Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Я здивувався, бо ще годину тому настрій був зовсім інший. Мабуть, вогнище, що відбивалось бісиками в очах, мало на мене якийсь гіпнотичний вплив. Як така руйнівна стихія може бути водночас такою заспокійливою? Я глянув на Андрія. Його обличчя було закіптюжене, а очі блищали. Здається, його думки також блукали десь там…

Голос Мирона прорвав тишу:

— Як же класно горить, правда, чуваки?

— Так, але на цій резиновій ватрі сосисок не посмажиш, — буркнув Кузьма. — Сом, бери ті дрова, що ми принесли. Розпалимо ще одне, менше — для їжі.

— Без питань, братику, — відгукнувся Сом і підскочив з притаманним йому ефектним різким рухом. Його грайливий тон повернувся — воза ж він доставив вчасно.

— Ну, хто перший стрибає? — Мирон вигнув брову, киваючи на вогонь.

— Якщо спробуєш, я тільки за — більше хот-догів для нас буде, — єхидно кинув Марко.

— Мирку, не мели дурниць. Бачиш, яке ще високе? Хочеш сраку підсмажити?

Ми з Андрієм тихенько зареготали. Обожнював, коли Юрко дражнив Мирона.

— Ще раз “мирку” — і полетиш першим у той вогонь, — Мирон моментально завівся. — Я ж казав: не звертайся до мене так!

— Спочатку — їжа. Потім стрибайте хоч головою вниз, — втрутився Кузьма.

Усім ця пропозиція здалась розумною. Вперше за день я згадав, що їв хіба яблука і шмат хліба зранку. Потім ми з Андрієм бігали збирати старі покришки, поки Юрко з іншими закупляли продукти, тягали дрова, й облаштовували вечір.

У кожного було завдання — і кожен зробив своє. Вніс свою лепту.

Невдовзі на металевій решітці, яку притягнув з дому Кузьма, зашипіли сосиски.

Згодом розсівшись навколо фанерного столу в нашій землянці, ми жадібно вечеряли. Ложки дзеленчали об миски, хто хрумтів хлібом, хто сьорбав, як пацюк у винній бочці. Я сперся ліктем на свій наплічник, що стояв збоку, і раптом згадав — забув витягти скляну пляшку з-під пепсі, повну бензину. Саме за ними ми вертались до Сома сьогодні. Іншу, ту що ніс він, ми вже використали для розпалу тотему.

«Нагадаю йому потім», — подумав я. І не забуду підколоти, що тільки такий барига, як він, міг нести бензин у склі — немов святу воду.

Після вечері нас потягло на двір. Наче метеликів із ситими кендюхами — до вогню. Там, у темряві, наше багаття ще палахкотіло. І тоді Мирон, не сказавши й слова, з диким вереском перестрибнув через полум’я. Його постать на мить зникла в спалахах.

— Вперед, страхопуди! Хто наступний?! — гукнув він із іншого боку, розкидаючи руками.

Не встиг я кліпнути, як повз мене пронісся Андрій. Його біла футболка майнула у пітьмі, мов привид, і зникла в іскрах. За мить він уже стояв, усміхаючись, по той бік вогню.

— Ти куди без мене?! — заревів Юрко й рвонув уперед.

Далі ми стрибали один за одним через купу тліючого жару, забувши про час. Ми реготали, мастились сажею, виглядали як чорти на випускному в самого Сатани — дике плем'я вогню й радості.

Коли ми повернулися від струмка, де хоч якось відмили закіптюжені пики, Андрій штовхнув мене ліктем і тихо сказав:

— Мені вже пора...

Я гукнув Юркові. Він саме обтирав обличчя своєю футболкою й весело перемовлявся з Марком. Він подивився на мене, мовчки кивнув. Я підійшов до Андрія.

Промайнула північ. Я аж здивувався, як швидко пролетіли ці години. Літня ніч, безтурботна й тепла, втягнула нас у свою чарівну круговерть: вогонь, жарти, друзі — усе зливалося в одну мить, яку не хотілося відпускати.

Я не хотів, щоб Андрій ішов. Не міг просити його залишитись — та й переконувати не хотілось. Хотілося лише одного — щоб ця ніч тривала вічно. Щоб вогонь не згасав, щоб ми лишались тут і зараз, такими, якими були - найкращими друзями.

Та, як неминуче настає вечір неділі перед шкільним понеділком — із тією знайомою гіркотою, коли серце ще хоче жити вихідними, а час уже тягне за руку до буднів — так само підкралась і опівніч.

— Народ, ми вже, напевне, будемо йти… — сказав я, скориставшись моментом, коли всі чухались і мовчали.

— Сем, ви йдете? — запитально глянув Кузьма.

— Так, пора, — відповів я. 

— Але ми ж тільки мали… — почав Юрко, але, зустрівшись з моїм поглядом, затих.

— Усі шини згоріли, а їсти майже не залишилось, — кинув я буденно, як щось очевидне.

— Що ви мали? — прищурився Мирон. — Ага! Так і знав! Ви малого ведете додому! — тикнув пальцем на Андрія. — Страхопуди. До ранку не досидите!

— Стули пельку, чуваче! — різко кинув Юрко. Гнівно, з викликом. Сом і Марко перезирнулися.

— Що ти сказав?.. — Мирон скреготнув зубами й пішов на Юрка, як бультер’єр.

— Стоп! — голос Кузьми хряснув, як двері в порожній хаті.

Усі завмерли.

— Сем, ви з Юрком проведете Андрія і повернетесь? — запитав Кузьма.

Зависла тиша. Андрій зиркав на мене з-під лоба. Юрко дивився у бік Мирона, наїжачено. Сом і Марко — як глядачі в театрі. А Кузьма — мов вождь, що чекає відповіді.