Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Я глянув спочатку на Андрія, потім на Юрка. Він злитиметься — ну й нехай.

— Ні, не повернемось. Йдемо додому. Ніхто нікого не мав проводити. Мені дозволили лише до дванадцятої, — збрехав я.

— Зрозумів, — спокійно відповів Кузьма. — Значить, і ми також йдемо.

— Що?! — вирячився Мирон. — А як же схід сонця?! Ще ж тільки північ!

— Спокійно. Сонце зустрінемо. Але до ранку без вогню буде сумно. У мене за старим гаражем лежить велика стара шина від трактора. Сам її не докочу. Тож усі разом — збігаємо, повернемось. За годину встигнемо.

— Блін… — простогнав Мирон. — А може Сом прижене з дому віз із кіньми?

— Здурів?! — покрутив пальцем біля скроні Сом. — Якщо мій старий побачить, що я вночі віз брав — до кінця школи не випустять з хати.

Ще хвилин десять сперечалися. Мирон видав ще кілька безглуздих пропозицій. Але зрештою, більшістю вирішили — йдуть по колесо. Повернуться уже без нас. Наша трійця прощалася з ніччю. Я кинув свого зеленого наплічника за спину і ми вирушили.

                                                                                      ***

Дорога з нашої затишної землянки вела у темряву під блідим світлом місяця й розчинялася на краю села. Подекуди далеко попереду в домівках ще теплилися жовті вогники, але одне за одним вікна гасли — ніби хтось вимикав гірлянду, залишаючи по собі мовчазну ніч

Компанія йшла попри нещодавню суперечку — з підколками, нервовими жартами і гучним сміхом, що більше був схожий на маску. Кожен це розумів, але не подавав вигляду.  Страх ховався в тінях, під кожним деревом, на кожному повороті польової дороги.

Вночі світ перевертається. Дерева стають загрозливими, їхні крони шепочуть од вітру, сови пугукають із гілок, а струмок, що вдень був лагідним, тепер хлюпає, наче хтось у ньому пірнає.

Я час від часу зиркав на воду, коли чув особливо гучний плескіт. В повітрі висів дух прогрітої землі, солодких трав і диму з багаття. Ми були вже на півдорозі, коли мене наче струмом вдарило: сьогодні це станеться. Не обов’язково страшне — але щось, що змінить нас.

Андрій, ніби вгадав мої думки, нахилився до мене:

— Ти теж це відчуваєш, га?

— Що саме?

— Сем… — він замовк і втупився в темряву.

Я зітхнув. Це вже починало виводити з себе.

— Та хорош, Андрюха. Якщо хочеш знову влаштовувати собі квест — твоя справа. Але я, блін, змучився. Ця хатина, цей мрак — вже поперек горла. Може, ну його нафіг?

Я намагався звучати впевнено, але в глибині душі розумів — не зможу його зупинити. Йому потрібно туди повернутись. Перевірити, довести собі щось. Довести що не з'їхав з глузду. Побороти себе. І він чекає на нас. На всіх нас. Навіть на Мирона. Бо боягузами бути не хотів ніхто.

Збоку ще гомоніли хлопці — хтось жартував, хтось кидав колючки. Мирон, звісно, був найгучніший. Лише Марко йшов тихо, разом з Андрієм. Я підійшов ближче:

— Гей, старий. Як ти?

— Що? А, це ти. Все чітко, Сем. Класно повеселились… Шкода, що не забрали ту шину у Кузьми ще вдень.

— Та не влізла б вона туди, віз же битком був. Зараз заберете, діла на дві хвилини.

Марко кивнув, але потім зам’явся. І раптом, без попередження, пробурмотів:

— Та ну його, Сем. Я більше не хочу вертатись. Купала — топ, я кайфанув. Але цього досить. Все. Мені хватить.

Він глянув на мене, ніби я мав йому дати дозвіл втекти з уроку.

Я посміхнувся:

— Та все норм, чувак. Весело було — і цього вже вистачить. Не обов'язково до ранку зависати. Хлопцям скажеш прямо. І не переймайся через язик Мирона — він тільки вдає лева, всередині там заєць сидить.

Марко засміявся тихо:

— Але хоробрий заєць. Пам’ятаєш, як він перший у ту халупу поліз?

— Авжеж. За цілих дві гривні  від кожного. — Я наморщив носа, згадуючи витрачені гроші.

                                                                                 ***

За якийсь час ми ввійшли в село. Стрілка годинника вже давно перескочила за північ. Андрій помітно нервував. Ми йшли вузькою вуличкою, що тряслась вибоїнами і вела до перехрестя Кленової та Шевченка. Мали вийти на розі Школи — там, де зазвичай світяться ліхтарі.

Згідно з логікою, наш шлях мав би там розділитись: половина хлопців — з Кузьмою — жили в іншому кінці села, ми ж з Андрієм та Юрком — на паралельних вулицях. Але я чомусь був певен: усі підуть разом.

Достатньо було однієї іскри — і вибухне ця бочка з порохом, на якій ми всі мовчки сиділи

Ступивши легким, скрадливим кроком на Кленову вулицю, ногам відразу стало легше — рівна дорога. Блідий, повний місяць якраз зайшов за хмару, що насунулася десь із-за пагорба. Звідкись взявся вітер і закрутив пилюкою обабіч шляху. Навкруги стояла тиша. Лише чути було віддалене уханння сов з лугу, з якого ми щойно вийшли, та приглушене жеботіння комашні.