Олександр Мімрук - Цукровик

заздрити тобі коли навколо стелиться літо а я в нім бовтаюся планктоном на поталу важким китам все має скінчитися саме собою скінчитися собою та без тебе в годину легкості й первісної темноти ти згадаєш своє ім'я земля що стогне від втоми «мій потяг прибуває...»
мій потяг прибуває на станцію грушка наче хробак в грушці жовтій та цукровій що виплекана в бабусиному садку замість ґрунту тут бите скло що рано чи пізно перетвориться на пісок замість потягів тут іржаві вагони вугілля з яких навіть вкрасти соромно але це не стосується бабусиної груші що завжди давала сонячні плоди збирала навколо себе смугастих бджіл та дітей липких від терпкого соку «знову із пальців...»
знову із пальців витікають дороги і големи і богородиці неймовірно пронизливі в поглядах я би теж так дивився якби спина моя