Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Думаю, що це моя вина, – гірко мовила, – я їхала досить швидко; а на тому крутому повороті просто на мене вилетів автомобіль, і його ліхтарі горіли, як прожектори. Я загальмувала, зісковзнула…

– І опинилася тут! – закінчив замість неї Боббі. – Щастя, що не перекинулася. І обійшлося без травм.

Вона оглянула його затінене лице, трохи збентежена ноткою тривоги в його голосі… Без неї було б спокійніше. Побачене не дуже бентежило її.

– Добре, що хоч кісток поламаних немає. Треба лише витягти цю машину назад на дорогу. Маєш якісь пропозиції? Я страшенно безпорадна в таких речах. Я не хочу сказати, – поспіхом додала вона, – що маю звичку з’їжджати в рів.

– Певен, що ні, – сказав підбадьорливо Боббі. – Ця жорства дуже слизька.

– Як ти гадаєш, що мені робити? – спитала вона тоном, що всю подальшу відповідальність віддавав у його руки.

Здавалося, що вона ледь прихилилася до нього. Упродовж минулих півгодини він вважав себе найбільшим одинаком і самітником на землі. Важливе рішення, яке він ухвалив, досить сильно віддалило його від звичного кола інтересів, але не придбало ще якихось нових. Ніхто ще, напевне, не прагнув товариства так відчайдушно, як він.

Він поклав коліно на край відчиненого вікна і заговорив з вигадливою повчальністю.

– У випадках на взір цих, коли мотор цілковито безсилий, зазвичай шукають допомоги. Кличуть сусідів. Вони ж, підозрюючи весь час, що їхні послуги от-от знадобляться, рано полягали спати, і їх доведеться зганяти з ліжка голосними криками й обіцянками царської винагороди. Помившись, поголившись, вдягнувшись і поснідавши, вони прийдуть, буркочи, з деркотливим трактором…

– І як тільки наготуються потягти, трос обірветься, і тоді на тракторі поїдуть до міста по другий.

– Приблизно так, – згодився Боббі.

– Твоя порада цілком зрозуміла, – сказала вона, приграючи йому. – Насамперед, потрібні сусіди. – Вона загнула одного пальця. – Але хто?

– Хто з сусідів? – обізвався Боббі, хихочучи, – чи хто до них піде?… Звісно, я охоче піду. Але, – додав він командирським голосом, – ти підеш зі мною! Я не залишу тут тебе саму в заглухлому авто!

Слова ці було вимолені спонтанно. Без сумніву, цим ненавмисне владним тоном він хотів всього-на-всього сказати, як небезпечно їй зоставатися самій на безлюдній дорозі. Але пристрасна інтонація цих слів, гадане повновладдя, яке він вклав у те своє "я не залишу тут тебе саму", навіяло їй дивне відчуття. Ніхто раніше не вдавався в розмові з нею до такого тону. Вона почувалася… наче… приворожена… зовсім трішки… тільки на маленьку дрібку; неначе перший, майже невидимий струмінь дрібного піску потік через тонесеньке горло піщаного годинника; бити на сполох було ще рано. Вона легко могла перевернути годинника, якби захотіла. У цю мить збігання піску видавалося приємним; тільки завдяки своїй новизні. Але воно не триватиме довго. Вона подбає про це. За півгодини вона і цей чудовий хлопець з характерним профілем, який немовби зійшов з якоїсь грецької монети, підуть своєю дорогою. Якщо йому до вподоби віддавати накази, то вона готова розважити його, виструнчуючись і цокаючи каблуками.

Боббі відчинив двері й подав руку. Вона взяла її без вагань і ступила на дорогу.

– А ми не забули заблокувати передачу? – запитала вона.

– Ні, – прорік Боббі, – машина нікуди не втече, поки нас не буде.

Вони обоє засміялися.

Зійшовши з траси, вони ступили на густо обсаджену кущами стежку і перетнули галявину, зарослу високою ялиною.

– Сподіваюся, ти знаєш, куди ідеш, сказала вона, коли Боббі попрямував уперед.

– Не можу цього сказати, – признався він. – Тут я ніколи не був; але думаю, що це мусить бути пряма дорога до маєтку Фостера. Без сумніву, ми зараз знайдемо один з фермерських будинків.

Дівчина продиралася крізь хащі поряд з ним, і там, де йому вистачало кроку, вона робила два – ще й на високих каблуках, не призначених для прогулянок сільськими стежками. Вівця вибігла з кущів ліворуч і нестямно помчала через дорогу, на кілька футів попереду від них. Інстинктивно дівчина схопила Боббі за рукав.

– От несподіванка!

– Ось! Бери мою руку!

Вона простягла йому свою невеличку руку, і він повів її, наче дитину. Хай як абсурдно було це визнати, але він ставився до неї, як до своєї власности; розуміючи, наскільки це необачно, вона відреагувала спонтанно. Їй здалося, що міцні пальці цього владного юнака поглинають лише найменшу мислену часточку її буття.

У думках Боббі стиснув руку сильніше; фізично він вів її, як молодшу сестру.

– З нами можуть статися всілякі пригоди, – зауважила вона. – Скажімо, ми можемо натрапити – на кубло контрафакторів!

– Контрафакторів більше немає, – засміявся Боббі. – Тепер усі промишляють контрабандою алкоголем… Більший прибуток і менше ризику.

– О, як жахливо! – заговорила пристрасно вона. – Яка ж це низька, огидна справа! Донедавна мені було байдуже до неї. Але тепер… вона загубила мого найкращого друга!

Боббі розсердився, відчувши несподіваний спалах ревности. Але чи має він право ревнувати?

– Я також маю всі підстави ненавидіти це діло, – відказав він похмуро, і сердито додав: – але, гадаю, з ним скінчено назавжди!

– О, я дуже сподіваюся! – гукнула вона, швидко вдихнувши повітря, – було би так жаль…

Її речення лишилося недомовленим, і вони обоє змовкли.

– Це вперше мені хтось каже… що було би жаль.