Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Гордій прокинувся у своїй спальні. Його розбудили перші промені сонця, раніше такого ніколи не було, бо він постійно закривав вікна глухими шторами. Задоволено усміхнувся. Вчорашнього вечора йому було геть не до штор. Вечеря теж залишилась неторканою. Цієї ночі він намагався насититись своєю коханою дівчиною, та так і не зміг, бо ця насолода стала необхідна йому мов той наркотик.

Поглянув на годинник, майже сьома година. Він повинен був прокинутись годиною раніше, напевно, не почув будильник. Та й Уляна не розбудила, хоч за нею вже і слід застиг. Неслухняна. Вирішила сама піти до інтернату, а він же пропонував поїхати разом. Нехай. Вона має право приймати самотужки рішення, сам вчора на цьому наголошував. Взяв стільниковий до рук і набрав номер коханої. Здивувався, коли почув мелодію дзвінка десь у квартирі. Вже встигла повернутись? Поспіхом скочив з ліжка і попрямував до вітальні, щоб наткнутись на телефон Уляни. Забула його на комоді. Певно хвилювалась і поспішала. А поруч з ним лист, згорнутий у кілька разів. Не складно здогадатись, що там любовне послання призначене саме йому. Взяв папірець до рук, а під ним ключ від бібліотеки. Минулого разу Уляна хотіла його повернути, цікаво, що зараз надумала? Може чекатиме його там? Гордій попрямував до дивану, зручно вмостився, розгорнув лист і прийнявся читати.

З кожним прочитаним словом, йому ставало важче дихати, а мозок відмовлявся сприймати інформацію. Та він читав, перечитуючи кожне речення по декілька разів, щоб до кінця зрозуміти сенс цих жорстоких слів. На автоматі вскочив з дивану, поспіхом одягнувся і вибіг з квартири. Гордій не чув жодних звуків довкола, лише скажений ритм власного серцебиття. Швидкими кроками прямував до бібліотеки, щоб на власні очі побачити зраду. Заліз з таємного входу всередину будівлі, бо ключ забув вдома, вибіг сходами на горище і застряг на місці. Знадобилось кілька хвилин, щоб наважитись перевірити свою таємну схованку. А коли все ж глянув, наткнувся на порожню шухляду. Безсило опустився на стару підлогу, оглядаючи краєвид за вікном із невимовним болем всередині.

«Знаю, що вб’ю тебе морально цими рядками, але я мушу їх написати, щоб тебе не вбили по-справжньому. Уляна – маріонетка. Це лише моя роль, яку я змушена була грати щоб вижити. Мене підсунули тобі для того, аби вивідала де саме ти тримаєш компромат на Мельника, а потім таємно його викрала. Мельник дуже небезпечний, він здатен на вбивство. Я йшла до тебе із страхом перед ним, а зараз йду – із нестерпним болем і відчуттям величезної провини. Ти найкращий чоловік, якого я не гідна була зустріти у своєму брехливому житті. Ці три тижні, були моїм персональним раєм, бо я була невинною дівчинкою яку ти щодня підносив до небес. Вперше щиро закохалась і не могла контролювати себе. Та моя підла сутність все ж перемогла, я виконала завдання і втекла, щоб жити далі. Єдине, що можу для тебе зробити, так це попередити за кілька годин до того, як негідник дізнається про компромат. Сподіваюсь ти встигнеш заховатися і врятуєшся. Якщо згадуватимеш свою Уляну і сумуватимеш за нею, то знай, вона цього не варта. Її кохання отруйне, заборонене, просякнуте неминучою розлукою. Вона ненавидить себе за те, що так жорстоко гралася твоїми почуттями.  Прощення їй за це немає і ніколи не буде. Прощавай!»

Це ж не може бути правдою? Не може бути! Гордій відмовлявся вірити у слова на папері, відмовлявся вірити порожньому місці схову, у якому мав лежати ноутбук із компроматом. Вона не могла так вміло брехати, це ж суперечить всім законам болю, котрий він щодня бачив у сірих очах. Кілька годин, щоб втекти? Куди втекти? Навіщо? У Гордія був лише один сенс у житті, доки не з’явилась Уляна – це помста. А коли з’явилась, то саме вона стала сенсом. А що лишилось зараз? Зрадниця забрала все, вирвала йому душу і покірно поклала під ноги ворога.

Гордій вимкнув свій телефон, щоб ні одна душа не чіпала його зараз. Прийшов до свого автомобіля, сів всередину, запустив двигун і щосили рвонув з місця. Тепер він хотів приїхати лише у одне місце, лише одній людині заглянути в очі. Припаркувався біля самого входу в інтернат, вискочив з авто, злісно попрямував у кабінет директорки. Увірвався без попередження, щоб із звіриним поглядом подивитись на перелякану до смерті жінку. Навіть питати не треба, її реакція вже все розповіла. Та чоловік хотів знати – чому? Швидкими і важкими кроками пройшов до шафи, різко відкрив дверцята щоб знайти потрібну папку. Він добре пам’ятав на якій саме полиці вона  лежала минулого разу, тож майже одразу знайшов. Розвернувся і кинув нею на стіл. Папка ковзнула по столу прямо до рук директорки.

-Хто ця дівчина на фото!

Прокричав слова у повний голос божеволіючи від люті. Жінка почала плакати і труситись. Вона сповзла зі свого крісла на коліна, склала руки у мольбі перед обличчям і почала благати.

-Я не знаю. Клянуся, що не знаю хто вона. Мене змусили піти на обман. Заломились у кабінет з погрозами про звільнення, а я не можу втратити роботу, бо маю чоловіка інваліда. Я нічого не знаю, мені нічого не пояснили. Благаю, не руйнуйте моє життя! Благаю!

-Сядьте на місце!

Промовив вже тихішим тоном, і безсило умостився на мʼякий стілець біля столу. Доки жіночка незграбно підіймалась і намагалась витерти сльози, Гордій мучився питанням – кого йому тепер благати, щоб не руйнували його життя? Перед ким падати на коліна? Хіба можна йти на обман ось так бездумно? Хай вона нічого не знала, але ж розуміла, що такі люди не можуть брехати заради блага.

-Де справжня Уляна?

-Її усиновили за кордон рік тому. Американська сім’я подбала про сироту, зробили пластичну операцію, найняли репетитрів, щоб дівчинка здобула освіту. Ось її фото.

Жіночка незграбно порилась у шухлядах свого столу і, врешті, простягнула до Гордія фото. Зовсім інакша, але дуже невинна дівчинка. У порівнянні з підміною, геть юна на вигляд. Гордій різко перевернув фото на столі, бо не міг на нього дивитись.

-Що зі мною тепер буде? – Тремтливим голосом запитала жінка.