Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

Боббі саме регулював важіль запалювання.

– Мені шкода, що я завдаю стільки клопоту, – додала вона стурбовано.

Він говорив повільно, наче звіддаля.

– Машина в ідеальному стані, – сказав він. – Я вийду тут. А вам ще треба заїхати в гараж.

Він рішуче натиснув на гальма, і авто різко зупинилося. Боббі відчинив ліві дверцята і вийшов.

– Але ж тепер ви за дві милі від того місця, де знайшли мене! – вигукнула вона. – Дозвольте мене підвезти вас. Будь ласка!

Він не міг дивитися їй у вічі.

– Я просто гуляв, – сказав він неуважливо. – А тому це не має значення.

Вона прошмигнула за кермо і подала свою руку. Рука її ледь тремтіла, коли він стис її пальцями. Дівчина нічого не розуміла. Чим могла вона його скривдити?

– Тоді добраніч; дуже вам вдячна! – її голос дрижав.

Він на мить затримав її руку, промовивши "добраніч" голосом, що міг означати втому, відчай чи розчарування, обернувся і пішов у темряву. Вона ввімкнула двигун. Машина поїхала вперед – повільно, обережно, несміло.

Боббі стежив за червоними ліхтарями автомобіля, поки він не зник за наступним поворотом.

Вже за годину він сидів за піяніно в склепистій вітальні у Виндимері і, поринувши в глибокі роздуми, грався з експериментальною кінцівкою Шубертової "Незавершеної симфонії".

Настав вечір останньої неділі вересня. У затишному пристановищі Ненсі Ешфорд, що прилягало безпосередньо до загальних адміністративних будівель Брайтвудського шпиталю, забракло місця для піднесеного настрою жінки та її гостя. Вона радо прийняла пропозицію Боббі проїхатися. Сидячи поряд з ним у великому, пишному, хвацькому родстері, лікоть у лікоть, Ненсі радо тішилася думкою, що перехожі вважатимуть цього хлопця її сином. Її життя двічі доходило повноти і спорожнялося до краю. Тепер воно знову лилося через вінця.

Ніщо не могло бути очевиднішим для сивоволосої завідувачки шпиталю, коли вона привітала того дня свого жданого гостя у дверях кабінету, що він сподівався розповісти замислене таким способом, аби уникнути будь-яких емоцій та здивування з її боку. Він набрався дуже діловитого вигляду, і вона вирішила поводитися так само.

Він виплеснув свою історію, як тільки прийшов. Шпурнувши капелюха на стіл, від розсівся біля неї на невеликій канапі і сказав жваво: "Отже, я зважився. Для вас це не стане сюрпризом; бо ж насправді то була, передусім, ваша ідея, хоча ви й не сказали подробиць. Усе вже влаштовано. Наступного четверга я вступаю до Медичної школи при Університеті… Ви раді?"

– Ненсі простягла йому руку, відігнала раптові сльози і прикусила губу, спробувавши опанувати себе. Очі її заблищали. Але вона мовчала.

– Звичайно, – поспіхом мовив Боббі, неначе читаючи з книжки, – я не маю жодних ілюзій. Це означає, що на мене чекає важка й одноманітна рутинна праця, а я з природи не працьовитий. Мине щонайменше п’ять років, перш ніж я матиму хоч якесь поняття, чи досягнув я успіху, а чи просто зробив з себе посміховисько. Цілком імовірно, що я стану лише маловідомою посередністю. У тому випадку я виглядатиму просто безглуздо, з огляду на втрачений час і море клопоту. Люди посміхатимуться. Вони казатимуть – я вже чую їхні слова – "он хлопець, що захотів стати другим доктором Гадсоном". Але, можливо, ця небезпека додасть мені снаги боротися. Звісно, було б нерозсудливо сподіватися, що колись я зможу хоч наполовину замінити його; але все одно я можу поставити собі таку мету.

– Я була впевнена, що ти, Боббі, дійдеш до такого рішення, – тихо зауважила Ненсі, – і я відчуваю ще більшу певність – тепер, після того як рішення ухвалено – що ти досягнеш мети.

– Ваша надія допомагатиме мені – дуже!

– А тепер ти хотів би дізнатися все про доктора Гадсона, чи не так?

У цю мить невеличкий кабінет видався задушним. Вони поїдуть автомобілем. Боббі сидітиме за кермом і слухатиме; Ненсі говоритиме. Упродовж цілих двадцяти миль їм довелося обганяти недільний транспорт на людних бульварах; але тепер, зменшивши швидкість, вони проїжджали затишнішу приміську вулицю. Ненсі пригадувала найбільш виняткові факти з життя свого героя, особливо ті, що пов’язані з його широким колом філантропічних зацікавлень і давньою примхою втаємничувати їх.

– А його сім’я знала?

– Сумніваюся. Джойс була ще малям, коли він почав робити ці чудернацькі речі людям, і навряд чи коли-небудь казав їй. І місіс Гадсон, відвідавши шпиталь щойно минулого четверга, ставила питання, які вказують на те, що він не посвячував її в цю царину свого життя. Багато тих, для кого він був оікуном та жертводавцем, приходили поспівчувати їй, а деякі пропонували їй допомогу на той випадок, якщо вона її потребує. Природно, що їй стало цікаво.

– Так; про це я знаю тільки трохи. Дізнався тільки сьогодні. До мене заскочив Том Мастерсон, коли я готувався покинути Видимер опівдні. Він повіз Джойс до котеджу Гадсона, де місіс Гадсон живе кілька днів. Він прийшов спитати, чи я приєднаюся до них того дня. Я розповів їм про свої справи в місті.

– Можливо, тобі варто було піти звідти. Ти міг би подзвонити мені. А ти взагалі бачив Джойс?

– Не бачив, відколи повернувся з Франції.

– І, гадаю, ніколи не зустрічався з пані Гадсон?

Боббі не