Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ранок у квартирі Влада починався неспішно.
Аромат кави наповнив простору кухню, змішуючись із запахом свіжих круасанів, які Влад встиг купити внизу в пекарні, поки Настя ще спала.
— Ти ж не думав втекти? — її голос пролунав із коридору, трохи сонний, але грайливий.
Настя стояла, загорнувшись у одну з його білих сорочок, яка виглядала на ній абсолютно… нескромно красиво. Її волосся було розтріпане, обличчя свіже, щире.
— Втікати? — усміхнувся Влад. — Я вже не з тих, хто тікає.
— От і добре, — відповіла вона, сівши поруч за стіл. — Бо я вже починаю звикати до тебе.
Вони снідали разом мовчки. Мовчання було не важке — навпаки, затишне.
Та лише до тієї миті, поки Влад не отримав повідомлення.
Він відкрив його — і його обличчя змінилось.
— Що сталося? — Настя одразу відчула напругу.
— Злито частину даних із кейсу. Документи потрапили в руки конкурентів. І все виглядає так, ніби…
— …ніби це зробила я, — Настя закінчила за нього, стискаючи чашку з кавою.
Її інтуїція одразу запрацювала:
— Це не випадковість. Це — удар по тобі. І по мені. Бо ми тепер разом.
Влад дивився на неї — не з підозрою, а з розумінням.
— Нам доведеться довести всім, що це не ти. І знайти, хто стоїть за цим витоком.
— Артур?
— Можливо. А може… хтось ближчий, — сказав Влад, уже вмикаючи ноутбук.
Настя сіла поряд.
— Добре. Тоді почнемо. Але є одна умова.
— Яка?
Вона повернулась до нього, знову та ж усмішка, тепла й небезпечна:
— Тепер ми — не просто шеф і стажерка. Ми — команда.
І він кивнув. Вперше без жодних бар’єрів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда», після закриття браузера.