Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Гордій приїхав на роботу. Не тому, що хотів працювати, а просто, на автоматі попрямував знайомим шляхом. Йшов до власного кабінету, не помічаючи сторонніх людей на своєму шляху. Він не хотів нікого бачити, не хотів ні з ким спілкуватися, не хотів більше нічого. Розумів, що мусить приймати якесь рішення щодо майбутнього, та не міг зібрати себе до купи щоб це зробити. Голова забита геть іншими думками. Зайшов до  кабінету і замкнув двері на ключ. Пройшов до робочого місця, безсило опустившись на крісло. На столі вже лежали папки з новими справами, та Гордій дивився крізь них. На задньому фоні була Уляна, вона щиро усміхалась і манила його закоханим поглядом. Гладила його обличчя ніжними долонями, нахилялась ближче, щоб закрити їх обох своїми шовковими кучерями. Видихала йому у обличчя тремтливе «кохаю». Хіба ж могла ця безневинна дівчина так жорстоко ним гратися? Навмисне залізати у саму душу, щоб висміяти його найбільше горе? А її шрам? Він же був справжнім, у цьому жодних сумнівів бути не може. Гордій неодноразово торкався його, особливо минулої ночі за пристрасними поцілунками. Коли вона дізналася про ноутбук? Він ж повів її до бібліотеки десь два тижні тому. Вона ще тоді його знайшла, може і того самого вечора, поки він чекав дівчину навулиці. Тоді, чому вона не втекла наступного ж дня? Для чого і далі продовжувала брехати? Щоб що? Довше знущатися над його почуттями? Із насолодою спостерігати як він смикається за кожну її ниточку? Брехлива, жорстока, безсердечна зрадниця. Його провели мов малого хлопчину. Тепер зрозуміло чому ворог мовчав, бо він заліз до Гордія у саму душу,  вивертав її щодня і щоночі тріумфально зловтішаючись.

За дверну ручку хтось почав смикати і це змусило Гордія винирнути із роздумів. Ще почувся крик зовні. Він не витримав і пішов на галас.

-До нас так просто не вриваються, спочатку треба пройти реєстрацію...

-Що тут відбувається?

Гордій відкрив двері і побачив за ними свого молодого колегу, а ще чоловіка, який одразу здався йому знайомим. Десь він його вже бачив, тільки де?

-Хто ви?

Із хижим поглядом незнайомець поглянув на свій лікоть, і молодий лейтенант одразу забрав  руку із дорогого пальта чоловіка. Гордій кивнув, що все добре, тим самим відпустив хлопця. Коли вони залишились стояти удвох, незнайомець похитнувся і скривив обличчя у гримасу болю. Тільки тоді Гордій помітив, що чоловік притискає руку до чорної сорочки на своєму животі, а крізь пальці просочується червона рідина. На декілька секунд затримав погляд внизу і стривожено підняв очі.

-Я твоє спасіння Гордію, тож допоможи мені.

Чоловік незграбно підняв другу руку, і показав йому кутик ноутбука з-під пальта. Гордієвого ноутбука. Того самого, який викрала Уляна. Незнайомець знову похитнувся, цього разу Гордій його підхопив і провів до дивану всередину кабінету. Той лише тихенько застогнав від болю, все притискаючи руку до рани. Втрачати час на з’ясування складності поранення слідчий не став, він різко підійшов до робочого столу, взяв у руки телефон щоб викликати карету швидкої. Доки пояснював ситуацію медикам не зводив погляд з загадкового пораненого. Він же не може бути людиною Мельника? Раптово, у голові з’явились картинки, і на них Гордій упізнав цього чоловіка. Він бачив його у кабінеті директора заводу. Завершив виклик і звернувся до чоловіка.

-Ти людина Мельника?

-Я в першу чергу брат Соні, яку ти знаєш як Уляну. Та й, з недавніх пір, я перестав бути його людиною, бо як інакше пояснити те, що мене підстрелили за його наказом.

-Підстрелили? Це дуже серйозне звинувачення. Зараз приїдуть лікарі і подбають про тебе, а там розберемось, після одужання. Намагайся не говорити і не втратити свідомість від болю.

-Послухай Гордію, не будь зараз героєм, а включай мозок і слухай уважно. Якби не моє персональне знеболення, то я б сюди не дійшов. Я повертаю тобі твій компромат, а ти негайно його використовуй, бо з хвилини на хвилину тут з’являться люди Мельника і, повір, їм вдасться тебе знешкодити навіть у цих стінах. У правій кишені мого пальта, знаходиться телефон, в ньому карта пам’яті із куди вагомішим компроматом на твого ворога. Ще на телефоні ведеться відстежування Соні, яка зараз у небезпеці. За мою зраду Мельник захоче її вбити, і йому це вдасться, навіть, з-за ґратів. Я добре знаю, що ти готовий віддати душу за свою покійну сестру, тож мусиш допомогти мені. Я віддаю свою душу за Соньку, а ти її  рятуватимеш коли мене не стане. Вона не заслужила смерті, вона невинна ні в чому… Це я зіпсував її життя… Я і відповім за все…

Чоловік закашлявся, і з кутика його рота потекла кров. Та він через силу промовив останні слова.

-Бери телефон! Там… ще… рахунок… віддаси їй…

Тремтячими руками Гордій заліз до кишені і вийняв звідти смартфон. З кишені випадково випав прозорий мішечок із білим умістом. У цю мить до кабінету зайшли лікарі, вони одразу взялися допомагати пораненому, але було вже запізно. Реанімаційні заходи не дали позитивного результату, і вони змушені були констатувати смерть.

-Це його річ?

Лікар тримав у руках той самий мішечок. Гордій ледве змусив себе відповісти на поставлене питання погоджуюючись хитнувши головою. Ще хвилину тому чоловік розмовляв з ним, а потім обмʼякнув із застиглим поглядом, перестав дихати. Скільки разів він бачив трупів – незлічити, та зараз вперше побачив як смерть приходить і забирає людину з життя. Страшно і моторошно. Хочеться втекти з приміщення, щоб не дивитися, але він не має права на слабкість.

-Так, напевно випав з кишені, доки я допомагав йому лягти на диван.

-Його ж не тут поранили?

-Ні, він прийшов сюди з пораненням.

Телефон Дмитра задзвонив у руках Гордія. Він не подав виду, обережно вимкнув звук.

-Вибачте, я на хвилинку!

Взяв у руки ноутбук зі столу і вийшов на коридор. Швидкими кроками зайшов до вбиральні для інвалідів, щоб зачинитися на замок. Гордій одразу опублікував всі докази ,включаючи нові, які привели слідчого у стан шоку. Виявляється він дуже сильно недооцінив ворога, бо розгадав лише вершину айсбергу злочинів Мельника. Вимкнув сім картку на телефоні Дмитра і заховав його у кишеню. Надовго пропадати з очей натовпу  не можна, тому Гордій поспішив повернутися до свого кабінету.