Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

«У світі моєму лиш ти не належиш мені…»
У світі моєму лиш ти не належиш мені. Шафранові крильця маленьких обпалених бабок — То наші листи. Подзвони. Не забудь. Вихідні. Хвороба сумління. Я хочу в палац — хоч над ранок. Бароко. Не нам ця симетрія, ці дзеркала. Ці юні тюльпани — химерні, вибагливі, спраглі… Та жінка солодка не мала тебе, хоч могла. А жінка гіркіша — о як тебе, вершнику, прагла… І що тепер кара — як катові смерть а чи плід — Крізь колір металу, крізь присмак металу рудого? Я твій помаранч. Я у собі відстоюю світ, Щоб ти його пив, просто з тіла мого, ні для кого. Хоч хто мені ти — недовершений Пігмаліон? Творіння твоє підгодовують юрми сукубів. Я чиста, як ангел, якому намарився сон Про перший цілунок в його недоторкані губи. «Мов коханець ріки, ти увечері пахнеш бузком…»
Мов коханець ріки, ти увечері пахнеш бузком. Лореляй не засне: буде довго тебе забувати. Поцілунки її захолонуть чи сном, чи піском — Річковим і промитим, із запахом теплої м'яти… Розгортай мою сутінь: ти знову триваєш в мені! Шурхіт шепоту хвиль, шелест листя понад берегами… Я кохаю тебе. По молитві, промовивши «ні», Місяць воду цілує сухими від воску губами… «За медами — полин, як плесо, і бджоли мови…»
За медами — полин, як плесо, і бджоли мови — В апогеї нестерпного, дотики жалять гострі. Це запилення світу — воістину ярмаркове, А прощання з тобою — мов чорний мох на помості. Заметілі на двох, заметілі щоразу знову — Божевілля судин, балаганна веселість вітру. Я кохаю тебе. Тільки смерть є ціною слова. Отже, вступлю у смерть. І тутешнє із ока витру. «Тряско возик везе. Мерехтять Купідонові щоки…»
Тряско возик везе. Мерехтять Купідонові щоки. Озирається кінь, нашорошений стуком коліс. І прорізує скроню води борозенка глибока, По сухій чорноті передмістя зісковзує в ліс. Трохи вечір пече, трохи пахне йому божевіллям. Кінь згризає хвилини зі стебел, як голови з пліч. Я не їду, а так — умираю тобі на весілля, Переборюю душу, як світ переборює ніч. «Я хочу, аби ти в пітьмі мовчав…»
Я хочу, аби ти в пітьмі мовчав. Любов мені до серця прикипіла, Гірка, неначе ягода неспіла, Надкушена дитиною, хоча За кожне слово, вирване із ран Мого тривання, я віддала б душу. Змовчи мене — й молитися не змушуй У тому храмі, що уже не храм, Як сон без сновидіння, наче сад, Приречений лишатися без плоду. Змовчи мене. У гіркоти зі споду Спроквола серця стигне виноград. «У тебе губи свіжі, як черешні…»
У тебе губи свіжі, як черешні. Намарилось збирання винограду У надрах сонця. Сущі та прийдешні Акорди смерті у триванні саду — Немов цілунки. Пахнуть млостю руки. Снуєш мовчання солодко і терпко. Йдемо по схилу радості і муки Крізь прянощ дня — до літеплого смерку. Дерев глуха і шарудка сторожа Мовчить в передчутті грози і страти. Люблю тебе. І