Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

— Блін, та я теж не раз слухав ті байки старого, — Сом відповів з байдужою посмішкою. — Про ту хату, про голоси, що там чутно, про озброєних привидів в окопах навколо хати.

Ми всі зареготали. Навіть Мирон всміхнувся. Коли притихли, Сом звернувся до нього:

— Чуєш, ти ж там бував? І що? Якась була чортівня? Дідько лисий хоч був?

— Та ніфіга, хата як хата. Стара, як світ. В середині — нічого цікавого. Одна скриня стоїть, а решта голяк, — сказав Мирон.

Я помітив, як Андрій напружився. Він відвів погляд від нас і дивився на руки, які лежали на колінах.

— Нам розказував старий Гнат, — почав я, — що справа не в хаті, а в тому, що ти сам дозволяєш їй залізти в голову. Насправді, в тій хаті нічого страшного. Ми самі дозволяємо нашим думкам маніпулювати.

Андрій подивився на мене вдячним поглядом.

Мирон не вгавав, стишивши голос до шепоту:

— Розумако, слухай, так і скажи, боїшся туди йти? Боїшся в середину лізти? А якщо там дійсно щось є?…

Ми всі трохи напружились. Вечоріло швидко. Вдалині за пагорбом сині хмари ковзали по вечірньому небу. Сонце майже зайшло, лишивши лише помаранчеву прощальну лінію. Внизу, біля струмка, паслася наша отара корів. Ластівки літали низько — до дощу. Раптом на одному з дерев, що росло серед лоз, ухнула сова. У мене всередині все зіщулилось, і по спині пробігли мурахи.

— Годі нісенітниці базікати, — голос Кузьми різко повернув всіх у реальність. Перестаньте вірити в ці байки, кажу вам. Мирон, не накручуй їх.

Мирон лише знизав плечима, мовляв, і так всім усе відомо.

Мене лякала думка, що через його провокації хлопці справді можуть туди піти, та ще й у ніч на Івана Купала. Судячи з виразу обличчя, Андрія це непокоїло ще більше. Тишу прорізав Юрин голос:

— А якщо ти сам підеш? Знову залізеш усередину? — Він гостро зиркнув на Мирона. — Я навіть десятку накину. Так і бути, віддам її тобі, хоч і збирав майже два місяці.

— Дійсно! — підтримав Сом. — Може, в тих лопухах, що розрослися, знайдеш цвіт папороті?

Всі заусміхалися.

— Ага, з’їм і почну розуміти мову тварин? — Мирон відповів карикатурним басом. — Може, нарешті взнаю, що твій кіт закопує в піску?

Цього разу ми вже дружно зареготали. Напруга, яка непомітно накопичувалася в розмові, розчинилася в сміху. Та як виявилось не надовго, розігнати хмари повністю нам не вдалося.

Кожен розумів: ця розмова ще повернеться. Тієї ж ночі. І тоді хоробрість доведеться підтвердити не словом, а ділом.

День закінчувався фіолетовим кольором неба яке поступово темнішало. По дорозі додому всією команією гнавши худобу я не розумів, чого так важко на душі. Тому що, по суті, я не боявся. Ну, хто там боїться старої хати? Ну правда? Навіть попри все те що я про неї знаю. Але чому ж тоді в животі так закручується? Чи то через те, що всі про це говорять, чи, може, я просто не хочу виглядати тупим, якщо вони раптом підуть туди? А Андрій піде? Може, все це й справді не так страшно, але чого це так дивно і холодно на серці?