Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Про що ти говориш, коханий? – присіпалася до бідолашного, а він неохоче поморщив лоба й додав:

– Мама телефонувала. Татові зі старими серцевими болячками треба негайно лягати до клініки. Та вони видряпаються, як завжди.

– Богдане, ти думаєш, що говориш? Як це «видряпаються»? Негайно замовляй квиток і лети на допомогу, – наказую йому.

– Але ж ти не полетиш зі мною, а залишатися тут самій я дозволити не можу, – заглядав мені в очі Шеремет неймовірно розгубленим поглядом.

– Звісно не полечу. Я б з радістю, але треба оберігати малечу.  А ти мчи, я навіть слухати нічого не хочу. На, замовляй негайно! – вклала до його рук телефон.

– Ні, нехай буде, що Бог пошле, – розривався на часточки від болю мій єдиний.

– Коханий, пам’ятаєш: нас з маленьким не можна турбувати спротивом? Ось тому ти полетиш! А зі мною поруч буде Вероніка. Відданішої людини не знайти. Дівчина вижила одна, в підсобці нічного клубу і вона мені, наче сестра. Сьогодні також заходила послухати, як товчеться всередині Шереметик. Шукай квиток, кажу тобі! – перейшла на вимогливіший тон дружина.

– Точно? Я про це не подумав. Розумієш, гроші тут ні до чого. Потрібна моя присутність. Я вмію натиснути де треба, інакше не виходить, – виправдовувався чоловік.

– Ось тому треба поспішати. Рятуй тата, а ми тут будемо чекати й рости, – заспокоювала я рідну людину на грані відчайдушної боротьби.

– Маленькі мої! Пообіцяйте, що у вас все буде добре, – погодився Богдан та вже збирав невеличку валізу.

– Обіцяю, мій рідний! Я буду тихше водички та нижче трави. У мене така неймовірна відповідальність і висока ціль. Не бійся, я сильна і заради нашого щастя можу все.

– Як же я тебе кохаю... І дякую Господу, що подарував тебе мені, – пригортався до мене збурений розставанням Шеремет та батькова хвороба не давала йому спокою.

* * *

Боїнг в аеропорту Джона Кеннеді приземлився вчасно. Богдан миттю схопив таксі та вже телефонував мамі. Дивно, але вона не відповідала. Тоді Шеремет набрав номер медичного закладу, де завжди лікував своє хворе серце пан Мирослав. І те, що йому відповіли бідолашний вжене забуде ніколи у житті...

Чергова на телефоні сказала найстрашнішу річ, яку кожна людина чує про батька або матір:

– Даруйте, містере Шеремет, але я повинна надавати правдиву інформацію. Сьогодні о третій ночі серце Вашого батька зупинилося назавжди. Наші працівники зробили все можливе. Співчуваю Вашій втраті. Місіс Шеремет також у нас. Після смерті чоловіка  їй знадобилася медична допомога. Зараз стан хворої стабільний і їй можна від нас піти, а щодо тіла Вас проконсультують за номером...

Богдан погано пам’ятав, чи подякував за це страхіття. Та й за що дякувати? За те, що його веселого татка більше немає на цій землі? За те, що він ніколи не підійме над головою внука? Не пожартує дотепно, як це вмів робити лише він. А ще мама лежить тепер без тями тому, що її єдиний пішов назавжди. Господи! Як же боляче...

По щоках Богдана котилися сльози й уважний водій запитав:

– Містере, Вам допомога потрібна?

– Дякую, вже ні. До Пресвітеріанської лікарні, будь ласка.

– О’кей – кивнув водій і без слів зрозумів, що у пасажира невиправне горе.

Розділ 25. Вже пізно

Богдан Шеремет був людиною самостійною й цілеспрямованою, але наразі відчував себе рослиною, яку вирвали з землі та кинули у простір і він летить, наче у страшному сні та не знає куди притулитися.

На ватяних від горя ногах він пройшов, куди сказали та вирішив спочатку побачити маму.

– Прошу сюди, – відкрив розподільчу фіранку лікар і Богдан дуже здивувався, адже не очікував її тут побачити.

– Мішель? – приголомшено запитав він.

Поруч з ліжком мами сиділа його перша дружина й тримала свекруху за руку. Мама повела змученими оченятами й залилася сльозами:

– Богданчику, ми його втратили...

Шеремет кинувся перед ліжком на коліна й почав пестити сиву голівку:

– Мамо, не треба. Себе пожалій та й мене також. Я не можу вас обох відразу втратити... Тримайся, бо ти в мене одна залишилася на землі!

Вони поплакали разом, а потім Богдан підвівся й тихо перепитав:

– Мішель, що ти тут робиш?

– Пані Орися зателефонувала мені. І ось я тут, – без будь-яких зайвих емоцій відповіла білява красуня та відійшла в куток, аби не заважати.

Так, це була його перша закордонна любов. Як Богдан почав працювати на Inwey та невтомно ганяв світом, щоб підписати якомога більше людей, періодично зустрічав її у нью-йоркському Боїнгу.

Він закохався у чарівну посмішку француженки й через кілька місяців вони побралися. Дівчина була порядною, але гарної дружини з неї не вийшло. Стюардеса жила за чітким графіком міжнародних перельотів, а настирливий Шеремет ганявся за контрактами мережевого бізнесу. Скоро вони розлучилися. Нічого спільного пара не нажила, а тому ділити було нічого й вони залишилися друзями.

Вони не бачилися Бог знає скільки років та красуня геть не змінилася. Вона лишалася такою ж стриманою і ввічливою. Богдан навіть подумав, що між його нинішньою прекрасною жінкою й цією, першою, є щось спільне. Та наразі йому було не до порівнянь чи суму за мною й домівкою.

– Мамо, ходімо додому. Сказали, що тобі можна йти, – допоміг він неньці підвестися.

– Добре, ходімо. А знаєш, синочку, коли ми їхали сюди я просила тата поговорити з тобою, а він посміхнувся, попестив мою руку й сказав: «Не турбуй нашого синочка, Орисю! Вже пізно...» Потім пообіцяв, що ми з ним ще обов’язково зустрінемось і до тями більше не приходив. Хоча на тих трубочках ще пів доби прожив...

– Тихо-тихо, матусю! Ти в мене сильна і все зробила правильно. Як тато хотів, – обіймав син матір, а потім подивився в куток і сказав: – Дякую, Мішель! Ти можеш іти, далі я сам. Справді, дуже вдячний тобі.

– Буде потрібна допомога, мама знає, як мене знайти. І якщо це зараз доречно: я була рада тебе бачити, – знизала плечима дівчина та розуміла, що вона тут більше не потрібна. А тому гордо здійняла свою біляву голову й зникла з поля зору.

Богдан відвіз маму до своїх місцевих друзів з Inwey та поїхав оформляти тіло. Вони з ненькою вирішили, що виконають батьків заповіт. Пан Мирослав не бажав зоставатися назавжди на пишній галявині Нью-Йоркського кладовища.

Він просив, коли прийде час, повернути його на Батьківщину. Там, у Львові, під високим дубом, вони з дружиною давно обрали місце свого останнього прихистку. А тому разом полетять додому і зберуть тих, хто пам’ятає дружну родину Шереметів. Може таких залишилося небагато, але вони найрідніші, бо українці!