Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

Богдан завжди хотів для батьків найкращого, а тому коли зміг, привіз їх на чужу землю до цивілізованого світу. Вони скорилися та весь час страшенно сумували за кривими вуличками рідного старого міста. І тепер тато повертається додому, а разом з ним назавжди покидає чужі краї мама Орися.

– Бодю, ти щасливий молодий чоловік. У вас з дружиною попереду ціле життя, а я повинна бути там, де він. Більшого мені не треба, – пояснила свої бажання щира жінка.

У пані Орисі по Львівській області були родичі. Дві сестри та племінники й тому вона запевняла Богдана, що спробує не сумувати. А ще її окриляла думка, що скоро вона стане бабусею.

Нам Богдан телефонував кожної ночі та настирливо дізнавався про все, що відбувається зі мною. Він навіть просив прикладати трубку до живота й тихо слухав свого спадкоємця. Інколи він прохав дати телефон Вероніці, що на час його від’їзду перебралася до нас. Так він наказав мені. Суворо перепитував у неї про все, що я вже розповідала.

Ніка якось домовилася з керівництвом нічного клубу про вимушену відпустку і їй пішли назустріч. А малеча в мені весело пхалася ніжками й також нетерпляче чекала на тата.Щоб заздалегідь не травмувати, Богдан нічого не сказав мені про смерть батька.

Був день, коли я стояла перед Ним на порозі цієї квартири. Тоді щасливий Шеремет розкинув переді мною свої щирі обійми й ми стали родиною.

А тепер Він стояв на дверях гарного, хоч і чужого помешкання, та був змарнілим і пригніченим. Я поглинала Його біду й тепер сама розкрила для бідолашного довгоочікувані обійми.

Змучений горем, він не крився від ридань і я все розуміла. Звісно не зупиняла Його, нехай біда від втрати вийде назовні. А я спробую полегшити його страшний біль, теплом і затишком, на який мій коханий чоловік безперечно заслуговує.

Розділ 26. Найрідніші

Богдан стояв на порозі та здригався від сліз, мужньо стримуючи стогін. Я тихенько потягнула його до хати й прикрила вхідні двері. Мовчки взяла за руку й посадила в крісло. Сама сіла на м'який підлокітник та обійняла всього разом.

– Бідолашне моє найдорожче створіння, мені страшенно шкода, ти поплач. Не залишай у собі. Я хочу допомогти, але не знаю як? – пестила його змучену голову.

– Просто кохай мене, як він маму кохав. Більшого мені не треба... Як добре, що ти є в моєму житті. А ще буде Мірчик... – тепер відпустив свій шалений біль Богдан Шеремет.

– Любий мій, звісно буде. Я  й сама хотіла запропонувати назвати синочка іменем дідуся. Обов'язково, клянуся тобі.

Тепер вже і я плакала, а Богдан не був би Шереметом, якби не думав про близьких. Він миттю взяв себе до рук і попросив:

– Ні-ні! Тільки не плач. Поруч з вами я вже майже заспокоївся. Все добре.

– Бідний мій! Твої неймовірно прекрасні очі зараз такі червоні й сумні. Я знаю, що в нашого синочка будуть точно такі. Вони сняться мені кожної ночі. Я часто чую його перший крик, а потім просинаюся й розумію, що він ще в мені. Пішли, мій любий, потихеньку. Треба тебе зігріти, нагодувати та вкласти аби відпочив.

Він мовчки, наче мале дитя, кориться мені та йде полежати в теплій ванні. Звісно там він повністю відпустив свої сльози й почуття смертельної біди та втрати. Від їжі Богдан відмовився й побрів хитаючись до ліжка, але мою руку не відпускав.

– Побудьте зі мною близенько, мої найрідніші... – тихо попрохав.

– Господи! Звичайно побудемо, – я кутала його в ковдру і це було неймовірно приємно, а потім прилаштувалася поруч і пестила плече, аж доки він не задрімав.

Спав мій Шеремет спочатку тривожно і його гарні брівки здригалися від болю, а потім притих та засопів уже тихенько й рівно. Це була на сьогодні найбільша нагорода, бо людина яка тільки-но втратила батька, заспокоїлася в Моїх обіймах.

