Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

Ноздрьов, — покажу чудову пару собак: міць чорних м’ясів[79] просто нагонить здивування, щиток[80] — голка!» — і повів їх до збудованого дуже красиво маленького домочка, оточеного великим, загороженим з усіх боків двором. Вступивши у двір, побачили там усяких собак, і густопсових, і чистопсових, усіх можливих кольорів і мастей: муругих, чорних з підпалинами, полово-рябих, муруго-рябих[81], червоно-рябих, чорновухих, сіровухих… Були тут усі клички, всі наказові форми: стріляй, перелай, пурхай, пожар, скосир, черкай, допікай, припікай, сервега, ластвіка, нагорода, опекунша. Ноздрьов був серед них достоту, як батько серед родини: всі вони, зразу пустивши вгору хвости, називані в собачіїв правилами, полетіли прямо назустріч гостям і почали з ними вітатися. Штук десять з них поклали свої лапи Ноздрьову на плечі. Перелай проявив таку саму ж дружбу Чичикову і, підвівшись на задні ноги, лизнув його язиком у самі губи, так що Чичиков тут же сплюнув. Оглянули собак, що нагонили здивування міццю чорних м’ясів — гарні були собаки. Потім пішли оглядати кримську суку, яка була вже сліпа і, за словами Ноздрьова, незабаром мала здохнути, але років зо два тому була дуже гарна сука. Оглянули й суку — сука й справді була сліпа. Потім пішли оглядати водяний млин, де бракувало пурхлиці, в яку встановлюється верхній камінь, що швидко обертається на веретені, — пурхаючий, за чудовим висловом російського мужика. «А ось тут скоро буде й кузня», — сказав Ноздрьов. Трохи пройшовши, вони побачили справді кузню; оглянули й кузню.

— На цьому ось полі, — сказав Ноздрьов, показуючи пальцем на поле, — русаків така гибель, що землі не видно. Я сам своїми руками піймав одного за задні ноги.

— Ну, русака ти не піймаєш рукою, — зауважив зять.

— А отже піймав, умисне піймав! — відповів Ноздрьов. — Тепер я поведу тебе дивитись, — провадив він, звертаючись до Чичикова, — межу, де кінчається моя земля.

Ноздрьов повів своїх гостей полем, що в багатьох місцях було з самого куп’я. Гості мусили пробиратись між перелогами й ріллею. Чичиков починав відчувати втому. В багатьох місцях ноги їх видушували під собою воду: до такої міри місце було низьке. Спочатку вони були стереглися й переступали обережно, але потім, побачивши, що все це ні до чого не служить, брели прямо, не розбираючи, де більше, а де менше болото. Пройшовши чималу відстань, побачили, справді, межу, що була з дерев’яного стовпчика та вузенького рову.

— Ось межа! — сказав Ноздрьов. — Усе, що бачиш по цей бік, усе це моє, і навіть по той бік, увесь цей ліс, що он синіє, і все, що за лісом, усе моє.

— Та коли ж цей ліс зробився твоїм? — спитав зять. — Хіба ти недавно купив його? Адже він не був твій.

— Так, я купив його недавно, — відповів Ноздрьов.

— Коли ж ти встиг його так скоро купити?

— А як же, я ще позавчора його купив, і дорого, чорт візьми, дав.

— Та ти ж був у той час на ярмарку.

— Ех ти, Софрон! Хіба не можна бути водночас на ярмарку і купити землю? Ну, я був на ярмарку, а прикажчик мій тут без мене й купив.

— Ну, хіба що прикажчик, — сказав зять, але й тут засумнівався й похитав головою.

Гості вернулись тією самою гидкою дорогою додому. Ноздрьов повів їх до свого кабінету, в якому, проте, не було помітно слідів того, що буває в кабінетах, тобто книг або паперів; висіли тільки шаблі та дві рушниці, одна на триста, а друга на вісімсот карбованців. Зять, оглянувши, похитав тільки головою. Потім були показані турецькі кинджали, на одному з яких помилково було вирізьблено: «Майстер Савелій Сибіряков». Слідом за тим показалась гостям катеринка. Ноздрьов тут же покрутив перед ними дещо. Катеринка грала не без приємності, але всередині її, здається, щось сталося, бо мазурка кінчалась піснею «Мальбруг у похід рушив»[82]; а «Мальбруг у похід рушив» несподівано вивершувався якимсь давно знайомим вальсом. Уже Ноздрьов давно перестав крутити, але в катеринці була одна дудка, дуже жвава, що ніяк не хотіла вгамуватись, і довго ще потім свистіла вона сама. Потім показались люльки дерев’яні, глиняні, пінкові, обкурені й необкурені, обтягнуті замшею і необтягнуті, чубук з бурштиновим мундштуком, недавно виграний, кисет, вишиваний якоюсь графинею, що десь на поштовій станції закохалася в нього по вуха, у якої ручки, за словами його, були найсубтильнішою суперфлю, — слово, яке, мабуть, означало в нього найвищу точку досконалості. Закусивши баликом, вони сіли за стіл близько п’ятої години. Обід, як видно, не становив у Ноздрьова головного в житті, страви не відігравали великої ролі: дещо й пригоріло, дещо й зовсім не зварилось. Видно, що кухар керувався більше якимсь натхненням і клав перше, що трапляло під руку: стояв коло нього перець — він сипав перцю, капуста попалась — запихав капусту, телющив молоко, шинку, горох — одно слово, катай-валяй аби гаряче, а смак якийсь, певне, вийде. Зате Ноздрьов наполіг на вина: ще не подавали супу, він уже налив гостям по великій склянці портвейну і по другій госотерну, бо в губернських і повітових містах не буває простого сотерну. Потім Ноздрьов звелів принести пляшку мадери — кращої за яку не куштував сам фельдмаршал. Мадера, справді, аж горіла в роті, бо купці, знаючи вже смак поміщиків, що любили добру мадеру, заправляли її нещадно ромом, а іноді вливали туди й царської горілки[83] в надії, що все стерплять російські шлунки. Потім Ноздрьов звелів принести ще якусь особливу пляшку, яка, за словами його, була й бургоньон, і шампаньон разом. Він наливав дуже пильно в обидві склянки — і направо, і наліво, і зятеві, і Чичикову; проте Чичиков помітив якось побіжно, що самому собі він небагато доливав. Це примусило його бути обережним, і як тільки Ноздрьов як-небудь забалакувався або наливав зятеві, він перекидав в ту ж мить свою склянку в тарілку. В недовгому часі була принесена на стіл горобинівка, яка мала, за словами Ноздрьова, достотний смак вершків, але в якій, на диво, чути було сивушищу в усій її силі. Потім пили якийсь бальзам, що мав таке ім’я, яке навіть важко було пригадати, та й сам хазяїн удруге називав його вже іншим ім’ям. Обід давно вже кінчився, і вина були перекуштовані, але гості все ще сиділи за столом. Чичиков ніяк не хотів