Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кабінет був у стилі класики — темне дерево, тиша, книжки за склом. На столі — лише чашка кави й годинник. Батько Насті сидів у кріслі, мовчки вдивляючись у Владислава, що стояв рівно, трохи зосереджено, але спокійно.
— Сідайте, пане Коваль, — тихо промовив чоловік.
— Дякую, пане... —
— Просто — тато Насті.
Це був ні то жарт, ні то виклик. Влад ледь усміхнувся.
— Ви хотіли поговорити?
— Я не граю в ігри, Владиславе. Моя донька — не стажерка, яку можна взяти «під крило». Вона — розумна, пряма, з характером. Якщо ви тут, бо думаєте, що все просто — ви даремно витрачаєте час.
— Я тут, бо вона важлива для мене. І як працівник, і як жінка.
— Слова, — знизав плечима тато. — Дії — ось що я хочу бачити.
Влад не знітився. Подивився просто у вічі.
— Я не використовую її. Не граюся. І не боюся відповідальності. Якщо ви хочете знати, чи чесно я до неї — так. Якщо ви хочете знати, чи буду поруч — я вже поруч.
Пауза. Батько Насті злегка змінив вираз обличчя. Трохи м'якший, але все ще серйозний.
— А якщо вона буде страждати?
— Тоді я страждатиму більше. Бо винен буду я.
Двері прочинились.
— Перепрошую, — сказала вона тихо. — Я просто…
— Заходь, доню, — усміхнувся її батько. — Твій хлопець пройшов співбесіду.
— Ого, — Настя підняла брови. — То це була співбесіда?
Влад підійшов до неї. Вони обмінялися поглядом — щирим, глибоким.
— Ну що ж, — тато підвівся, — тепер ви разом — і вдома, і в бізнесі. Але не забувайте: любов — це не тільки романтика. Це відповідальність.
— Ми не забудемо, — сказала Настя.
А Влад додав:
— І не втратимо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда», після закриття браузера.