Ельма Кіраз - Обрана бути собою, Ельма Кіраз

В центральній частині вже наповну були готові до Різдва. Мені здається, я ще ніколи не бачила такої концентрації святкових прикрас в одному місці. Я прогулювалась вуличками і помітила, що йду тією дорогою, що веде до ковзанки. Але мені зовсім не хотілося туди йти, бо там точно купа людей. І мій погляд зачепився за вивиску якогось ресторанчика. А так як я вже встигла зголодніти, то вирішила там і пообідати. Страви були смачні, проте звичайні. Заклад нічим мене не вразив, але я вирішила ще трохи посидіти та погрітись.

— Не вірю, що така краса може бути одна…— біля мене заговорив якийсь чоловік і посміхнувся.

— Перепрошую? — я підняла одну брову.

— Вибачте, я може був надто різкий. Ви просто така приголомшлива, що мій розум трохи погано працює.

— О, це… це мило, дякую, — я натягнула посмішку. І до мене прийшло усвідомлення, що я не відчуваю зараз абсолютно нічого. Тиждень тому вже б з радістю розмовляла з цим чоловіком, хтиво посміхаючись. А він би був готовий на все заради мене. Але зараз я просто дивилась на нього і мене огортала огида. Взагалі не хотілося спілкуватись з ним, а тим більше, щоб цей чоловік мене торкався.

— Ви не заперечуєте? Я помітив, що ви точно нікого не чекаєте, — він безпардонно сів поряд на стілець, хоча я не дозволила цього.

— Вибачте, та я хочу побути сама, — я зі всіх сил намагалась тримати себе в руках.

— Та припиніть, — він махнув рукою, — я бачив, як ви стріляли очима по залу. Шукали собі свою жертву. То ж ось я тут. Готовий до всіх ваших забаганок.

— Ви мабуть щось плутаєте, — я видала істеричний смішок, — я взагалі не розумію, про що ви говорите.

— Хіба вас не цікавлять молоді привабливі чоловіки? — він посміхнувся ще більш гидко.

— Ну…

— То ось я тут, — він перебив мене, не давши й слова сказати, — пропоную продовжити нашу розмову за келихом шампанського.

— Не хочу ламати ваші плани…— я зціпила зуби, — та сьогодні я не пʼю.

— О, то ми можемо перейти відразу до справи?

— До якої ще справи!? — я обурилась і нахмурила брови.

— Та припини. Не пручайся. Таких, як ти відразу можна впізнати, — чоловік взяв мене за руку, але я різко вирвала її.

— Що ви собі дозволяєте!? Не чіпайте мене. Я… я зараз покличу охорону…

— Не покличеш, — чоловік зручніше сів у кріслі, широко розставивши ноги, — бо це мій ресторан. І все тут відбувається так, як я хочу.

— А я думаю, чому ж тут так гидко…— я скривилась та спробувала встати, але він вхопив мене за руку і підвівся слідом.

— То ти вирішила одразу приступити до дій? Ох… мені це подобається, — чоловік дивився на мене голодними очима і я ледве змогла проковтнути комок, що підступив до горла. В цю ж секунду в мене перед очима пронеслось ледь не все моє життя. І я усвідомила, в які ж небезпечні ігри постійно грала. 

— Залиш її в спокої, — поряд почувся просто рятівний голос.

— Що? — той чоловік відпустив мою руку, але ні на крок не відійшов.

— Ти почув, що я сказав, — Арсен міряв того типа суворим поглядом, а мені хотілось просто в ту ж мить кинутися до нього в обійми.

— Це твій інший коханець? — він звернувся до мене, навіть не дивлячись на нотаріуса, — чого ж ти відразу не сказала, що зараз зайнята. Я б зачекав.

— Іди до біса, — процідила я крізь зуби.

— Я ще повернусь. Сподіваюсь, ти зачекаєш…

— Сподіваюсь, ти зникнеш назавжди, — грубо сказав Арсен, — і навіть пальцем її не торкнешся.

Той власник ресторану лише кинув на нас неоднозначні погляди, та все ж мовчки пішов геть. Я з полегшенням гепнула на стілець, але ніяк не могла вгамувати серце, що від страху хотіло вистрибнути з грудей. Арсен якийсь час лиш мовчки дивився на мене, але потім вирішив так само сісти поряд без запрошення.

— Можеш подякувати мені пізніше. Коли заспокоїшся.

— Дякувати? За що? — я вирішила познущатися з нього, так само, як це робить він зі мною.

— Ти ж це зараз не серйозно? — нотаріус скривився.

— Що? Ми мило розмовляли з тим…чудовим чоловіком, а тут ти втрутився… Це було дуже негарно.

— Регіно, скажи, що ти жартуєш? — здається, я дійсно зачепила його.

— Для чого? — я знизила одним плечем, — що це тобі дасть?

— Так, гаразд. Ти справді божевільна. Може я й дісно не до кінця зрозумів, що тут відбувалося…— він підвівся та вже мабуть хотів піти геть.

— Арсене, зачекай…— я вхопилась за його руку. Спочатку шкіра ніби обпекла мене і хотілось різко його відпустити. Але потім це тепло розповзлось по всьому тілу і просто неймовірно швидко заспокоїло мене. Погляд Арсена був прикований до мого обличчя, ніби він там намагався знайти відповіді на якісь свої питання. І мені хотілося, щоб він знайшов їх правильно.