Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Зараз, мій вогнику. Крутиться чогось усе...

Тепер Шеремета наче осяяло! Він дивно посміхнувся й запитав:

– А ти нічого не пропустила? Якось довго вже не проганяла мене від себе на два дні?

Це він звичайно про місячні. Але я й так пам’ятала, що в мене затримка цілих три тижні. Думала, що це через наші неймовірні заняття коханням гормони скачуть. А бажання погризти таранку взагалі зі станом здоров’я ніяк не пов’язувала. І до чого тут запаморочення? Працюємо ми багато. Наразі від цих думок та хвилювання в горлі наче застрягло щось і роті зробилось якось гидко... З останніх сил я посміхнулась коханому і впала йому на руки.

Прокинулась, коли в нашій приймальні був лікар та медсестра зі «швидкої». Богдан тихенько стояв біля вікна і вигляд у нього був такий, наче він наївся гіркого меду. Жінка-лікар вже змірила мені тиск та з посмішкою сказала:

– Ну, можете ще попісяти на тест, але це нічого не змінить. Вагітність перша, адже дівчина нічого не тямить. Та не хвилюйтесь: за дев’ять місяців всьому навчитеся. Не проводжайте, вихід ми знайдемо.

Тепер мій бос підійшов, сів близенько в крісло і ніжно пестив мої щічки:

– Я ж говорив, що ти неймовірна. Сказала-зробила! Господи, який же я щасливий. Тільки за мою крихітку дуже боюсь. Кажуть, в жінці стільки всього болить і змінюється...

– Милий мій, про що ти говориш? Що зі мною? – поки ще зовсім не ладнала я з власними думками.

– Допалався твій вогник! Ні, я зараз найщасливіший чоловік на землі, але все одно страшно. Ще й ту Екстравагантну придумали. Може скасувати? – знітився мій коханий бос.

– Навіщо? Я трішки полежу та все пройде, – посміхнулась я йому.

– Ага! Через дев’ять місяців відразу й пройде, – надув свої красиві губенята Шеремет, а очі просто сяяли блаженством.

– Ти серйозно? Я вагітна? Богданчику, не може бути... Хоча, якщо подумати, що в мене вже три тижні затримка? – вголос розмірковувала я про свій новий стан.

– Господи! А чому ж ти мовчала? Може не треба було так налягати на наше солодке спілкування? Хочеш зробити підтвердження? – простягнув він мені куплений у медиків тест.

– Зараз зроблю! – підвелась я й почувалась набагато краще. – Тільки не ходи зі мною і не хвилюйся. Пісяю я поки що самостійно!

Я зупинила очманілого від новини коханого, бо він серйозно ринувся супроводжувати мене до нашої кімнати відпочинку. Там я дістала з пакетика довгеньку штучку, пішла в туалет і зробила справу, а по ходу прочитала інструкцію на пакетику. Слухняно почекала кілька хвилин та ясніше ясного побачила у віконці дві яскраві смужечки... Спочатку в мене знову почало темніти перед очима, але тепер вже від радості. Потім я попротирала все серветкою, привела себе до ладу й причесалась. Якийсь час постояла перед нашим великим дзеркалом і не могла відірватись від свого відображення, адже погляд сяяв дурнуватим щастям.

– Як швидко, Господи! – сказала я дзеркалу. – Але ж ми так сильно цього хотіли та мені зовсім не страшно, бо я виконую Його доленосне бажання.

Не випадково вчора ми побували в РАЦСі, на проспекті Перемоги, й разом з Нікусею та тим директором, поставили чотири підписи в Книзі державної реєстрації актів цивільного стану. Це точно доля, бо напередодні я офіційно й радісно прийняла прізвище Шеремет, а сьогодні дізналась, що в мені вже росте маленький Шереметик.

Коли я вийшла до Богдана, то він чекав мене більше ніж тоді, коли ми мирились.

– Ну що? Показуй! Я ж тут посивіти можу, – в нетерплячці тупцював він.

– На тобі іграшку. Вчора я сказала «так» в РАЦСі, а сьогодні воно маленьке теж сказало «так» цими двома смужечками. Ти кого хочеш спочатку: дівчинку чи хлопчика? – захлиналась щастям я.

Він підхопив мене не руки й прошепотів:

– Всіх-всіх! Ну, по черзі, звичайно. Златочко, я не знав, що вмію таке відчувати. Дякую! Ти все моє життя на землі... Поїхали я відвезу тебе відпочивати.

Розділ 23. Я їду додому

Скоро до запаморочень додався ще й дикий токсикоз. Я весь час відчувала себе наче в літаку, під час найжахливішої турбулентності. Хоча в літаку мене зроду не нудило! Літати я любила і завжди, дивилась за вікно на хмари та вигадувала якісь історії про фантастичних створінь, що супроводжують політ.

Та зараз молодій сім’ї Шереметів було не до фантастики. Адже у Богдана горіли строки підготовки до міжнародного заходу, який ми самі зажадали провести в Києві й нам пішли назустріч. Деякі делегації вже вимагали конкретної кількості місць, а в лівобережному Голлівуді робочі ще навіть не закінчили перемальовувати стіни. Мій коханий бос, тобто чоловік, змарнів і з усім намагався справитися сам, а я валялась вдома на подушках та інколи ледве встигала добігти до ванної кімнати.

Лікарка, що як кажуть, «буде вести мою вагітність» нічого особливого в моєму стані не бачила та просто прописала якісь вітамінки й запросила через тиждень на УЗД, щоб дізнатись: хто там і як себе почуває? Я дуже хотіла на повітря, але сама виходити боялась. Богдан вирвався на пів годинки й ми заїхали на Бесарабку, щоб скупитись. Я випадково забрела в ряди, де бабуні торгують травами.

– Що, дитино, мучить вагітність? – почула я й зупинилась, бо ніякого живота в мене не було видно.

– Ви до мене? – здивовано спитала я.

– Ну, не до нього ж! – кивнула старенька на Богдана. – Їм аби діло зробити, а мучимось ми. Ось візьми цієї травички й завари на ніч. Та попий зранку кілька разів по столовій ложці. Я там даю рецепт, свою візитку й домашню адресу, про всяк випадок. Мені проблеми не потрібні, я людям допомагати звикла. Через тиждень будеш як новенька, ні нудоти, ні запаморочення не буде. Якщо сподобається травичка – прийдете ще. Я тут завжди середами та п’ятницями буваю.

– Златочко, може ну його? – прикрив мене собою Богдан. Але якби ж він відчував ті муки, що я! Тоді хапаєшся за будь-яку соломинку.

– Богданчику, я тільки спробую. Може й допоможе? Давайте! Скільки з нас?

– Е, ні! На пробу даю безплатно. Всіх грошей не забереш. А що, як справді не допоможе? – сказала дивна бабуся й загорнула травичку в папір.

Ввечері мій сміливий бізнесмен сам заварив та напився, але до ранку не завагітнів і навіть не народив нікого. Тому вранці я теж спробувала трішки гіркого пійла й чекала, що помру? Та, на диво, пройшла годинка і мене майже відпустило. А до обіду я забула про всі свої симптоми та під ранкове шоу зварила смачний курячий супчик та ще й запустила прання. Ні аромати кухні, ні прального порошку мене більше до божевілля не доводили! За день я випила майже весь «пробний» напій і заварила ще. Поговорила з мамою, з Веронікою та пішла на балкон очікувати Богдана.

