Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда

Розділ 13 — «Гра без масок»

Настя стояла біля великого круглого столу. Рада компанії зібралась у повному складі — акціонери, керівники відділів, ключові гравці. Напруга в залі — наче перед грозою. І лише вона знала, що ця гроза вибухне зараз.

Владислав зайшов останнім. Його костюм — як броня, погляд — крижаний. Він обвів усіх поглядом, зупинившись на Артурові.

— Перед тим, як ми розпочнемо, я хочу показати дещо важливе, — сказав Влад.
— Це стосується витоку кейсу, що ледь не коштував нам контракту з інвесторами.

Настя вставила флешку у проєктор. На екрані — лог файли з серверу, час доступу, IP, ім’я користувача.

Ім’я Артура.

Тиша впала на кімнату, наче ковдра з каменю.

Артур почав сміятися. Сухо, нервово.

— Ви серйозно? Це якась помилка. Можливо, хтось зламав мій акаунт.

— Ми перевірили. — Настя виступила вперед. Її голос — чіткий, як постріл. — Було використано фізичний ключ із вашого відділу. І доступ із вашого робочого комп'ютера. О третій годині ночі. У день перед презентацією.

— Ти... — Артур кивнув на неї. — Це ти мене підставила! Маленька практикантка…

Владислав різко встав.

— Вона — не просто стажерка. Вона — мій аналітик. І єдина, хто не зрадив компанію.

Настя відчула, як її серце калатає. Усі дивились на неї з подивом. Хтось із заздрістю. Але більшість — з повагою.

— Артура буде звільнено негайно, — сказав Влад. — І з юридичними наслідками.

Він підійшов до Насті. Його рука торкнулась її руки — легенько, наче знак.

— Ти врятувала мою компанію.

— Я просто зробила те, що відчувала правильним, — тихо сказала вона.

— Тоді дозволь мені зробити те, що правильно для мене.

Він нахилився ближче. Тільки вони. Ніби офіс і весь світ зник.

— Скажи хоч щось, Настю.

Вона посміхнулась.

— Хочеш щось почути? Добре.
Тепер ти не просто мій бос, Владиславе…

І тут він зупинився.

— Не зараз, — прошепотів. — Але скоро. Дуже скоро.

Настя зробила крок уперед. Тиша після викриття Артура ще висіла у повітрі, але тепер вона вирішила… сказати правду.

— Владиславе… є ще одна річ, яку ти маєш знати. І ви всі.

У залі знову завмерли.

— Я тут не просто стажерка, — вона вдихнула глибше. — І не просто аналітик.

— Що ти маєш на увазі? — м’яко, але з настороженістю, запитав Влад.

Настя посміхнулась, хоча очі в неї блищали від хвилювання.

— Насправді… твій бос — мій тато.

— Що? — пролунав голос хтось із ради.

— Так, — сказала вона чітко. — Олександр Волков — мій батько. І саме він погодився, щоб я пройшла практику саме у твоїй компанії. Щоб ти нічого не знав. Він хотів побачити, як ти працюєш… і як ти справляєшся з викликами. І… з людьми.

Очі Владислава розширилися. Він відступив на півкроку назад, поглянув на неї — уважно, шоковано.

— Тобто ти весь цей час… знала, ким я був для твого батька?

— Знала. Але я хотіла, щоб ти побачив мене не як доньку важливої особи, а як… як мене. Просто Настю. Я заслужила це місце сама.

Рада гудіти не почала, але напруга була відчутною.

— І ти знала, як це все закінчиться? — його голос звучав глухо.
— Ні, Владиславе. — Вона наблизилась. — Але я знала, що хочу бути собою. Навіть якщо ти не пробачиш мені цієї… гри.

Він дивився на неї кілька секунд, які тягнулися вічністю. А потім…

— Пробачити? — Влад усміхнувся так, як вона ще ніколи не бачила. Тепло, чесно. — Ти — найкраще, що сталося з цією компанією. І, можливо… зі мною.

Після слів Насті в залі запала напружена тиша. Кожен із членів ради, співробітників і навіть Владислав ніби втратили дар мови. Лише один голос порушив цю тишу:

— Тобто… ви серйозно хочете сказати, що вся ця історія — це інсценування? — глузливо вигукнув Артур. — Та вона просто «дівчинка з протекцією»!

Настя обернулася до нього, її погляд був сталевий:

— Я пройшла всі відбори, як і всі. Без тиску, без знайомств. Ти ж сам був на тій співбесіді. Мені не подарували місце — я його заслужила.

Владислав повільно підвівся зі свого місця, і його голос раптово став глибоким, впевненим:

— Артур, ти говориш про протекцію, але саме ти п’ять років зливав інформацію конкурентам. Настя — можливо, і донька мого боса, але вона зробила те, що не зміг ніхто з нас — викрила зрадника прямо в серці компанії.

Він перевів погляд на Настю. Її обличчя вже не тремтіло. Вона стояла рівно, з гордо піднятою головою.

— Настю, — мовив він спокійно. — Ти все це зробила, знаючи, що це може поставити під сумнів усе твоє ім’я?

— Так. Бо для мене важливо бути собою. А не чиєюсь тінню. Навіть якщо я — донька Волкова, я в першу чергу — Настя. І я хочу, щоб ви це бачили.

Рада нарешті заговорила — один із членів комітету встав і сказав:

— Чесно кажучи, я вражений. Таку витримку й розум мало хто з нас мав у молодості. Якщо ви не проти… я б хотів запросити пані Настю як незалежного аналітика на наш наступний стратегічний проєкт.

Влад здивовано поглянув на Настю, і вона, не стримуючи усмішки, ледь кивнула.

Після зустрічі Влад наздоганяє Настю в коридорі.
— Настю... — його голос м’якший, ніж зазвичай. — Ти не лише моя найкраща співробітниця. Ти — єдина, хто зуміла... розтопити лід.

Він підходить ближче, і, не стримуючи більше, торкається її руки.

— Я не знаю, куди це все йде. Але я знаю, що не хочу втратити тебе.

Настя мовчки дивиться на нього... а потім:

— Тоді не відпускай.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