Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда

Розділ 17. “Це вже особисте”

Влад ішов повз коридор, прямуючи до переговорної, але зупинився, почувши голос.
— …вона — Волкова. Але це нічого. Якщо все піде за планом, її просто приберуть. А Коваль? Він нічого не зробить. Подумає, що це конкуренти…

Влад завмер. Його рука на дверній ручці стиснулася в кулак. Гнів, якого він давно не відчував, вибухнув всередині. Він різко відчинив двері.

— ЦІКАВИЙ ПЛАН, — пророкотав Влад, з’явившись у дверях як грім серед ясного неба.

Колега — той самий менеджер середнього рівня, сірий, непримітний — підскочив, вироняючи телефон.

— Це не те, що ви думаєте, Владиславе…

— Ах так? — очі Влада темніли. — То я, блін, думаю, що ти хочеш знищити мою команду. А головне — мою людину.

Він вийняв із кишені бейдж і жбурнув його на стіл:

— Звільнений. Прямо зараз. Без вихідної допомоги. Без шансів на повернення. З охороною — за двері.

Той мовчав. Але Влад уже дістав телефон і набрав Настю.

Настя саме сиділа в кріслі, гортаючи документи, коли задзвонив її телефон. Влад? Цього разу — не через месенджер. Прямий дзвінок.

— Влад?
— Настя. Все серйозно. Тут у нас кріт. І він щойно визнав, що тебе намагались прибрати.
— Що?..
— Подзвони татові. І братам. Це не жарти.

Настя різко встала. Її обличчя стало кам’яним.

Вона набрала тата — Олександра Волкова.

— Тату. Це я. Почалося. Потрібна твоя допомога — і твої люди.

— Хтось зачепив мою доньку? — голос був тихий, але в ньому читалося щось, що зупинило б серце будь-якого ворога.

— Так. Влад підтвердив.

— Скажи Владиславу, що я підключаю своїх. І скажи братам — ми рухаємось.

Вона не встигла покласти слухавку, як у двері офісу зайшли дві постаті — її брати. Один — у класичному костюмі, другий — у шкірянці, з поглядом, що просвічував крізь стіни.

— Ми тут, — сказали вони в один голос. — Сестра, що трапилось?

Настя підвела голову.
— Тепер — це наша гра.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