Воно бідолашне примчало зморене та змарніле, але миттю кинулось на кухню готувати вечерю. Яким же було здивування мого коханого, коли він побачив на плиті каструлю супу і забув про втому. Його прекрасні очі засяяли, але не від радості, що є їжа; а від щастя, що я оживаю.

– Звідки це у нас? – весело спитав він.

– Була тут кухонна фея та й подарувала. Богданчику, ну я ж у тебе не зовсім каліка, приготувала звичайно. Насипай, зараз поїмо.

– Тобто ти хочеш сказати, що трава діє? – аж затанцював біля плити він.

– Виходить, що так. Коханий, розкажи мені краще: що у світі діється. А то я тут наче злочинець перед стратою застрягла...

– Наша маленька мамуня жартує! Це добре, – ніжно погладив Богдан мій живіт та насипав нам ароматного супчику. Вперше за місяць я поїла з хорошим апетитом і, змучений своєю чоловічою виною Шеремет, не міг нарадуватись подібним змінам. – Зранку поїду розцілую бабцю та візьму зілля ще на вісім місяців вперед. Завтра ж у нас середа?

– Бідолашний мій бос зовсім зашивається без мене! Богданчику, але ж ми самі вирішили робити все й відразу. Тепер не жалійся! – була нудною я.

– Господи! Хіба я жаліюсь? Я кохаю вас до нестями та буду страшенно радий мучити сусідів криками маленького Шереметика й бігати містом з памперсами... – шалів він.

Зілля Богдан купив і скоро я вийшла в офіс на роботу. Хто його знає, що то була за трава, але вона точно чудодійна. Я забула про всі страхіття початку вагітності й скоро ми з радістю дізнались, що чекаємо на маленького хлопчика. Шеремет схуд, але носився з потроєною енергією та вже майже підготував нічний клуб до великого шоу. Зрозумівши, що зможу взяти участь в тому довгоочікуваному заході, я навіть купила одну привабливу сукню та приготувалась виглядати нареченою. Прилетіли тато з мамою. Дивно, але Богдан їм дуже сподобався. Правда, його батьки вирішили чекати нас у себе вдома та це не зменшувало щастя мого коханого.

І ось настав день відкриття Київської Екстраваганзи. Народу приїхала тьма-тьмуща. Жінки в красивих дорогих шубах, чоловіки з глянцевих обкладинок ходили по залу й схвально кивали, поглядаючи на два величезні жовто-блакитні стяги, які Шеремет спеціально замовив для цього заходу. Прапорці всіх країн-учасниць майоріли над входом в Голлівуд і прикрашали столики гостей та були розвішані над сценою. Веронічин пілон довелося зняти, бо він зараз був недоречним, а ще заважав би працювати музичним групам, які ми запросили на захід. Сама Вероніка сьогодні була зовсім не схожа на ту, яку я побачила тут в день нашого знайомства з Богданом. Вона гуляла поміж гостей в довгій червоній сукні, з бокалом шампанського в руках і дійсно здавалась Клеопатрою. Тато з мамою сиділи за столиком для гостей, а працівників фірми розмістили ближче до сцени так, щоб вони легко могли піднятися на неї та розповісти про свої досягнення за рік.

Але коли до зали зайшов невисокий сивий чоловік в смокінгу, народ як по команді встав і зааплодував. Запрошені Богданом з 1+1 ведучі урочисто оголосили, що в залі присутній президент компанії Inwey. Легкою ходою чоловік піднявся на сцену, взяв мікрофона і покликав до себе Богдана. Він обійняв його за плече й сказав:

– Панове! Я добре пам’ятаю, як років десять тому цей хлопчина вперше прийшов на наш рядовий захід і з того часу стрімко та впевнено видряпувався нагору по сходинках нашого бізнесу. Сьогодні він на вершині, ну хіба що скине мене. А ще він підкорив більш важливу вершину: став коханим чоловіком і скоро буде щасливим татом свого спадкоємця. Де твоя чарівна доля? А, ось вона! – Я вийшла і стала поряд. – У нас тут усі зрячі?

– Т-а-а-к! – засміявся зал.

– Тоді не треба Вам пояснювати, що нікого прекраснішого містер Шеремет не міг зустріти в цілому світі. Його наречена... Перепрошую! Його неперевершена дружина допомогла підняти бізнес в Україні на неочікувану висоту. Дякую Вам, місіс Шеремет і вітаю в компанії Іnwey!

– Дякуємо, сер! – взяв Богдан у нього мікрофона й провів до сходинок. Він окинув поглядом оновлений зал нічного клубу, де зустрів мене і його очі засяяли ще яскравіше. – Вітаю, колеги! Вітаю, гості! Вітаю, тату з мамою! Пів року тому саме в цьому залі я вперше побачив Вашу доньку і більше не зміг жити без неї. З нашим бізнесом я побував вже, мабуть, в половині країн світу, але ніде не побачив такої краси. Вибачте, але для українця немає у світі нічого дорожчого за Батьківщину і синьооку кохану. Я радий вітати Вас всіх у столиці моєї квітучої неньки-України та сподіваюсь, що цей вечір принесе Вам натхнення для співпраці саме з нами. Дякую, гарного вечора!

Напівпрозора завіса з підсвіткою кольорів Іnwey піднялася і я побачила... групу «Океан Ельзи» зі Славком Вакарчуком на чолі. У нього в руках був мікрофон і, традиційно, жовто-блакитний прапор. У мене навіть дух перехопило. Ні, я вже напилась сьогодні чудодійної травички та токсикозу в мене й близько не було. Просто я поняття не мала, що Богдан запросив їх до нас на вечір. Залунала неповторна: Я їду додому...»

А ми спустились у підсобку, де чекала нас Вероніка.

– Люди! Ви чого мене покликали? Я дуже хочу побачити так зблизька Вакарчука...

– Не спіши, Вероніко. Він нікуди не дінеться. У групи по програмі завершальна пісня. Тримай, це тобі, – простягнув Богдан їй ключі.

– Що це? – здивувалась Ніка.

– Ти дала мені найдорожче в житті – ЇЇ. А це всього лише маленька подяка, – ніжно обіймав мене за плече Богдан і щиро посміхався. Знаєте: робити добро страшенно приємно, особливо хорошим людям!

– Бери, Нікусю. А то де ти будеш, за нашої відсутності, приглядати за своїм похресником, – додала я.

– Що? Ви даруєте мені квартиру та ще й зробите хрещеною свого маленького Шереметика? Цього не може бути! – вона кинулась зі сльозами обіймати нас обох відразу, а ми щасливі, дивились одне на одного й читали в очах улюблену фразу: «Погане пообіцяй забути, тільки хороше обіцяє бути...»

Розділ 24. Лети негайно

Київське зібрання компанії Inwey пройшло на неймовірно натхненній хвилі. Давно Богдан не пам’ятав такого стрімкого зростання продаж, адже навіть наш молодняк, що тільки починав вивчати інструкції товарів, від успіху просто захмелів. Новенькі дистриб’ютори бігали з шаленими чортиками в очах та не встигали складали нові Угоди з підписниками. Звичайно, бізнесмен Шеремет знав, що після високо підйому запросто може прийти деяке падіння і тому цілеспрямовано продовжував наставляти новачків: не вестись на миттєві злети, та йти до вершин сміливо й настирливо.

