Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Офіс. Пізній вечір.
Всі вже розійшлися. Залишилися тільки Настя, Влад, її брати і двоє перевірених охоронців Волкова.
— Ми перевірили сервери, — сказав старший брат, переглядаючи ноутбук. — Справді був злив інформації. Причому точковий — лише кейси, над якими працювали Настя й Влад.
— Виходить, все було націлено на нас, — буркнув Влад, стискаючи склянку води, ніби це була шия зрадника.
Настя підійшла до нього.
— Я знала, що щось не так. Моє серце... попереджало.
— Не серце, а інтуїція, — тихо додав Влад. — І я радий, що ти була поруч.
Вона підняла брову:
— Нарешті визнаєш, що я більше, ніж “стажерка”?
Влад усміхнувся.
— Тепер я знаю, хто ти. Донька Волкова. Моя рівна. Моя...
— Партнерка, — швидко підхопила Настя, але очі її сяяли інакше.
У цей момент один з охоронців підійшов.
— Все під контролем. Ми виявили, що зрадник спілкувався з конкурентом на ім’я... Артур.
— Ох, Артур, Артур... — прошепотів Влад. — Я ж колись йому довіряв.
Настя взяла телефон.
— Наступного тижня — велика презентація перед радою акціонерів. Саме там ми його викриємо. Публічно.
— І зробимо це разом, — додав Влад, його пальці торкнулися її руки.
Настя мовчала. У погляді — рішучість. У серці — буря. Але в його очах — щось нове. Не просто вогонь. Захоплення.
Коли все затихло й охоронці зачинили двері, вони залишились удвох.
— Хочеш залишитись? — запитав Влад.
— Якщо тільки не як стажерка, — прошепотіла вона, знімаючи піджак і кидаючи його на спинку стільця. Її плаття під ним — неофіційне. Нічне. Спокусливе.
Він зробив крок ближче.
— Тоді залишайся... як та, кого я вже не можу забути.
🖤
— Влад… може, поїдемо до тебе? — тихо, але впевнено сказала Настя, спираючись плечем об дверний косяк. Її очі — магніт, повільна гідра, яка ковтає контроль над ним.
Він здивовано звів брову, трохи змінив позу — ніби не очікував таких слів.
— Ти… впевнена?
— Я була в офісі, у кав’ярні, навіть в підвалі, коли ми ховали сервери, — вона зробила крок ближче, — але в тебе вдома ще не була.
Він нахилив голову:
— А ти точно не просто стажерка.
— Влад, я давно нею не була.
І посміхнулась — тією усмішкою, яка ламала стіни. Навіть холодні, керівницькі.
Квартира Влада
Високі стелі. Стриманий стиль. Чорний, білий, сірий. А ще аромат кави, що завис у повітрі — вічний, як і його звичка все тримати під контролем.
Настя зняла туфлі, пройшлася босоніж.
— Все так… лаконічно.
— Лаконічно — це кодове слово “самотньо”, так?
— Можливо. — Вона зупинилася перед великим вікном, дивлячись на нічний Київ. — Але сьогодні вже не самотньо.
Він підійшов ззаду, поклав руки їй на плечі.
— Я навіть не уявляв, як сильно мені тебе не вистачало до того, як ти з’явилась.
Настя повернулася, їхні погляди зійшлися.
— Влад…
— Тихо, — прошепотів він і доторкнувся до її обличчя, — я знаю.
Поцілунок був нестримним.
Не таким, як на вечірці — цей був глибшим. Неначе вони знімали залишки страхів, масок, кордонів. Він знімав з неї піджак, вона розв’язувала вузол його краватки. Одяг — зайвий. Мовчання — глибше за слова.
Ця ніч була не просто про бажання.
Це була ніч двох сильних, гордих, але втомлених сердець, які нарешті дозволили собі… бути справжніми.
Темрява огортала кімнату, але нічого не ховала — навпаки, відкривала.
Світло міста проникало крізь великі вікна, залишаючи тіні на шкірі Насті, яка лежала на ліжку, оперта на руку, споглядаючи Влада.
Він сів на край, дивився на неї так, ніби вперше дозволив собі… захоплюватися.
— Чорт, Настя… — прошепотів він, ковтаючи поглядом кожен її рух.
Вона злегка всміхнулась.
— Щось не так?
— Ні. Просто я не вірив, що можу когось так хотіти. І водночас… довіряти.
Настя торкнулася його руки, повільно провела пальцями вгору.
— А ти завжди все тримаєш у собі?
— Зазвичай — так. Але з тобою… ніби інша система координат. — Він знизив голос, став глухо теплішим:
— Ти змінюєш правила гри, Настю.
Вона сіла, наблизилась, обвила його руками за шию, торкнулась губами до вуха:
— Тоді грай зі мною чесно. Я не боюся. І знаю, що ми ще не раз будемо разом не лише в спальні — а й у битвах.
— Ти йдеш зі мною в бій? — Влад повернувся до неї, в очах спалахнуло щось дике.
— Уже пішла.
І вона знову поцілувала його — глибше, ніж минулого разу. Зі змістом. З обіцянкою.
Через годину.
Вони лежали в ліжку, закутані в білу ковдру. Настя спала, щока на плечі Влада.
Він дивився в стелю, пальцями ковзав по її спині, мов у пісні, що грає лише для нього.
У його погляді — страх і надія.
Бо раніше жодна ніч не змушувала його так думати про… завтра.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда», після закриття браузера.