Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Ніч на Івана Купала

Спекотний день який передував тій самій магічній літній ночі добігав кінця. На віз уже завантажили вісімнадцять старих шин — від триколісного велосипеда до важких шин із ЗІЛа. Спереду сидів Сом, міцно тримаючи віжки та спрямовуючи коней. Ми з Андрієм вмостилися позаду, просто на шинах, спостерігаючи, як дорога, мов змія, виповзає з-під коліс гуркітливого воза і зникає в клубах пилу.

Треба було якнайшвидше дістатися до нашого барлігу й розвантажити віз. Сом помітно нервував і квапився, що одразу видавала його мовчазність — жартів від нього майже не чулося. І було чому: він пообіцяв, що віз стоятиме у дворі ще до перших сутінків. Якщо ні — під загрозою для нього опиниться вечірнє дійство, заради якого ми, власне, й везли ці шини.

Мій настрій був загалом веселий, хоча й трохи напружений. Біля нашої барліг-фортеці всі уже чекали на нас. Дібравшись, ми розвантажили шини й почали потроху готувати багаття. Сом тим часом поїхав назад додому — збирався повернутися пішки.

За годину клопотів навколо, велика конусоподібна споруда з дощок, зайвих будматеріалів які залишились від нашої хатки, а найбільше — старих шин, була готова. Виглядала вона, як якийсь зловісний індіанський тотем, про які я колись читав. Сутінки згущувались — сонце давно вже сіло.

— Бляха... — пробурмотів собі під ніс Кузьма. — А розпалювати чим будемо?

Він ляснув себе по лобі.

— Я ж забув узяти трохи бензину з дому...

— Та Сом же поїхав додому! — одразу кинув Марко. — Він може взяти.

— Він-то може, але звідки він знає, що я забув? Треба вийти йому назустріч, і разом з ним повернутися — за якоюсь бензою чи соляркою. Блін, та хоч би самогонки дідової набрав — аби було чим розпалити...

Кузьма ковзнув по черзі очима на мене, Андрія й Юрка.

— Підете хтось?

Я якраз заносив у хатку великий пакет із булочками для хот-догів.

— Та підемо, скільки вже того... — озвався Юрко, підводячись зі светра, який постелив на траву. — Втрьох сходимо. Ви вже тут якось справитесь.

Мирон тільки застеріг у відповідь.

— Але руки в ноги — я вже зголоднів!

Дорога з яру вела до села, мов гнучка коричнева змія. Влітку вона особливо вкривалась пилюкою. Курява від воза, яким деякий час тому їхав Сом, уже вляглася — і ми вирушили.

Сом жив із сторони села, звідки до нашого пасовиська в яру було найближче серед усіх нас. Його хату в погожий сонячний день можна було спокійно розгледіти. Але зараз, коли вечір згустив фарби довкола, горизонт здавався розмитим і темним.

Деякий час ми йшли мовчки. Тишу порушив Юрко:

— Так, ану признавайтесь, хто які обіцянки давав дома, щоб вас сьогодні пустили?

— Та ніяких… майже, — відповів Андрій. — Мамі сказав, що буду недовго. А ще вона спокійніше стала, коли дізналась, що ви теж будете.

— А я повинен до кінця літа годувати кроликів — в обід і ввечері. І цього разу без кислих прирікань і вчасно, — додав я. Та Юрко ніби мене не почув:

— Тобто "недовго"!? — вигукнув до Андрія.

— Ну так… На більше мені вмовитись не в-в-вдалось, — Андрій зніяковів і почав заїкатись, як завжди робив у

хвилюванні.

— Ти не зустрічатимеш з нами схід сонця?! Та в цьому же вся суть! Бути з усіма на Івана Купала і не зустріти сонце — це абсурд.

Я побачив, як Юрко занив:

— Я думав, це буде найкраща ніч літа… Це ж наш перший Купала разом… Слухай, а ти скажи, що ми тебе не пустили. Одному вночі йти — таке собі задоволення. Залишишся. Якось потім розгребем. Га? Як тобі такий варіант?

— Перестань, — урвав я його тарахкотіння, бо побачив, як Андрій зіщулився. — Не варто йому з предками сваритись, ще ж майже два місяці канікул попереду. Та й що з того Купала? Ми ту купу резини спалимо ще до того, як Андрій піде додому.

— Взагалі-то, може й не встигне догоріти… — мовив Андрій. — Дома маю бути не п-п-пізніше першої.

— Першої?! — застогнав Юрко. — Та це ж тобі в 00:00 треба вийти. Блін, мама думає що ти Попелюшка?

Андрій спробував посміхнутись але вмить зупинився:

— Ну, взагалі-то… — його вуха почервоніли, і він затарабанив, заїкаючись: — Це не через ту хххату, блін, просто самому бббуде нудно повертатись!!!

— Спокійно, Андрюх, — Юрко глянув на мене круглими очима, і я зрозумів.

— Проведемо додому, пройдемось за компанію. Не хвилюйся, — додав він.

Я кивнув Юркові на знак згоди.

 

                                                                                      ***

 

Вогонь танцював на грізному тотемі. Ми спостерігали, як полум’я обіймало деревину, змушуючи її потріскувати, а стара резина тихо шипіла. Чорний дим, ядучий і густий, піднімався в небо, зливаючись із зоряною ніччю. Сутінки вже поглинули все навколо, лиш повний місяць розливав молочне світло по пагорбах яру.

Тиша. Лише потріскування вогню та дзюрчання струмка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