Та до легкодоступного й щирого боса у них весь час з’являлось стільки запитань, що інструктажі він проводив, без оголошень прямо в нашому офісі, інколи по кілька разів на день. Це мене трішки бентежило. Вірніше, нас з маленьким Шереметиком у животі. Раніше, коли я бачила як щасливі матусі прямо на вулиці, не соромлячись, ніжно пестять обома руками власний живіт – думала, що ці блаженні трохи не сповна розуму. Та зараз сама часто не могла відірватись від нашого маленького хлопчика й відчувала бентежливий ком у горлі. І мені було байдуже, що подумають малі дурепи, які ще не можуть зрозуміти цього неймовірного щастя, аж поки не відчують його у собі! А ще я обіцяла колись бути завжди стрункою, та природі важко перечити, й тому тепер ходила пухкенька, а мій живіт все більше округлявся з кожним днем.

Наша орендована на Лумумби квартира була велика й гарна, але домашні турботи для мене стали заважкі. Тому Богдан наполіг, щоб офісна технічна працівниця, раз на тиждень, приходила до нас попрацювати. Я згодилась, бо страшенно боялась хоч чимось нашкодити чарівній малечі, що почала активно тупцяти в мені.

Виклик відеодомофона був приємним.

– Заходь, Веронічко! Богдан навчився, наче привид, зникати вранці і я трішки проспала, – відчинила я тепер своїй найкращій подрузі, що після тієї Екстраваганзи теж кардинально змінилась. Ніка більше не фарбувала волосся в дикі неприродні кольори, а на виступи просто одягала яскраві перуки. Вона стала серйозною і весь час перепитувала: як живеться її «синочку»? Пам’ятаючи, що дівчина сказала про власних дітей – я ніколи не сміла жартувати на цю тему та давала їй потримати живіт стільки, скільки вона захоче.

– Златко, віриш: ніколи не думала, що тямлю щось в дизайні! – весело крутила педалі велотренажера Ніка, хоч її кісточкам форму підтримувати не треба було. Мабуть, щоб зрівняти шанси – вона поставила на підставку блюдце з тістечками та вминала їх за обидві щічки.

– А чого ти так вирішила? – зацікавилась я й уже блаженно розтягнулась посеред вітальні на килимі.

– Це не я, а будівельник сказав, що моє покликання – то переобладнання квартир. А я дурна ще й досі пілон собою протираю.

– Ось бачиш, Нукусю, і тобі професія знайшлась, – зраділа я за подругу.

– Але ж я нічогісінько не тямлю ні в комп’ютері, ні в архітектурі, – комплексувала дівчина тому, що ніхто й ніколи не підтримував її в цьому житті.

– Господи! Та для цього є тисячі курсів. Закінчиш – і вперед. Будеш заробляти зовсім інакше, не чекаючи вечорами подачок від багатих засранців. Адже це так приємно: нести людям те, чого вони бажають, а самі зробити не можуть... Ой, вибач, це вже мене здається занесло в нашу презентацію для новачків, – розсміялась я й відчувала, як моє маленьке диво радіє разом зі мною.

Ніка принесла в наш дім веселощів та пообіцяла прийти зовсім скоро. Вона зникла у своїх невідкладних справах, залишивши мене в прекрасному настрої. І нічого дивного не було в тому, що ця дівчина, яка й створила мій щасливий світ, тепер стала вже частинкою нашої родини. Адже батьки трішки пораділи за мене та й знову помчали відкривати нові нафтові горизонти на іншому континенті. Виходить, якби я тоді відмовила Вероніці у поході до її нічного клубу, то й досі плакала б ночами у подушку через страшний сум та самотність.

Сьогодні мій коханий прийшов навіть пізніше, ніж коли та виглядав не тільки втомленим, а ще й чимось дуже занепокоєним. Після ванної, як зазвичай, він кинувся ніжитись біля свого спадкоємця та обціловував майбутню матусю дбайливо й обережно, але я відчувала біду.

– Богданчику, ти знову боїшся мене? – намагалась я міцніше притискати його до себе. – Пам’ятаєш: я не хвора, а тільки трішечки вагітна...

При цих моїх словах він застиг на хвильку, наче від болю, а потім тяжко зітхнув та мовчки продовжив пестити нас з маленьким. Але ж я вміла відчувати його через океан, а зараз він був настільки близько, що я не стрималась:

– Що не так? Я чую, сонечко, говори! Молодняк десь налажав, чи щось гірше?

– Та ні, в бізнесі все ОК. Але є й гірше... Тільки прошу тебе: не хвилюйся, воно утрясеться! – оцих його передумов я страшенно не любила.

– Тобто? Про що ти говориш, коханий мій? – як кліщ в собачку, вже вчепилась в невідому інформацію я. Бо таємниць між нами не було з дня знайомства; ну хіба що тоді, коли його друга дружина за океаном вдалася до гидких і непотрібних вибриків.

– ...Телефонувала мама. Татові зі своїми старими проблемами треба негайно лягати до лікарні. Та вони видряпаються, як завжди. Тільки ти не переживай, будь ласка, – наче скинувши тягар своєї біди, полегшено зітхнув мій чоловік.

– Богданчику, ти думай, що говориш! Як то «видряпаються»? Негайно замовляй квиток та лети на допомогу, – не роздумуючи, наказала йому я.

– Але ж ти не полетиш зі мною, а я так не можу, – заглядав мені в душу він і його очі були відданими й сумними.

– Звичайно не полечу. Я б з радістю, але ж треба трішки почекати й поберегтись. А ти мчи, я навіть слухати нічого не хочу. На, замовляй негайно! – вклала до його рук телефон я.

– Ні, я не можу залишити тебе тут зовсім одну. Нехай буде, що буде, – розривався на часточки від болю мій єдиний і на це було неможливо дивитись.

– Богдане, пам’ятаєш: нас з маленьким не можна турбувати спротивом? Ось тому ти полетиш! Зі мною буде Вероніка. Кращої помічниці не знайти. Дівчина вижила одна, в підсобці нічного клубу, а тепер вона наче сестра. Сьогодні теж заходила послухати, як товчеться в мені Шереметик. Просто я побачила твої очі й зовсім забула розповісти. Дзвони я тобі кажу! – наполягала я.

– Точно? Можна? – наче дитя зрадів він, і я лагідно обійняла його за плачі. – Розумієш, гроші тут ні до чого. Потрібна моя присутність. Я вмію натиснути де треба, бо вже до цього звик. Там інакше не виходить, – виправдовувався коханий.

– Милий мій! Та воно хоч там хоч тут, ніде без натиску не виходить. Тому лети та рятуй батька, а ми тут будемо чекати та рости, – заспокоювала я й відчувала його на грані отієї своєї відданої боротьби.

«Господи! Де ж ти взяв для мене на світі таке надприродно чисте й щире створіння?» думала я і в душі молилась за людину, що дала Богдану життя і тим самим подарувала його мені.

З навичками особи, що облетіла вже пів світу, мій Шеремет швидко зібрав маленьку валізку та замовив на завтра доволі дорогий, але ж такий потрібний квиток.

– Маленькі мої! Пообіцяйте, що у вас тут все буде добре, – наче молився мій чарівний коханий, а я страшенно хотіла заспокоїти його. Якщо бути чесною, то не менше ніж тоді, коли він повернувся і ми мирились. Але з того миру у нас і з’явилося наше маленьке диво. А зараз я повинна бути обачною й терпіти свої гормональні бажання заради високої мети, щоб і самій не потрапити до гидкої лікарні.

