Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

Він ненавидів сцени; його виховували на них. Але старий Ніколас спізнав на своєму віку досить відчаю й тривоги, щоб його не довело до екзальтованого стану спокійне виголошення програми, покликаної виконати завдання водночас глибоко жертовне і, з погляду тривалости, безстрокове.

Після того як Боббі виговорився, кілька хвилин старий сидів, ошелешений і сповнений недовіри. Він поклав виделку. Його щелепа опустилася і підборіддя ходило вниз і вгору, неначе від тремтючого паралічу. Коли він придивлявся до хлопця через стіл, глибокі зморшки біля його рота злилися зі зморшками довкола очей, утворивши цілу низку півкіл. Він встромив вузлуваті старі пальці в білосніжну скатертину, зіпнувся на лікті і спитав скрипливим дискантом:

– Як це сталося, Роберте? Я не вірю тому, що ти щойно сказав. Повтори ще раз!

– Боббі повторював ще раз і ще раз, повільно, спокійно, переконливо. Пошрамоване обличчя старого Ніколаса сіпнулося, і він потер кутики запалих очей укритою плямами рукою.

– Ти мужній хлопець! – сказав він надірваним голосом.

А тоді, соромлячись власної слабкости, він завзято відкашлявся, розпрямив спину і повагом проголосив: "Вітаю вас, сер! Я не пригадую, коли член моєї родини ухвалював рішення більшої ваги! Нехай Бог… благословить вас!" Посвяту було виголошено з тремтінням в голосі… Цього було майже забагато, для них обох.

Майже годину опісля Боббі змальовував свої майбутні плани з такою масштабною широтою і ясністю подробиць, які можливі тільки після тривалих роздумувань про них, і старий слухав кожне слово, нетерпляче киваючи левиною головою, час від часу гупаючи кулаком по столі, щоби підкреслити своє схвалення. "Так, сер, – гукав він імпульсивно, – ви здатні на це! Ви досягнете свого! У вас воно є! Я певен!" Цей настрій нагадував про старі добрі часи, коли йому доводилося добряче погупати по столу, переконуючи директорів, що тільки радикальна й негайна зміна політики дозволить пристосуватися до нових умов, хай яким коштом.

І тепер, коли перша хвиля ентузіазму ослабла й відступила, Боббі хотів на певний час відійти від цієї теми. Він жив цією проблемою – поринав у мрії, маявся, запекло полемізував, умовляв і проклинав себе цілий місяць; і, тепер, майже дійшовши до кульмінації, був готовий відкласти цю справу на потім.

Відчувши збентеження внука, коли той стояв, граючись з прес-пап’є, Ніколас навмисне взявся шукати місце, де закінчив читати, вправно протер окуляри і всміхнувся, явно натякаючи на прощання.

– Мабуть, що мені варто піти погуляти, якщо ви хочете читати, Grandpère, – сказав Боббі.

Ніколас кивнув кілька разів; пихнув голосно, вдоволено; заглибився у своє оповідання.

Але як тільки Боббі повернув спину, він відклав книжку і дивився услід його даленіючій постаті, очима, що сяяли новою цікавістю, ще незвичною для нього. Боббі озирнувся, спинившись перед дверима, і засміявся. Ніколас схопив книжку, важко насупився над неврозумливим уривком, що саме трапився йому, і міцно затягнувся довгою сигарою.

* * *

Помінявши мешти на теніски, а смокінг – на легкий светр, Боббі відчинив двері машини і ступив на доріжку. На безхмарному небі сяяв півмісяць і кілька світляків. Він безцільно побрів шляхом, звернув на траву, поблукав уздовж вузької стежини біля трояндової альтанки, опинився між двох велетенських стовпів-близнюків, на яких стояли ворота, і попрямував до шосе. То не була якась жвава траса, а вузька, всипана жорствою автострада, що обслуговувала, здебільшого, просторі сільські садиби на західному березі озера.

Вечір був дуже тихий. Поклавши руки в кишені, похиливши голову в понурій замисленості, він байдуже ступав уперед, вибираючи довільний шлях, звикши очима до сутінків.

Він радів, що розказав дідові. Завтра він поїде до Брайтвуда і розповість Ненсі Ешфорд. Коли ці люди дізнаються про його таємницю, він матиме два сильні якорі з вітряного боку. Він надіявся, що Ненсі Ешфорд задоволено скаже: "Дуже добре! Саме того я й чекала!" – і на тому розмова скінчиться. Він не почувався аж надто добре в моменти, переповнені сентиментальности. Звісно, в розмові з Grandpère то була річ природна. Він старий чоловік і трохи м’який. Але він сподівався, що Ненсі буде розсудлива.

Боббі пройшов милю. За сотню ярдів попереду нього, на крутому згині дороги пара сліпучих фар перехилилася під незвичним кутом, який свідчив, що автомобіль сильно опустився на правий бік… У канаві, припустив він. Зненацька заревів мотор, неначе надривалися безсилі колеса. "Початківець за рулем", – міркував Боббі. Гарчання перевантаженого двигуна ще раз підтвердило безсилля водія. "От дурень", – пробурмотів він і прискорив ходу.

Очевидно, водій помітив його і, не здогадуючись про наміри незнайомця, робив останню спробу вивільнитися, поки той дійде до авто; коли він наблизився на кілька футів, двигун мало не залементував від відчаю, і велике купе затрусилося. За рулем сиділа молода жінка.

– Боже мій, панянко, – закричав Боббі, коли гам затих, – не робіть більше так!

Панянка зважила на це попередження, широко розплющивши очі, і тепер, уже зблизька, в них з цікавістю зазирнув Боббі. Вона всміхнулася, і його попередня думка про неї цілковито змінилася. Мабуть, вона не звикла їздити по м’якій жорстві; їй невідомо, наскільки вона підступна; могла бути найчудовішим водієм будь-де инде.

– Машина сіла дуже низько? – спитала вона тривожно.

Якась знадлива хрипкість у голосі жінки надавала йому незвичайного, довірливого тембру.

Боббі підійшов до кузова і подивився.

– Дуже! – оголосив він. – По маточину. Ваш диференціял загруз у землю.

Її лице збентежилося.

– Не знаю, що це таке, – визнала вона, – але так, напевне, не має бути.

– Авжеж, – мовив по-батьківськи Боббі, – набагато краще, коли він високо над дорогою.

Вона зітхнула і витерла мереживом