Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

прагну, і не можу Тебе у губи хрипко цілувати… «Стояло удвох притамоване вранішнє світло…»
Стояло удвох притамоване вранішнє світло. Спіткати б когось, хто б розрізав його по живому… І небо гвіздками, у стіни убитими, квітло, Коли ми вертали, себе недопивши, додому. Не знали сусіди… Мовчали далекі трамваї… Сіріло крайнебо, порізавши пальці до крові. Ти вів мене мовчки, щасливу, від краю до краю. Від краю любові — до іншого краю любові. А потім квапливі й розгублені тихі обійми Й ожина жаги, майже крадена, сива і синя… …Я хочу просити: давай ми удвох постаріємо, Давай ми зачнемо — непоспіхом — гарного сина… «Пронеси мене в дім свій найменший…»
Пронеси мене в дім свій найменший пилиною сірою. День наш довший ніж рік — пам'ятаєш? — трави на піску. Я чекаю на тебе, я хочу, я мушу, я вірую, Я вступаю у віру, як огир — у бистру ріку. Парадигма повернень і кроки твої нашорошені. Густо ятрена рана — любов, забуття, круговерть. Насторожені очі і губи твої запорошені. Пронеси мене в дім, пронеси мене в рай — бо у смерть. Я твоя найдрібніша, твоя зачарована тишею. Дощ по стулках стікає — а мушля живе і живе. Жовтий морок води поглинає, я голосом вишию Мокре тіло твоє, що по білому морю пливе. «Тривимірний простір обіймів — і жінка-клепсидра…»
Тривимірний простір обіймів — і жінка-клепсидра, Наповнена часом, що перетікає у жилах… Ген вітер високий несе переповнені відра То білого смутку, то чистого запаху тіла. Умитися б росами, випити б хмари ковтками, Спізнати б усе, окрім тиші, ввібравши у себе Святе всеосяжне, як зорі із їх іменами, Як душі прозорих, які опускаються з неба… «Дотик перкалевий. Місто торкає свідка…»
Дотик перкалевий. Місто торкає свідка. Жити не нам, а людям за півнів третіх. Надто тяжка, наче гроза, повіка. Слово ab ovo — птах золотий на злеті. Знов існування — довге й тонке, бо всує. Пластика стін із судинами світла надсадного. Простір міський заломлення світ руйнує, Марить екстазом народження світу-саду. «Ти мовчиш. Чорний віск. Ніч тече попід віями нам…»
Ти мовчиш. Чорний віск. Ніч тече попід віями нам. Атавізм, божевілля: я знову втікатиму в нетрі, Де дерева не ті, де з горіха хтось вилущить храм. Там єдина свіча — нагла смерть для безумної нетлі. Чорні голови наші — сумні, покаянні, лихі. На дровітнях птахи — пустотливі та майже незрячі. На рапірах — впольовані в пущах глухих дітлахи: Хтось сміється, хтось плаче, хтось скаржить про кривди дитячі. Дай долоню свою. Хай наважуся взяти її — Притулити до лона, гарячого, наче пустеля. Ти мене не чекаєш. А в юних садах солов'ї В узголів'я закоханим зорі перкалеві стелять. «Закипаю, туга, як глибока криниця…»
Закипаю, туга, як глибока криниця. Панна місячна ходить босоніж по воду. Вже утретє чекаю на тебе. Не спиться. Уявляю свій стогін. Любов, як лошиця, — Норовлива, палка, молода. Насолоду За падіння моє, за шовки мого