– Обіцяю, коханий! Я буду тихше водички та нижче травички. У мене ж тепер така неймовірна відповідальність і висока ціль: робити нас найщасливішими раз, два, три... Скільки вийде! Не бійся, я сильна. Мені взагалі здається, що заради нас я можу все на світі...

– Златочко, а я зараз так шалено хочу відчути вас зовсім близенько, що в очах темніє, – звабливо шепотів мій коханий, напередодні розставання і я не встояла.

– Зовсім тихенько, добре любий? Богданчику, ти навіть не уявляєш: як це маленьке створіння доводить мене до божевілля! Зізнаюсь: я зараз хочу всього набагато більше ніж тоді, коли ти приїхав оглядати цю квартиру. Пам’ятаєш? – зводила з розуму я бідолашного.

– Так. О, Господи! Як я тебе кохаю... Як мені добре у тобі... – стримано й обережно заходив він і це викликало ще більш дикі бажання. Я розгорілась так, що навіть відчула в голові старе запаморочення. Трішки перелякалась та розуміла, що то від гостроти насолоди та хвилювання про розлуку.

– Єдиний мій, ось так ти будеш у мені аж доки не повернешся. Я обіцяю... – шаліла я від неймовірного злиття і відчувала себе найщасливішою у всесвіті. Лише хвороба його тата не давала спокою моїй блаженній душі.

Розділ 25. Вже пізно

Боїнг в аеропорту Джона Кеннеді приземлився вчасно і Богдан, миттю схопивши таксі вже телефонував мамі, але вона чомусь не відповідала. Тоді Шеремет набрав номер медичного закладу, де завжди лікував своє хворе серце Мирослав Шеремет й те, що він почув – вже не забуде ніколи у житті...

Чергова медсестра на телефоні сказала найстрашнішу річ, яку може почути кожна людина про батька й матір, та не хоче цьому вірити:

– Сорі, містере Шеремет, але я повинна сповістити Вам сумну звістку. Сьогодні о третій ночі серце Вашого батька зупинилося назавжди. Ми зробили все, що могли. Співчуваю Вашій втраті. Місіс Шеремет теж у нас. Після втрати чоловіка їй довелось надати деяку медичну допомогу, але зараз її стан стабільний і вона вже може піти. А відносно тіла зверніться за номером...

Зараз Богдан погано пам’ятав, чи сказав він тій жінці: дякую. За що він повинен дякувати? За те, що його веселого татка більше ніколи не буде на цій землі? За те, що він не здійме маленького Богданчика над головою до неба? За те, що вже ніколи не пожартує про перші вуса, що пробились у сина під носом? За те, що мама зараз лежить там і не може прийти до тями, бо з нею більше ніколи не буде чоловіка, який пройшов поряд по всьому життю? Господи! Як же боляче... Навіщо ти даєш людям такі муки?

У Богдана по щоках котились сльози й водій таксі уважно запитав:

– Містере, Вам допомога не потрібна?

– Дякую, вже ні. До Пресвітеріанської лікарні, будь ласка.

– О’кей – кивнув водій і без слів зрозумів, що у пасажира сталося горе.

Богдан Шеремет був людиною самостійною й цілеспрямованою, але тепер відчував себе рослиною, яку вирвали з землі, де вона росла та кинули в простір і він летить, наче у страшному сні й не знає: куди йому притулитись. На ватяних від горя ногах він пройшов, куди сказали та вирішив спочатку побачити маму.

– Прошу сюди, – сказав лікар і Богдан не очікував побачити того, кого побачив:

– Мішель? – приголомшено спитав він, бо поряд з ліжком його мами сиділа перша дружина та тримала свекруху за руку. Мама повела оченятами й залилась сльозами:

– Богданчику, ми його втратили...

Шеремет кинувся перед ліжком на коліна й почав пестити сиву голівку:

– Мамо, не треба. Себе пожалій, та й мене заодно. Я ж не можу вас обох відразу втратити... Тримайся, бо ти в мене одна залишилась і дуже мені потрібна!

Вони поплакали разом, а потім Богдан підвівся і тихо спитав:

– Мішель, що ти тут робиш?

– Пані Орися зателефонувала мені. І ось я тут, – без будь-яких зайвих емоцій відповіла білява красуня, що відійшла в куток і стояла, наче статуя.

Це була його перша закордонна любов. Ще коли Богдан почав працювати на Іnwey, та ганяв літаками по всьому світу, якось двічі підряд він зустрів у нью-йоркському Боїнгу її – красуню-стюардесу Мішель та закохався в її чарівну посмішку. Вони почали зустрічатись і Богдан, як дуже порядний католик і чоловік, запропонував дівчині з Марселя руку та серце. Вона відповіла: так! Дівчина була хороша, але гарної дружини з неї не вийшло, бо жила стюардеса за графіком міжнародних перельотів, а сімейного щастя це не додавало. Але ж і молодий та настирливий чоловік теж ганявся за контрактами свого мережевого бізнесу, тому скоро вони почали гучно з’ясовувати відносини та розлучились. Нічого спільного, окрім короткої пам’яті, у них не було і пара залишилася друзями. Правда, потім Богдан Шеремет переметнувся на стосунки з чорнявою моделлю Леслі й жінка не сперечалась з вибором колишнього. З Богданом вони не бачились Бог знає скільки років, але француженка Мішель з того часу майже не змінилася та зараз підсвідомо Шеремет подумав, що вона чимось нагадує йому свою нинішню кохану дружину, тобто мене. Жінку, з якою він вирішив продовжити свій рід на землі.

Виходить, нічого не буває у всесвіті просто так. Коли на небі загоряється нова зірка, інша повинна згаснути? Але ж хлопчик у мені ще не народився, та Богдан уже точно знав його ім’я, ми звичайно назвемо його на честь тата – Мирославом. І тоді на землі збережеться рівновага й гармонія.

– Мамо, мені сказали, що тобі можна звідси йти. Ходімо, матусю, додому, – допоміг підвестися він убитій горем матері.

– А знаєш, синочку, коли ми їхали сюди у «швидкій» я просила його зателефонувати тобі, але батько посміхнувся так дивно, наче все вже знав, попестив мою руку і сказав: «Не турбуй нашого синочка, Орисю! Вже пізно...» Потім пообіцяв, що ми з ним ще обов’язково зустрінемось і відключився та до тями кажуть більше не приходив, хоча на їхніх трубочках ще пів доби прожив...

– Тихо, тихо, тихо, матусю! Ти в мене сильна і зателефонувала правильно. Дякую, Мішель! Якщо ми тебе затримуємо своїми проблемами, можеш іти, я вже далі сам справлюсь. За участь, правда, я щиро вдячний тобі, – став невблаганним її колишній і жінка зрозуміла, що знову зайва в його житті. Вона знизала плечима й сказала:

– Буде потрібна допомога, мама знає, як мене знайти. Якщо це зараз доречно: я була рада тебе побачити.

Потім вона гордо здійняла свою біляву голову та зникла серед відвідувачів. А Богдан відвіз маму до своїх місцевих друзів з Inwey та поїхав оформляти тіло. Вони з ненькою вже вирішили, що зроблять так, як завжди просив батько. Ну, не хотів він цих зелених Нью-Йоркських галявин і пишних проповідей перед знайомими. Дуже просив, коли прийде час, повернути його до Львова, на Батьківщину, де під величезним дубом вони з матір’ю давно обрали собі останній прихисток. Так і буде. Вони полетять додому та зберуть тих, хто пам’ятав сім’ю Шереметів. Може їх залишилось не так багато зі старих часів, але то будуть найрідніші, свої – українці!

