Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда

Розділ 16. "Ми — команда"

Офіс гудів, як вулик. Всі готувалися до великої презентації перед інвесторами. Від цього залежало майбутнє проєкту, репутація компанії, і — для когось — стосунки.

Настя стояла перед дзеркалом у гримерній кімнаті. Вона обрала елегантну сукню кольору бордо — стриману, але із натяком на силу. Її волосся було зібране, погляд впевнений. Вона знала: сьогодні вона — не просто стажерка. Вона — партнерка.

— Готова? — пролунало за спиною.

Влад увійшов у кімнату. У строгому костюмі, впевнений, з легким усміхом. Але очі — серйозні. Вони зустрілися поглядами. І в цьому погляді було більше, ніж слова.

— Разом? — запитав він.

— Як завжди, — відповіла Настя.

Вони увійшли до зали конференцій пліч-о-пліч. Люди оберталися. Хтось шепотів, хтось ховав усмішку. Але обличчя Влада залишалося зібраним. Настя — впевненою. Вони несли презентацію разом, наче танцювали. Один починав — інший підхоплював. Коли Настя говорила про аналітику, Влад вів цифрами. Коли він презентував візію, вона додавала серце.

Інвестори аплодували стоячи.

Але після оплесків пролунав чийсь голос із залу.

— Вибачте, а як ви поясните, що деякі дані з ваших кейсів вже є у конкурентів?

Зал затих.

Влад і Настя обмінялися поглядами. Це було те, що вони вже починали підозрювати. Хтось зливав інформацію.

— У нас є версія, — сказала Настя. — І навіть декілька доказів. Але дозвольте нам кілька хвилин на пояснення.

— Саме так, — додав Влад. — І ми дякуємо, що ви підняли це питання. Бо ми маємо намір бути чесними — з вами, один з одним, і з цією компанією.

Зал знову завмер. Почалося найцікавіше.

— Докази? — один із членів ради інвесторів нахилився вперед, склавши пальці в замок. — Це серйозне звинувачення.

Настя зробила крок уперед. Її голос був рівний, але в очах блищала рішучість:

— Ми помітили збіг між файлами, які мали доступ лише декілька людей. І вже знаємо, хто з них передавав ці дані назовні. Вчора пізно ввечері ми перевірили лог-файли доступу. Хтось заходив до папки з кейсом о 23:48. А це не ми.

Влад встав поруч із нею:

 

— І ця людина… Артур Свідерський. Один з наших топменеджерів. Ми маємо роздруківку системного моніторингу, де все зафіксовано.

В залі хтось ахнув. Хтось навіть дістав телефон. Артур, який сидів у задньому ряду, намагався зберегти спокій, але його лице стало білим як крейда.

— Це абсурд! — вигукнув він. — Ви просто стажерка, а він — закоханий бос! У вас роман — і ви хочете підставити мене!

Усі погляди перемістилися до Насті. А вона... посміхнулася.

— Ви думаєте, це про роман? Це про справу, честь і зраду. Те, чого у вас, схоже, немає. І так, я стажерка. Але не проста.

Тиша. А потім… Влад повільно зняв мікрофон і заговорив спокійно:

— До всіх присутніх. Якщо навіть стажерка може зробити те, що не вдалося досвідченим аналітикам — то, можливо, вона не просто стажерка, а майбутній лідер.

Оплески. Справжні. І вперше — не тільки за професіоналізм, а й за сміливість.

Артура попросили залишити залу. А Влад і Настя отримали зелене світло: не тільки на реалізацію проекту, а й на щось більше…

Коли всі розійшлися, Влад підійшов ближче, його голос став м’якшим:

— Ти мене знову врятувала.
— Я просто була собою, — відповіла Настя.

Він нахилився, легенько торкнувшись її чола губами. Не як бос. Не як партнер. Як той, хто вірить.
Уперше — не в цифри. А в серце.

У залі вже майже всі розійшлися. Важка напруга, що ще кілька хвилин тому могла зламати будь-кого, повільно розчинялась. Настя стояла біля панорамного вікна, спостерігаючи за вечірнім Києвом. Вітер легко розвівав її волосся.

Влад мовчки підійшов, став поруч. Він був спокійний, але напружений. Його долоня трохи здригнулася, коли вона взяла її в свою.

— Влад... — тихо почала вона, не обертаючись. — Ти так не боявся ні викриття Артура, ні цієї презентації. Але я бачила твій погляд… коли мій тато подзвонив.

Влад зітхнув. Нарешті посміхнувся — втомлено, але щиро.

— Ну… я ж не знав, що твій батько — Олександр Волков. Людина, яка буквально створила цей ринок. Легенда інвестицій. І, як виявилося, твій тато.

Настя повернулася до нього, вже з усмішкою.

— Він ще й добре стріляє. Пейнтболом. Але не тільки.

— Прекрасно, — Влад скривився. — Мені ще жити хочеться.

Настя розсміялася. Потім стала серйозною:

— Я не хотіла грати з тобою в таємниці. Просто… я хотіла, щоб мене оцінили як мене. А не як “доньку Волкова”. І я рада, що в цьому кабінеті я — не просто дочка, а партнер.

Влад м’яко обійняв її.

— Ти — не партнер. Ти — гроза цього офісу. І, здається, мого серця.

Настя підняла очі:

— То що, Владе Коваль? Ти готовий ще раз зустрітись з татом? Але вже… офіційно?

Він на мить задумався, а потім серйозно відповів:

— Якщо він побачить, як я на тебе дивлюсь — може, і не виженеш мене з компанії. Але точно вижене з квартири.

Обидвоє розсміялися.

А десь за стіною один із колег, який іще залишився в офісі, завмер, почувши слово “Волков”. Погляд його змінився. Він витяг телефон і набрав когось...

— Так, план трохи ускладнився. Але не зупиняється. Вона — Волкова. І тепер це особисте.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