Хто не знає про що я кажу, нехай залишається необізнаним. Але ж то найбільша відповідальність: давати коханій людині розраду у найскрутніші моменти життя. Оскільки саме тобі вона найбільше довіряє свою наболілу скривавлену душу...

Через пережиті тяжкі випробування й кілька безсонних ночей, Богдан спав довгенько й міцно. Я вже трішки зморилася сидіти над ним, але байдуже. Головне, щоб Мірчику було затишно в моєму животі. Та здавалося навіть малеча розуміє, що татові дуже погано й треба потерпіти. Синочок перестав штовхатися й притих та виховано чекав, коли вже дозволять бешкетувати.

Ось Богдан здригнувся й прокинувся, а потім побачив мене товстеньку й посміхнувся:

– Кохана моя, я вдома. Бо дім це там, де ви...

– А наш дім там, де ти. Інакше уже ніколи не буде, – ніжно обійняла його змучену голову, а Шеремет лагідно притулився й зітхнув: – Золотко, я голодний!

– Так це ж добре! Пішли, мій хороший, я також голодна. Хоча тепер я завжди голодна. А ще товста й неповоротка, – намагалася розрадити коханого своїми жіночими проблемами.

Та на ці слова Богдан зреагував по-своєму. Він обережно пригорнув мене й відповів:

– Ти найкрасивіша  жінка на землі. Ти моє життя... А що тут у нас є смачненького? Будемо годувати Шереметиків. Вони такі ненажерливі!

Господи, як добре, що він знову посміхається! Та до чого тут я? Певно, що йому з нами солодко. Тому що маємо родинні ліки - Кохання. Інших у нас нема!

Тільки перед від'їздом зі Львова, в телефонній розмові, Богдан відкрився й сказав, що привіз на Україну всіх - маму й тата. Тільки батька вони вже поховали, а мама поки буде вдома з подругами. Він же невідкладно прямує до нас.

Тоді ми з Нікою почали активно готуватися. Вдвох наварили смачного українського борщу, на реберцях. Наліпили котлеток і навіть приготували вершковий крем для бананового пудингу. Лише після цього Вероніка миттю зникла, аби не завадити Шереметам впевнено вибратися з біди так, як ми це вміємо.

Звісно її гнітили думки про власного недолугого батька, що залишив її без житла й корінна киянка блукала чужими кутками, наче безхатько.

А в нашому домі, з кожною ложкою борщу, Богдану ставало легше. Тепер він поглядав на мене з-під лоба майже так само, як завжди: утаємничено й збуджено. Певно що я танула від того погляду, наче сніг під сонцем та підкладала йому сметанки.

– Золотко моє, коли ти поруч, вже нічого не страшно. Горе відступає, біда тьмяніє і залишається лише твоє сяйво, – підтвердив мої думки Шеремет, а я крутилася навколо, не стримуючи щастя, що мій коханий господар знову поруч.

– Милий, але ж все це завдяки тобі! Я раніше жила, наче суха квітка серед поля. А з’явився ти й мені хочеться перетворитися на квітучий сад та й цього буде замало, – обіймала я його позаду за плечі й пригорталася животиком до теплої спини.

Тепер наша малеча відчула таткове тепло й знову почала товктися в мені ніжками.

– Ти дивись: яке воно у нас компанійське! – ще більше повеселішав Богдан. – Як же я страшенно сумував за вами. Оце думав у дорозі: а може ну його той Нью-Йорк? Поселимося вдома назавжди, а туди будемо літати заради бізнесу? Тепер мене там зовсім нічого не тримає, а тут усі найрідніші поруч.

– Коханий, це як скажеш. Ти ж знаєш: моє життя там,  де ти. Накажеш поїхати з тобою в Антарктиду - куплю валянки та й помчу слідом...

При цих моїх словах нагодований та зігрітий Богдан Шеремет підбадьорився ще більше, підхопив нас з маленьким на руки й поніс до ліжка.

– Таточку! Але ж ми не прибралися на столі, – вчепилася йому за шию, бо підсвідомо тряслася за дитинку.

– Нічого не знаю. За час, що я провів без тебе – став страшенним нечупарою. І мене знову треба перевиховувати. Будеш перевиховувати? – жартував він.

– Буду! З радістю, коханий. Яка ж я щаслива, що ти до нас повернувся, – обіймала я свій скарб.