Богдан завжди хотів зробити для батьків якнайкраще і коли зміг це собі дозволити, привіз сюди, та вони так і не прижились на чужій землі й страшенно сумували за кривими вуличками рідного міста. Ось тепер тато назавжди повертається додому, а разом з ним назавжди покидає чужі краї й мама. Вона відразу сказала:

– Богданчику, ти щасливий молодий чоловік. У вас з дружиною попереду ціле життя, а я повинна бути там, де він. Більше мені нічого не треба, – так і полетіли вони всі разом до України, щоб виконати останню волю тата. У мами по області були ще аж три сестри й вона поклялася синові, що постарається не сумувати. Тим більше, що він поки поряд, в Києві, а ще дуже потрібен молодій дружині. Пані Орисю окриляло те, що вона скоро стане бабусею, оце й тримало її у житті.

До нас Богдан телефонував кожного вечора й настирливо дізнавався про все, що відбувається в мені. Він навіть просив прикладати трубку до живота і тихо слухав. А сам, наче той партизан, грав роль та не хотів турбувати нас сумною звісткою. Потім суворо наказував дати телефон Нікусі й перепитував у неї про все, що я не доповіла. Наша вірна подруга всі ці дні жила зі мною й навіть не потикалась до свого нічного закладу. Вона якось домовилась зі своїм керівництвом та й вони вже зрозуміли, що на роль «солістки» треба шукати нову дівчину, адже ця виходить з-під їх контролю назавжди.

І я не змушувала Богдана розповідати мені страшні речі, через які він наразі проходив, бо неймовірний зв’язок між нами, що весело пхається ніжками у мені, передавав його біль і так. А ще розуміла й відчувала: чого коштує моєму коханому так стійко володіти собою. Нехай закінчує сумні справи без телефонної сльозливості, а потім ми з маленьким Шереметиком постараємось розрадити та зцілити його у своїх обіймах.

Розділ 26. Бо ти моє життя

Був день, коли я стояла перед Ним на порозі цієї квартири. Тоді Богдан вперше розкинув переді мною свої щирі обійми й ми стали сім’єю. Хорошою й міцною – одного разу і назавжди. Інакше вже ніколи не буде!

Тепер Він стояв на порозі гарного, хоч і чужого помешкання, та виглядав таким змарнілим і нещасним, що я не знайшла слів, а просто розкинула йому назустріч свої обійми та відчувала, що це допоможе. Мій неперевершений бізнесмен, гарне лице з глянцевої обкладинки, винахідливий вчитель новачків і жартівливий кокетливий чоловік – зараз був змученим та слабким від горя, яке спіткало. Він більше не терпів і не крився, а здригався у моїх обіймах від ридань і не міг зупинитись. Я не зупиняла його. Не треба! Нехай все горе вийде назовні, а потім я постараюсь викорінити його з наших стін та заповнити як зможу добром і щастям, бо мій коханий на це точно заслуговує.

Я тихенько прикрила вхідні двері й повела його у крісло. Посадила, сіла на м’який поручень, обійняла й прошепотіла:

– Бідолашне моє. Мені страшенно шкода, але ти поплач. Не залишай усередині. Я хочу тобі допомогти, та не знаю як?

– Просто кохай мене, як він маму кохав. Більшого мені не треба... Як добре, що ти в мене є. Як добре, що у нас є Мірчик... Я його так побачити хочу...

– Любий мій, потерпи трішки. Я й сама хочу. І так! Він обов’язково буде Мирославом, клянуся...

Тепер вже і я плакала, а Богдан Шеремет, не будь він Шереметом, миттю відчув мій стан та попросив:

– Ні-ні! Тільки не це. Не плач, не треба. Я вже не буду, – а потім подивився на мене тим своїм неймовірним жовто-зеленим поглядом і я не витримала:

– Бідний мій коханий! Саме такі очі я хочу побачити у нашого синочка. Вони найгарніші й найщиріші на землі. Я кожної ночі чую його перший крик та бачу ці прекрасні оченята, а потім просинаюсь, а він ще там – у мені. Пішли, мій любий, потихеньку. Треба тебе зігріти, нагодувати та вкласти, щоб поспав.

Він мовчки підкорився й виглядав зараз так, наче мале дитя, яке не розуміє, що саме йому треба робити. Тому слухається того, кому довіряє і від цього йому стає набагато легше. Богдан полежав у ванній і знову плакав та я не заважала. Звичайно він надриває цим своє серце, але ж залишати камінь у душі теж не можна. Від їжі бідолашний відмовився, а тільки побрів до ліжка на слабких ногах і просто попросив:

– Побудьте зі мною поряд, мої найрідніші...

– Господи! Звичайно так, – я закутала його, як мале дитятко, в ковдру і це було неймовірно приємно, а потім прилаштувалась поряд та тихо пестила плече, аж доки не заснув. Спав мій чоловік спочатку тривожно і його гарні брівки здригались від болю, а потім притих та засопів, солодко посміхаючись. На тепер це була мені найбільша нагорода, бо людина яка тільки-но втратила батька, заспокоїлась в Моїх обіймах. Хто не знає, про що я кажу – нехай так і живе. Але ж то найбільше щастя і відповідальність: давати коханій людині розраду у найстрашніші моменти життя. Бо саме тобі вона довіряє свою відкриту наболілу душу...

Через пережиті тяжкі випробування та кілька безсонних ночей, Богдан спав довго й міцно. Я вже трішки зморилася так сидіти, але це було байдуже. Головне, щоб наш маленький Мірчик не страждав в моєму животі. Та, здавалось навіть він розумів, що татові дуже погано й треба потерпіти, бо перестав пхатись ніжками й тихенько чекав, коли вже можна буде розгулятись.

Богдан здригнувся й прокинувся, а потім побачив мене товстеньку та навіть посміхнувся:

– Кохана моя, я вдома. Бо дім це там, де ви.

– Так! І наш дім там, де ти. Інакше уже ніколи не буде, – ніжно обійняла його змучену голівку я, а він притулився ще ближче і зітхнув: – Я голодний!

– Краще й не сказати! Пішли, мій хороший. Я теж голодна. Я тепер весь час голодна! А ще я товста... – намагалась відвернути мого єдиного від пережитої біди я, а він знову обійняв мене всю і навіть затремтів від насолоди:

– Ти найкрасивіша й найдорожча жінка на землі, бо ти моє життя... Що тут є смачненького? Будемо годувати Шереметиків. Вони такі ненажерливі!

Господи, Він знову посміхається! Дякую тобі! Що? Це мені треба дякувати? Та, за що? Я просто кохаю його кожен день до нестями й ніколи не перестану! Інших ліків я не знаю і для себе інших не хочу.

Коли Богдан перед виїздом на Київ все ж видавив з себе правду про смерть батька та переїзд мами, ми з Нікусею почали добросовісно готуватись. Наварили справжнього червоного, на реберцях, українського борщу. Наліпили котлеток та зробили фруктовий пудинг. А потім Вероніка поїхала до себе, щоб не дай Боже не завадити нам, а ще не згадувати власного горя. Як сама поховала батька того, що на згадку про себе залишив її без житла. І бідолашна перебивалась по чужих кутках, хоча народилася киянкою.

