Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда

Київська ніч накрила місто м’якою темрявою. Після напруженої презентації, викриття Артура та підтримки ради, офіс ще довго не вщухав. Але зараз — усе стихло.

У кабінеті Влада світло було приглушене. Він стояв біля вікна, дивлячись на вогні міста. За його спиною — Настя. Вона мовчки закрила двері, не вмикаючи яскраве світло. Вони були вдвох. Нарешті. Без публіки. Без боротьби.

— Ти ще злишся на мене? — тихо запитала вона, зупинившись поруч.

Влад не озирнувся, але його голос тремтів:

— Ні. Просто боюся… що це не справжнє.

— А що для тебе справжнє? — вона наблизилася ще.

Він повернувся. У його очах не було холоду, лише втома і глибоке бажання.

— Справжнє — це ти. Без ролей. Не донька босса. Не стажерка. Просто… Настя.

Вона зробила ще один крок і торкнулася його руки. Серце билося шалено. Її очі були впевнені, а подих — пришвидшений.

— І ти — не просто директор. Ти чоловік, якого я вибрала. Не за посаду. За те, що вмієш бути сильним і чесним. Навіть коли важко.

Влад торкнувся її щоки. Її шкіра була гаряча. У ту мить він перестав стримуватися — обійняв її, пригорнув до себе так близько, що вона відчула його серце.

— Якщо ми зараз це зробимо… — прошепотів він. — Назад уже не буде.

Настя підняла погляд.

— Я не хочу назад.

…їхня ніч була ніжною, чесною і сміливою. Не з пристрасті, а з довіри. Пальці заплутувалися в волоссі, погляди довше трималися, ніж слова. Ні поспіху, ні гри. Лише двоє людей, які нарешті дозволили собі бути разом не через правила — а попри них.

Вранці:
Настя прокинулася першою. Влад ще спав, спокійно, з усмішкою. Вона дивилася на нього кілька хвилин, відчуваючи, що вперше в житті вона — вдома.

На екрані її телефона спалахнуло повідомлення від тата:

«Чекаю тебе о 18:00 в офісі. Поговоримо серйозно. І… привітай Влада — він добре тримається».

Настя ще кілька секунд вдивлялася в екран, ніби не вірячи очам.
"Привітай Влада — він добре тримається".

Вона усміхнулася. Іронія, підкол чи підтримка? Її тато завжди вмів говорити так, щоб не було одразу зрозуміло, жарт це чи попередження. Але цього разу — в тому було тепло.

Вона нахилилася до Влада й тихо прошепотіла:

— Ну, якщо я ще живий після цієї ночі — значить, справді тримаюсь добре, — пожартував він, обіймаючи її за талію. — Хоча, чесно, після такого ранку навіть допит від твого тата здається не найстрашнішим.

Настя засміялась і, не відриваючись від нього, відповіла:

— Не клич біду. Бо сьогодні в шість — ти з ним зустрічаєшся.

— Що?

— Ага. «Чекаю в офісі. Поговоримо серйозно». Пряма цитата.

Влад зітхнув, але в його очах не було паніки. Навпаки — він став спокійним, зібраним.

— Добре. Якщо я вже зважився бути з тобою — прийму і твоє минуле, і твою родину. Навіть якщо твій тато — бос мафії… або просто дуже строгий бізнесмен.

Вона провела пальцями по його щелепі, лагідно:

— Він просто… дуже мене любить. І хоче переконатися, що я в надійних руках.

— Тоді скажи йому, що я тримаю твої руки так, ніби тримаю своє життя.

Того дня офіс дихав напругою. Хоч плітки не припинялися, Настя і Влад трималися впевнено. Вони вже нічого не приховували — і в цьому була їхня сила.

Наближався вечір. Шоста.

Влад застебнув свій темно-синій піджак, подивився в дзеркало, а потім — на Настю.

— Побажаєш мені удачі?

— Ти ж мій директор. У тебе все буде по плану.

— А план?

— Очі в очі. Жодної брехні. І трошки чарівності, — Настя поцілувала його в щоку. — Хочеш, щоб він тебе прийняв? Покажи, що я тобі — не просто кейс. А вибір.

Влад усміхнувся. І пішов назустріч її батькові.