Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

дверь открыта, И даже в спальне нежный запах слышен. Мы друг для друга – все и всё забыто — В волнах любви, как в аромате вишен. «За що люблю я місяць травень…»
За що люблю я місяць травень? За уособлення весни! За ці, такі розкішні, трави, За ночі теплі і ясні… За перші солов’їні пісні І за заквітчані сади. За те, що синє небо висне У лоні чистої води. За хміль, розлитий у повітрі, Що навіть подих перейма… За те, мабуть, що в цілім світі Пори щасливіше нема. «День уходящий разукрасил небо…»
День уходящий разукрасил небо В немыслимые алые тона, Даря нам ощущенье сладкой неги, На что способна только лишь весна. Газона зелень, пруд, деревья сада Приобрели пурпурно-нежный цвет. Лишь солнца луч по краешку ограды Оставил желтый, а не алый след. И вслед за света сумасшедшим всплеском, Средь постепенно тающих теней, Зашелся звонкой радостною песней Певец весны бессменный – соловей. Он, как волшебник, принял эстафету От майского сгорающего дня… Весна уходит, отдавая лету Всю пылкость чувств закатного огня. «Набубнявіло небо низьке…»
Набубнявіло небо низьке Й сховалось сонце. Не пече… Здається, дощ вже близько-близько, От-от із хмари потече. Птахи принишкли, парк і квіти… Не дощ, здається, а гроза! Ось гуркотнуло… Свиснув вітер І… впала дощова сльоза. «На каштанах вновь вспыхнули свечи…»
На каштанах вновь вспыхнули свечи Средь темнеющей быстро листвы. В город входит задумчивый вечер