Здається зараз, з кожною ложкою борщу, Богдану ставало легше. Він поглядав на мене з-під лоба і вже трішки починав посміхатися тією чарівно-звабливою посмішкою, від якої я танула, як сніг на сонці. А ще після тяжкого очікування й розуміння, що сталося непоправне, але воно вже позаду – я крутилась навколо мого «господаря» й не могла стримати шаленого щастя від того, що він знову поруч. І він, розуміючи своє міцне місце у житті, раптом спитав:

– Золотко моє, от скажи: за що мені стільки щастя? Коли ти поряд – вже нічого не страшно. Горе відступає і біда тьмяніє, а залишається лише твоє сяйво і я тягнусь на нього як метелик та готовий палати у твоїх променях все життя.

– Богданчику, але все це завдяки тобі! Я раніше жила, наче суха квітка серед поля. А з’явився ти й мені хочеться перетворитись на квітучий сад, але й цього буде замало, – обіймала я його позаду за плечі й пригорталась животиком до теплої спини.

І наша малеча відчула таткове тепло та знову почала товктися в мені ніжками.

– Ти дивись: яке воно у нас компанійське! – повеселів ще більше Богдан. – Як же я страшенно сумував за вами, там вдалині. А може ну його той Нью-Йорк? Поселимося вдома назавжди, а туди будемо ганяти по бізнесу? Тепер мене там зовсім нічого не тримає, а тут все моє життя!

– Богданчику, як хочеш. Ти ж знаєш: моє життя там, де ти. Якщо скажеш поїхати з тобою в Антарктиду – куплю валянки та й полечу слідом...

При цих моїх словах нагодований та зігрітий Богдан Шеремет підбадьорився, підхопив нас з маленьким на руки та поніс до ліжка.

– Таточку! Але ж ми не прибрали на столі, – вчепилась йому за шию я, адже це був просто захисний рефлекс. Я підсвідомо тряслася за дитинку.

– Нічого не знаю. За час, що я був без тебе – став страшенним нечупарою. І мене знову треба перевиховувати. Будеш перевиховувати?

Господи! Як я раділа, що він знову жартує.

– Буду! З радістю, коханий мій. Яка ж я щаслива, що ти до нас повернувся, – обіймала я свій скарб, бо страшенно скучила за його тілом і пестощами.

– Покажеш, яка ти щаслива? Точно? Господи, як мені тебе не вистачало, – обціловував все, що потрапляло його ніжним вустам мій чарівний чоловік. – Хочу всю відразу. Я знаю, що не можна як раніше, але ж трішки можна...

– Чому ж трішки? ... Богданчику, живіт! Мати рідна, як я вже хочу, щоб маленький народився, – божеволіла я від бажань і своєї неповороткості. А до народження малого залишався ще цілий місяць.

Розділ 27. Все тільки розпочинається

Час летить дуже швидко. А коли чекаєш на появу маленького сонечка – час взагалі не має значення. Є тільки його дихання десь там, у тобі, та блаженне бажання вже побачити його крихітне личко й зрозуміти: на що ти у цьому житті здатна.

Кілька останніх днів ми з Богданом жили, неначе на пороховій діжці. У передпокої, на окремому почесному місці стояли всі речі, які нам наказали зібрати суворі лікарі, а ще мама телефоном та моя подруга, яка вже проходила через це. Словом, виглядало все так, ніби Богдан вигнав мене з дому і я ніяк не наважувалась виконати команду «з речами на вихід!»

Сам мій коханий Шеремет став смиканим і при кожному моєму подиху вночі, підіймався над подушкою та слухав тишу, а я вдавала, що сплю. Хоча, як для даної ситуації, спала я зовсім непогано! Мені ж сказали: відпочивати перед найважливішим моментом у житті – я й відпочивала.

Та якось рано-вранці я пішла попісяти та не зрозуміла, чого не можу зупинитись. Взагалі все, що з людиною відбувається вперше – не завжди приємно. Звідки мені знати, як відходять ті води? А вони взяли й відійшли... Тепер я точно зрозуміла, що не треба чекати, поки манюнє почне свій невпинний шлях на білий світ та краще потихеньку збиратись. І хоч в нашому ліжечку було приємно й затишно, а там у лікарні – страшно та незрозуміло, я вирішила їхати.

– Вставай, Богданчику! Здається, почалося, – зітхнула я, а він зірвався на ноги й прошепотів:

– Дуже болить? Я зараз! – тут же вдарився боком об стіл і я не витримала:

– Пане Шеремет, якщо Ви зараз же не перестанете панікувати, я викличу таксі й поїду на ньому. Ну, чого ти вештаєшся? Все нормально. Буде. Мабуть. Давай мене одягати...

Богдан почув мій суворий голосок та спробував заспокоїтись. Адже він умів це робити. Навіть коли зникали гроші на рахунках, або його звинувачували в якихось уявних махінаціях. Міжнародний бізнес – то страшна штука. Інколи він безжальний і підлий, але ж мій Шеремет дійшов до своєї вершини. От і я сьогодні постараюсь взяти свою вершину – вперше стану мамою. Бо я цього неймовірно хочу!

– Ой-ой-ой! – тепер я відчула такий дикий біль, що відразу забула про філософію й про цілий світ взагалі. Схопилась за живіт та розуміла, що наше маленьке диво, не стало анонсувати своє рішення та просто почало свій шлях назовні. Але раптом все пройшло...

Думаєте, що ми зовсім не підготовлені? Та ходили ми разом на всі ті курси й лекції й знаємо теоретично все про перейми й дихання та проміжки часу, але ж насправді це страшенно боляче. Тому розгублений чоловік знову кинувся до мене й чекав, що прямо зараз у нього народиться спадкоємець.

– Може приляжеш, – наївно спитав тридцятисемирічний «хлопчик», а я тільки закивала головою й попросила:

– Богданчику, давай мені он ту легеньку сукню. Її краще натягати та мокасини, бо відчуваю, що через кілька хвилин воно знову мене добиватиме...

Він виконав наказ і тихенько повів до дверей, але тепер у мене в очах знову заграли яскраві зайчики, адже наш чарівний хлопчик теж «попрямував до свого виходу».

З горем пополам ми з’їхали в ліфті на підземну стоянку і Шеремет миттю відчинив для мене дверцята.

– Лягай! Я опустив крісло, як зміг, – намагався обережно запхати дружину-гору у своє чудове авто він, але цього разу мені здалося, що я точно помираю і вже нікуди їхали не треба. Я скрикнула так, що якийсь інший водій вискочив зі своєї машини на стоянці та, мабуть, хотів мене рятувати, а потім зрозумів ситуацію, підняв обидві руки великими пальцями вгору та з посмішкою спитав:

– Хочете, буду прокладати шлях? Я недавно пережив те ж саме. Все буде добре!

– Дякую, брате! Ні, не треба, ми справимось, – гордо відповів мій Шеремет і зараз між чоловіками відчувалась дивна спорідненість. Наче то вони приймають у цьому процесі такі страшні муки!

Не встигла я вмоститись на сидінні, як те страхіття повторилось й накрило мене довше й безжальніше.

– Богдане, вирушай прошу тебе, бо це точно станеться тут, де нічим перерізати пуповину...

– Що? – здригнувся він і я пожалкувала про сказане. Але ж нас чекав ще дуже довгий шлях. З усіх інших, ми обрали гарний пологовий на Куренівці. Кажуть, найкращий у місті. От тільки добиратись до нього з Хрещатика, в кращому разі, з пів години. Добре, що ще не настав «час пік» й на вузькій дорозі по ходу слідування вісімнадцятого тролейбуса транспорту було зовсім мало.

Днями в пологовому мене запрошували лягти раніше і чекати там. Але ж я терпіти не можу ті палати, халати та виглядання з вікна, наче арештант перед стратою. Тому ось тепер і відчувала неймовірний екстрим руху та дикий біль у животі.

– Коханий, ти їдь правильно і не звертай на мене ніякої уваги. Я може трішки постогну чи покричу, щоб було легше. А ти дивись не на мене, а краще на дорогу, – бурчала я і здавалось, що від цього стає не так боляче. От тільки Богдан зціпив зубки й тяжко зітхнув:

– Тобі добре говорити, а я на грані. Ніколи не думав, що все це так жахливо виглядає.

– Але ж це ти хотів футбольну команду в домі! А я так – лише виконавиця твоїх мрій. І мені дуже добре, тільки воно трішки вбиває. Просто їдь...

Від сильного болю мене почало злегка тіпати, але я трималась. А коли ми врешті добрались до Мостицької – я була вже майже непритомна й лікарі відразу поклали мене на ноші та повезли готувати до таїнства.

Не пам’ятаю: як переодягли і я опинилась у яскраво освітленій великій кімнаті на спеціальному кріслі. Біля мене крутились кілька медиків, але коли до кімнати зайшов «космонавт», незалежно від болю – мені стало смішно. Мого Богдана одягли так, наче він точно скоро полетить у космос, адже в полі зору залишились лише прекрасні жовто-зелені очі. Хоча, окрім них мені більше нічого й не треба.

Акушерка, що буде вести пологи спитала у нас обох:

– Народжувати будете під анестезією? Тоді треба підписати...

– Ні в якому разі! Я витерплю. Мабуть, все життя я готувалась почути крик свого першого синочка і ні за що не пропущу цього моменту. Я сильна. Ви тільки, будь ласка, за ним слідкуйте. Ой-ой!!!... Бо він може знепритомніти, – впевнено попросила я, а жінка-професіонал посміхнулась і відповіла:

– Та я Вас прошу! Вони всі однакові. Це там, на вулиці їх кличуть сильною статтю, а тут, де дружина приймає муки відразу за трьох – падають як мухи, ще й крові не побачивши. Думайте зараз про себе і слухайте все, що я буду говорити. Добре?

– Та-а-а-к! О, Господи!.. – тепер мені здавалось, що я вже не така сильна, але медики зайняли свої місця і «процес нашого сімейного щастя був запущений»...

В якийсь момент я думала, що вже здохла, але потім знову поверталась очима до яскравого світла на стелі й слухала та виконувала все, що наказувала ота розумна й неймовірно жорстока пані. В якусь мить я почула:

– Бачу голівку... Тримаю... Йде, добре...

Я знову хотіла відключитись, та інша медикиня легенько торкалась моїх щічок і я поринала в страшний біль та божевільну агонію десь там у собі. Мені було вже байдуже до того: як я виглядаю і чи виглядаю взагалі, але тут я почула Його!

ОТОЙ ЗВУК, ЯКИЙ НЕ СПЛУТАЄ НІ З ЧИМ НА СВІТІ ЖОДНА ЖІНКА НА ЗЕМЛІ !!!

Перше привітання зі світом, з мамою й татом, з життям і долею. Воно заволало так, що мені більше не потрібна була допомога медиків. Я забула про себе й про біль, а тільки підняла голову й потягнулась на звук та побачила своє творіння. Воно було мокре і трішки зморщене та заплутане у власну зачіску на крихітній голівці, але нічого прекраснішого я не бачила у житті. Адже то був мій СИНОЧОК! Воно схлипувало й розповідало людям, що його оточували, свою першу казку чи пісню, чи все відразу... Тепер розум зовсім залишив мене, коли його загорнутого в стерильну тканину, поклали мені на груди й воно миттю притихло. Пригорнулось і стало сопіти, засинаючи...

– О, почув маму. Ну що, шановні, вітаю! У вас народився хлопчик. Хоча це ви вже, здається, зрозуміли. Перерізати пуповину чоловікові ми не пропонували, бо йому в кутку з нашатирем й так було добре. Таточку! Може вже наважитесь підійти й поздоровити дружину? Вона трималась доволі стійко. А ще познайомтесь: ось Ваш син, – жартувала акушерка, стомлено скинула свою шапочку та сказала: – Дівчата! Я вийду на повітря...

Тепер я побачила свого старшого Шеремета, бо маленький і так похрюкував уві сні біля мого обличчя. А той стояв з очима, повними сліз і не знав, що сказати. Стільки всього вмів наговорити зі сцени про свою компанію в різних країнах світу, а зараз застиг, наче німий і тільки вуста чомусь тремтіли.

– Богданчику! Ну, чого ти? Все вже позаду, повертайся до нас. Ось той, кого ти так хотів. Він на тебе дуже схожий і неймовірно красивий, – щасливо посміхалась я і не відчувала, що там зі мною робили жінки за завіскою. Тільки одна подивилась на нас і таємниче сказала:

– Яке там позаду? У вас все тільки розпочинається...

Розділ 28. Священна корова

Коли мене перевезли до палати, там уже з нетерпінням, міряв кроками простір щасливий таточко. Він майже прийшов до тями й залишався у звичайній медичній накидці, бо костюм «космонавта» з нього зняли.

– Господи, як ти? – кинувся до мене Богдан і візуально намагався зрозуміти: чи не порушили ті кляті лікарі чогось в його найдорожчій «власності».

– Привіт, коханий! Ще не знаю, не розібралась, – чесно відповіла я і дуже зраділа, що він поряд.

Далі настала сама бентежлива мить, бо в палату принесли нашого Мірчика. Він вже був вимитий і професійно сповитий та схожий на гарнюній маленький кокон. Зараз наше диво тихенько спало й уві сні весь час смішно причмокувало та наче шукало чогось ротиком. Богдан стояв на дозволеній відстані перед ліжечком і його гарні очі були наповнені сльозами.

– Ти чого, Богданчику? З ним же все в порядку, – намагалась відірвати його спантеличений погляд від сина я, а мій колишній врівноважений та гордий бос тепер був більше схожий на зомбі та здавалось нічого не розумів.

– Вибач, що? – подивився на мене він і сором’язливо скинув слізки з обличчя.

– Та нічого. Просто ти ж так не дурій, а то знову прийдеться аміак діставати, – розпирала мене неймовірна гордість і щастя за нас усіх.

– Я ще не зовсім зрозумів, що це наш маленький синочок так близько, поруч. Я страшенно хочу його обійняти, але не смію...

– Ну, ти й мене колись боявся та не смів... Пам’ятаєш? Але ж все вийшло! Дивись, який красунчик з мене вибрався, а це ти його таким запроєктував... Ой! – похвасталась я та відчула легенький біль десь внизу. Тепер Богдан забув про високі матерії й знову присів біля ліжка навпочіпки та обережно доторкнувся обома руками до моїх рук:

– Що? Покликати когось?

– Богданчику, заспокойся. Ну болітиме ще трохи, але після того, що я вже відчувала – можна мене й навпіл зламати та я лише посміхатимусь...

– Не дозволю! А можна тебе хоч обійняти?

