдання і виконував його бездоганно.

– Полковнику, все готово, – доповів старший лейтенант Ковальчук, на погоні якого вже красувалось віднедавна три зірочки.

Ендрю кивнув і подивився на горизонт. Відтепер їх завданням було захищати цю землю і своїх побратимів. Він знав, що попереду будуть важкі дні, але вірив у своїх людей і в те, що вони зможуть впоратися з будь-якими викликами.

– Добре, хлопці, – сказав він, звертаючись до своїх бійців. – Ми тут для того, щоб захистити нашу землю і наших людей. Будьте готові до всього. Пам’ятайте, що ми одна команда, і разом ми переможемо.

Бійці підтримали його слова, і Ендрю відчув, що їхній дух є непохитним, незважаючи на всі труднощі, які чекали попереду.

– Вогонь! – скомандував Ендрю.

І в небо одна за одною понеслись ракети. Кожна пускова установка випустила повний залп – 6 реактивних снарядів. Відтак всі машини негайно перемістились в інше місце – на тимчасову базу.

Базою був підвал непрацюючого підприємства, яке частково згоріло. Всі машини не помістилися в підвал, та й з питань безпеки така концентрація була недоцільною. Деякі пускові установки замаскували у лісі за кілометр від основної бази. Особовий склад батареї розмістився на вцілілих складах підприємства.

Почалися бойові будні. Оскільки батарея мала збільшений особовий склад саме для проходження практики (через дефіцит пускових установок), то частина бійців виїжджала на бойові завдання, а інша в цей час відпочивала або здійснювала аеророзвідку з допомогою безпілотників.

Служба не була важкою: тим більше, що через два тижні почав відчуватися дефіцит боєприпасів. Через це в деякі дні не всі, розвідані бійцями, цілі накривались ракетним вогнем: приходилось вибирати самі «жирні», тому й не всі пускові установки використовувались. Особливо «боліла душа», коли через дефіцит боєприпасів батарея Ендрю не могла достатньо підтримати вогнем піхотинців на передньому краї лінії фронту.

Коли ворог йшов в атаку на нашу піхоту, яка фактично прикривала собою батарею HIMARS, а боєприпасів було обмаль (особливо касетних – для знищення живої сили ворога), то Ендрю командував випустити хоча б 1–2 ракети, щоб налякати ворога. Особливої ефективності це не давало, тому що ворог, як правило, атакував кількома дрібними групами по 8–10 солдатів. Касетний боєприпас міг знищити значно більше ворогів, якби вдарити ним по скупченнях ворога, наприклад казармах. І тому Ендрю «розривався душею»: він був знайомий з піхотними командирами, часто спілкувався з бійцями-піхотинцями. Вони були справжніми героями, їх служба була значно важчою, ніж в артилеристів-ракетників. Ендрю ще не втратив жодного солдата у своєму підрозділі, але вже бачив «двохсотих» і багато «трьохсотих» у піхотинців. Одного разу він сам допомагав нести «Вантаж 200» до автобуса: не бачив лиця загиблого бійця, але старий солдат, який ніс, разом з Ендрю, ноші з чорним мішком, витираючи сльозу простогнав:

– Цей хлопчик з мого села, йому лише 19 років, студент – сам пішов добровольцем нищити цих проклятих диких псів. Мама його не знає, що він тут: сказав їй, що поїхав вчитися у Францію, а мене просив мовчати. Не вберіг я його, як тепер мамі в очі дивитися? Як сказати? Єдина дитина, мамина надія… Краще б я загинув… Вибач, Сергійку, я за тебе відплатю їм, собаки вони дикі!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