Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Я збирався зробити те, що розділить ставлення хлопців до мене на «до» і «після». Поставити під сумнів авторитет Кузьми.

Я видихнув. Полічив до десяти:

— Кузь, — мовив я. — Ніхто не хоче повертатись назад у яр. Ти ж сам розумієш. Вогонь догорів, шини скінчилися, їжі — кіт наплакав. А штовхати зараз ту велику шину, яку ви, може, навіть не підпалите без дров… сил вже нема.

— Дідько вас забирай, — гримнув він. — Ми ж мали зустріти сонце! Це ж мала бути пригода! Що вас так тягне в ту кляту стару хату?! Що в ній такого?

— Пригода буде. Тільки інша, — відповів Мирон. — А що тягне — ти й так знаєш.

І, не вагаючись, ступив з-під світла ліхтаря в бік «Зеленої» вулиці. За ним одразу рушив Андрій. Потім ми з Юрком.

Я обернувся назад і на мить зупинився на самому краю — де світло ліхтаря, наче піщаний берег, відділяло темну гладь ночі.

Кузьма важко видихнув і кинув до Марка з Сомом:

— Що зависли? Як йдемо — то йдемо всі.

Марко скривився:

—Та там щури сто пудів..

Сом нервово гмикнув:

— А шо, внатурі… може, цвіт папороті знайдемо…

Ми рушили. Мовчки, наче на змову. Кожен з нас — тінь у світлі ліхтаря, що лишається позаду. Попереду — стара хата, з якої, здається, тягне холодом, як з могили.

Те саме єдине вікно і темні прямокутники пустки. Вони дивилися на нас ще звідти, з дитинства. І чекали.

Я відчув, як серце починає битися не швидше, а глибше. Немов щось у повітрі раптом затихло. Навіть ніч — наче слухає.

А потім, вже коли ми зникли в темряві, я зупинився. Обернувся. І побачив як світло ліхтарів помалу зникало в далині... І... що хтось іще стояв під ліхтарем.

Не Кузьма. Не наш.

Просто... фігура.

Нерухома.

Наче чекала.

                                                                                   ***

Мені здавалося, ми йдемо вже цілу вічність. Насправді не минуло й десяти хвилин, як ми опинилися на розі Зеленої вулиці. Вночі вона була майже така сама, як удень: ті ж самі навислі дерева по обидва боки, ті ж самі мальовничі будинки. Все здавалося надто знайомим, надто спокійним. Вулиця ніби вступила в змову з Ропухою — хотіла нас обдурити своїм затишним нічним виглядом.

Дорога була неасфальтована, вся в ямах. Місяць знову визирнув із-за хмари — й у далині замаячив чорний паркан. Той самий. І як раніше, що ближче я підходив до нього, то сильніше холодило по спині. І без того тиха ніч стала глухою. Затихло навіть далеке кумкання жаб, не чутно було й коників. Тиша стала така щільна, що тиснула на вуха.

Я глянув убік і побачив Мирона. З виразом на обличчі, ніби він уперше відкрив очі, той помалу наближався до смоляного паркану. Ззаду важко дихали Андрій, Юрко й решта хлопців. І тут мене пробила думка: «Що я, бляха, тут роблю? Ми ж реально ідіоти — серед ночі, в цей час, премось в ту хату. Це вже не дурість, це якесь божевілля». Але ми стояли. Наче перелякані кролики в світлі фар. Наче метелики, що летять у пастку на світло.

Стара хата висіла над нами, наче хижак. І тут, на старому грабі вгорі, щось заворушилось. Я згадав ворона. В животі зав’язався тугий вузол.

У повній тиші ми по черзі перелазили  через паркан. Коли останнім переліз Марко, ми опинилися на подвір’ї — гнітючому, як перед бурею. Я швидко окинув оком нашу зграю: усі бліді, мов сира глина. І тут мене дійняло — голова почала боліти. Спершу трохи, ще коли підходили до паркану. А тепер біль ніби хтось розкрутив — він бив у скроні, пульсував. Я зиркнув на Юрка — той теж кривився. Вочевидь, і його накрило.

Повітря стало густе, наче кисіль. Дихати було важко. Краєм ока я побачив, як Андрій зціпив кулаки — так, що аж побіліли пальці — і дихав, наче через бронхіальну трубку. І тут — як грім серед ночі — Сом першим рушив до хати.

— Чорт забирай... А де двері? — прошепотів він.

— Невже ми лізтимемо через вікно? — обернувся до нас, кивнув у бік хати. — Ну що, хто перший?

Він намагався усміхнутися, але вийшло щось між оскалом і спазмом — ніби тільки-но розкусив осу.

І тут — бух — глухий звук за спиною. Світло ліхтаря ковзнуло по облупленому фасаду хати. Я різко обернувся, аж щелепа клацнула. І побачив постать — згорблену, напівтіньову. Ліхтар світив нам просто в очі, сліпив. 

Я вдивився... й серце зробило кульбіт.

Це був старий Гнат.

— Якого дідька ви тут усі забули, хлопці?..

Кількасекундний жах відпустив. Гнат був тут. Старий, ніби відчув, що нас тягне в те кляте болото — до ропухи.

Я згадав постать під ліхтарем.

— Яка тобі різниця, старий?! — зірвався Мирон.

Кузьма втрутився, але спокійніше: