Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

Отже, настав час перевернути годинника. Вона зробить це негайно… вже… але без поспіху… Хіба ж можна поступово й непомітно перевернути піскового годинника, запитувала вона себе. Мабуть, їй ще спаде на думку доречний спосіб… Тим часом… мовчанка тривала; а мовчанка, за таких обставин, її непокоїла.

– Ти знав це – навіть коли всі мовчали, чи не так?

– Я не певен. Кого це взагалі цікавить?

– Дурний же ти!.. Нікого не турбує, що ти занапастиш себе?

– Це звучало мелодраматично, чи не так?… Наче я грав сироту Енні.

– Ти ж сам цього хотів… правда? – Обережно!.. обережно!.. годинника годі перевернути, кажучи такі слова!

– Страшенно!.. Але тепер усе минулося!

– Це добре… Візьмімося міцніше?

– Вони обоє не знали, чому на мить їхні руки стислися сильніш. Здавивши пальцями її руку, він не думав про згоду; радше, про вдячність за її підбадьорення. І той швидкий її відгук був лише дружнім виявом віри в иншу людину, яка низько опустилася, але тепер рушила дорогою вгору. Але кожен з них усвідомлював – та інтуїтивно знав, що це усвідомлює инший – їхній пакт; по-чудернацьки несказанне відчуття належности… Вона забрала руку, на мить пізніше, і за мить відчула, що цього робити було не слід… Цей рух скидався на втечу після присяги. І навіть більше, він не виглядав таким невимушеним, як потрібно. Її пальці повільно висковзнули з його руки, яка хотіла якнайдовше затримати їх… Отже, вона перевернула годинника, чи не так?

– О, я бачу світло! – закричала вона, – у вікні!

Жартома вгадуючи, як їх будуть вітати, вони прискорили ходу і відразу ж постукали у двері. Фермер відчинив їм, стоячи у світлі ацетиленової лампи, що звисала зі стелі. Двійко малих дітей обійняли кожне по нозі, не приховуючи своєї цікавости.

Після коротких перемовин чоловік повернувся по кашкет, підійшов до пари надворі, сказав їм, що скоро приїде, і пішов по трактора.

Боббі не робив спроб відновити розмову, яка урвалася тої миті, коли вони побачили будинок. Однак, він узяв невеличку руку свого нового друга, коли вони верталися тією ж дорогою, і поклав її на свою. Вона віддала її, не соромлячись.

– Напевне, ти повертаєшся до коледжу, – спробував вгадати він.

– Ні, не цього року… А ти?

– О, зі мною все вирішено, – сказав Боббі зріло. – Починаю свій професійний вишкіл за кілька днів.

– Право, мабуть?

– То он що ти обрала би для мене!

Вона засміялася.

– Думаю, що мала би знати про тебе більше, перш ніж обрати для тебе фах.

– Гаразд… Якби ти була чоловіком…

– То обрала би хірургію.

– Якусь особливу спеціяльність?

– Так, – відповіла вона, не довго думаючи, – я стала би нейрохірургом.

– Як дивно!

– Чому?

– Це питання зосталося без відповіді. Гуркотливий трактор обганяв їх. Вони вже наблизилися до траси і повернулися до обговорення нагальних питань.

Після довгого маневрування фермер поставив трактор туди, де треба. Боббі сів за кермо застряглого купе, а власниця чекала на обачній відстані, поки машину витягнуть на дорогу. Це не становило труднощів, однак її рятівник, затинаючись, почав розповідати, що рульовий механізм потребує обстеження. Инколи таке навантаження негативно впливає на кермо, повідомив він. Особливих пояснень ніхто й не вимагав. Можливо, запропонував далі Боббі, вартує поїхати до села і переконатися, що все гаразд. Він радо поїде з нею, якщо вона бажає. А їй було би дуже приємно, якби він був такий добрий і сам погодився сісти за кермо. Мабуть, за таких обставин, так буде найкраще.

Вона спитала фермера про плату і заплатила більше, ніж той просив. Він неоковирно подякував, удаючи, що неохоче бере стільки. Коли вона зайшла в авто, де за кермом, як справжній власник, вже сидів Боббі, слухаючи калатання свого серця, фермер по-дружньому зауважив:

– Це дійсно лялечка, а не автомобіль! Він виглядає достоту як Паккард, у якому зазвичай приїжджав доктор Гадсон.

– О, це дійсно він, – тихо відказала дівчина. – На добраніч і дякую вам ще раз.

– Боббі Меррік машинально натис на педаль зчеплення великого купе доктора Гадсона, і вони рушили до села.

– Видається, що все гаразд, чи не так? – щасливо зауважила молода жінка в чорному, власниця великого купе, яким приїжджав сюди доктор Гадсон.

Очевидно, її новий друг не знав напевне, як він має відповідати. Його очі зосередилися на дорозі попереду, і він вхопився пальцями за кермо так міцно, що вони побіліли.

Боббі з хвилюванням відчував її присутність на сидінні поряд з собою, більше від усіх инших жінок, з якими був знайомий. Насправді вони не торкалися одне одного фізично; але вона всесильно була присутня тут.

– Усе добре, – буркнув він захрипло.

– Я все одно їду до села, – провадила далі вона. – Сподіваюся, що тамтешня аптека досі відчинена.

Очевидно, що її водій не мав жодної інформації про нічні звички аптекаря, бо не посмів висловити свою думку. Він лише натиснув сильніше на педаль газу, і могутнє авто рвонуло вперед.

– Навіть не знаю, як тобі дякувати, – мовила дівчина, трохи збентежена його мовчанкою. – Я й не знала би, що робити, якби не