Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Попереду йшов Кузьма з Сомом і Марком, гомоніли. Позаду них — Андрій і Юрко. Збоку Мирон, який усе більше сповільнювався. Я помітив, що, дійшовши до села, він помітно притих. Я ж замикав колону — плентался найповільніше, занурений у неспокійні думки. Наплічник муляв, а ще я був до біса втомлений.

У далині, на початку вулиці, блистіли кілька ліхтарів. Вони кидали довгі жовті смуги світла на асфальт, мовчазно ріжучи темряву. Побачивши їх, я трохи підбадьорився.

Раптом я мало не врізався в Мирона.

— Гей, добав газу, — мовив я.

— Куди ми йдемо, га? — Його очі були трохи затуманені. — Ти ж розумієш, що не за тою шиною, правда?

Мене трохи замлоїло всередині, я завагався.

— Ну, ми — ні. Ви — так. Ми втрьох додому, а…

— Та не заливай, — перебив він. — Ми маємо сьогодні діло, правда? Ну, коли як не сьогодні?

Поводився він дивно, але голос був спокійний, тихий. Не його голос. Без насмішок.

Мені незвично було з ним говорити так. Всі наші розмови завжди мали присмак підколу, кпинів. Те, як він зараз звертався до мене — більше схоже на Андрія, ніж на Мирона Бука.

— Ти ж так хотів зустрічати сонце. Що тепер не так?

— Нічого. Просто не дури себе, — відповів він. — Ми всі добре знаємо, куди йдемо. — Я не можу не піти… я просто не можу

В мене в голові клацнуло.

Мирон... Я ніколи не уявляв його в іншій шкірі. Він — скалка в дупі, характер строкатий, ніколи не боїться, знає, що робить. Такі, як він, покладаються на власні очі й твердість землі під ногами. Не вірять в байки, страшилки чи примари. Їм аби поржати та полізти в будь-яку закинуту хату — і вилазять сухими з води.

Але що вони справді бачать і відчувають — ховають глибоко. І от зараз я згадав його очі. Ті самі, що були, коли він виліз з тієї хати. Тільки тоді він ховав їх за ширмою сміху. А зараз — погляд скаче, як білка по гарячій сковорідці. Він боявся.

І я це зрозумів.

Від того короткого сплеску надії, що з’явився, коли я глянув на ліхтарі, не лишилось і сліду. Він розчинився, як цукор у гарячому чаї. Накрив розпач.

Він не мав боятись! Він же там вже був. З ним нічого не сталося. Не те, що з Андрієм! Я був певен — саме він знову підкине ідею піти туди цієї ночі. Я це відчував. Але не так! Не так це мало бути. Він мав сміятись, дражнити, що ми страхопуди, казати, що в тій хаті нічого немає...

Але от воно як. У голову полізло усвідомлення: це серйозно. Тут не було старших, не було хоробріших чи слабших. Були тільки ми. Зграйка хлопчаків, які пруть в болото до старої ропухи...

Я схопив за руку Мирона й стиснув.

— Так в нас є справа. Разом підемо.

Те, що сталось далі, було наче уві сні. Те саме відчуття, коли здається — це вже було. Дежавю. Якраз недавно я вичитав це слово в тележурналі. Навіть запах здавався знайомим. На мить мені здалося, що це і справді сон, і все, що треба — це просто прокинутися, скинути з себе цю тінь тривоги. Але я не міг. Не міг прокинутись, бо не міг лишити друзів у цьому сні. Потрібно було прокинутись усім.

Ступивши під світло ліхтаря, я озвався:

— Народ, ми на місці. Хто куди?

Мирон знервовано зачовгав по асфальту. Хлопці трохи зніяковіли. Відповів Кузьма:

— Слухай, Сем. Я краєм вуха почув, що Андрій кудись збирається. Зараз. Це що — квест?

На ці слова в Мирона забігали очі. Андрій натомість зосереджено вдивлявся в темну дорогу. Здається, слів Кузьми він навіть не почув.

Я видихнув, краєм ока глянув на Юрка. Той вів себе так само, як Андрій — приглушено, відсторонено.

— Андрій хоче піти в стару хату на своїй вулиці, — мовив я. — Каже, хоче подивитися, що там.

— А що там може бути? — гмикнув Кузьма. — І чому саме зараз? Ви ж додому збирались.

— Ну та хата якраз по дорозі. І він там уже бував.

На ці слова в Мирона блиснули очі. Він втупився в Андрія. Сем і Марко перезирнулись.

Сом, у своєму репертуарі, кинув жарт:

— Але ж Андрію є де ночувати…

Ніхто не засміявся. Андрій нарешті звернув на нас увагу, трохи зблід:

— Я повинен, хлопці. Саме цієї ночі я повинен туди заглянути. Я вчора чув той шепіт знову..

Юрко легко ляснув його по плечу.

— Все норм старий я з тобою.

Андрій не заїкався — і це відразу помітили всі.

— Якщо вас так пре від тих казочок — йдіть, — буркнув Кузьма, вже з роздратуванням. — Дитяча дурнувата затія.

Та раптом втрутився Мирон:

— Я теж піду, — оголосив він.

Андрій скинув на нього тривожний погляд.

— Овва, ви ще скажіть, що всі туди кортять! А хто шину мені дотягне, га? — підвищив голос Кузьма.

Та всі затихли. Я зрозумів — настав вирішальний момент. Або зараз, або ніколи.