– ...Рано ще обійматись! – зайшла до палати та лікарка, що приймала в мене пологи. Вона вже помітно відпочила та, мабуть, була готова допомагати поповнитись іншій щасливій родині. Без зайвих слів перевірила мій лоб, потім потрималась за пульс і сказала:

– Гарна дівчинка, містере Шеремет. Здорова й цілеспрямована. Та й спадкоємець у Вас нівроку! Я боялась, що при вазі в п’ять двісті він наробить більше проблем тілу Вашої дружини. Але все в нормі. Ми трішки підправили красу, де треба, та вона скоро відновиться. Ну, що матусю, погодуєш синочка?

Вона обережно, як показують в рекламних відеороликах, взяла нашу крихітку й поклала мені під пишні, майже вдвічі роздобрілі, груди. Богдан спостерігав за цим дійством, наче заворожений, але потім до нього дійшло оте «містере» і він поцікавився у жінки:

– А чому Ви мене так назвали?

– Та була якось на вашій Екстраваганзі на лівому березі. Там вперше й побачила прекрасну пару, а ось тепер рада була допомогти поповнитися родині.

– Тобто Ви учасниця програми Inwey? – загорілись звичними хижими вогниками очі Богдана.

– Поки ще ні. Я тоді була просто серед запрошених. Моя подруга працює на Вашу корпорацію, а я лише придивляюся. І часу в мене на цю справу поки немає. Ще трохи допоможу діточкам з’являтися на світ, а там пенсія не за горами. От тоді вже можна буде серйозніше подумати про Ваші програми. Дещо з товарів я вже спробувала і, знаєте, сподобалось.

– До компанії, ласкаво прощу, звертайтесь! – автоматично вручив Богдан їй візитку. – Але ж за сьогоднішнє неймовірне диво в нашому житті, скажіть: як я можу Вам віддячити?

– О, це дуже просто. По-перше, всі послуги Ви повністю проплатили, а якщо ще хочете зробити внесок у розквіт нашого центру - зайдіть до завідувачки та візьміть реквізити. Але це зовсім не обов’язково. Ну, як виходить? – повернулась вона до мене. – Ось так, притискаєш легенько поки що. Пройде зовсім мало часу і воно звикне та буде саме хапатись рученятами й брати стільки, скільки захоче. Так добре. Більше питань до мене немає?

– Тільки вічна подяка за маленьке диво! – відповів мій Шеремет і жінка посміхнулась та пішла працювати.

Тепер мені знову здавалося, що я літаю за хмарами у тому сні, котрий вперше побачила вночі, після зустрічі зі своїм майбутнім коханим чоловіком. Тільки на сьогодні найрідніших Шереметів у мене вже двоє! Один тихенько сидить та не може відірвати очей від годування синочка, а я відчуваю таке піднесення й насолоду, наче наковталась наркотиків, хоч ніколи їх не пробувала. Від рідного тепла та крихітних настирливих губенят я знаходилась наразі в стані глибокої ейфорії й тому лише мовчки посміхатись та вдивлялась в нове – Наше прекрасне творіння на землі. А йому маленькому мамина страва подобалась, бо тягнулось і причмокувала воно задоволено й ніжно.

Якось нещодавно, коли в мене тільки почали з’являтись перші викиди молока - Богдан додумався теж спробувати, але йому чомусь не сподобалось! Сказав, що зовсім несмачно. Ну не вистачало, щоб йому у тридцять сім смакувало молоко для грудного вигодовування! Але ж мій колишній бос завжди такий настирливий у своїх бажаннях та дослідах, що відмовляти йому байдуже. Тепер він розумів, що для нього то кака! А Мірчик, здається, просто в захваті. На якусь мить чарівне дитя відірвалося від грудей, уважно подивилося на мене своїми прекрасними татовими оченятами, хоч ще не дуже добре бачило, а потім знову потягнулося ротиком до маминої сісі й продовжило свій щасливий перший обід.

Від усього, що діялось перед очима Богдана я відчувала, як накопичується в ньому щастя та очі сяють тисячами поки нездійсненних бажань. Щоб хоч якось викинути назовні збурені емоції, він поцілував мене в маківку і запитав:

– Можна я привезу під лікарню феєрверків?

– Ні, не можна! Богданчику, ти з глузду з’їхав? Це ж лікарня, а не Хрещатик в день Незалежності! Зрозумій: у нас неймовірна радість і все добре. А хтось з жінок ще тільки приймає страшні муки, або не дай Боже, щось гірше. Перекинь краще клініці «копієчку», ото й буде для них свято. Ну, поїдь купи їм квітів, чи що?

– Та це я миттю зроблю, але ж у мене всередині зараз палає таке неймовірне вогнище, що я не знаю: куди мені його спрямувати, – чесно, наче школяр, зізнався мій колишній серйозний бос. – Скажи, кохана, а я довго був там у відключці?

– А ти не пам’ятаєш, як дівчата кинули мене напризволяще та ледве встигли посадити тебе у кутку? Навіщо ви претесь роздивлятись ці страхіття? Все одно ж нічого не встигаєте побачити, хіба що сни... – стібалась сильна жінка над слабкою чоловічою статтю, бо зараз мала на таке повне право!

– Ні, я тільки побачив, як ти зблідла, а ще кров... Все - далі безодня, – жалівся мій Шеремет та щасливо посміхався. – Я від’їду ненадовго, лише розрахуюсь й миттю повернусь. І ще знайте: я вас обох божевільно кохаю...

– І ми тебе теж! До речі, коли будеш дарувати дівчатам квіти, запитай, коли мені можна звідси злиняти додому? Адже зі мною все в порядку, то навіщо місце займати? Нехай інші долучаться до демографічного сплеску в країні. Ой, що це я наче на лекції? Мабуть, заспокійливе діє.

– Звісно, спитаю. Бо я ж без вас вдома спати не зможу, – поглинав родину хижацьким поглядом Богдан.

– Але ж тут, коханий, вони тобі точно заночувати не дозволять. Тому готуйся спати без нас, – добивала я бідолаху.

– Не хочу і не буду! Я теж впертий, – послав він мені повітряний поцілунок.

– Ось саме так нашій лікарці й скажеш, – розсміялась я й миттю обхопила низ живота руками.

– Я її зараз покличу, – перелякався Богдан.

– Ні! Йди, зі мною все в порядку, – запевнила я цього блаженного, що ніяк не хотів відірвати погляду від нас з маленьким.

Він пішов, а до мене прийшла медсестра й обережно перенесла крихітного Шереметика у його перше ліжечко. Дивно, та наше дитя було неймовірно спокійним і здавалось теж блаженствувало від щастя, що народилося.

Скоро приперлася Вероніка. Вона нанесла багато кольорових кульок, а ще квітів, торт працівникам та здавалась не менше щасливою, ніж батько малечі. Сім’я сходилась до купи й це було надзвичайно приємно. Я вже й не пам’ятала, як спочатку вважала її нерозбірливою та нерозумною за те, що танцює у нічному клубі. Так вже вийшло, що саме Нікуся благословила нашу з Богданом зустріч. Та й пізніше, коли я проявляла свій дурний характер і не бажала зрозуміти, що саме Богдан Шеремет – моя невідворотна доля, вона ставала рятівницею й наставницею наших непростих стосунків. І поволі ми стали найкращими подругами, а тепер вона радісно готувалась до священної місії – бути хрещеною мамою нашого маленького Мірчика.

Вероніка ніжно обцілувала мене в щічки, а потім зачаровано зупинила погляд на ліжечку:

– Господи! Златко, не уявляю наскільки це страшно, але ж прекрасно.

– Нікусю, повір мені: біль просто дикий. Але тепер я найщасливіша у світі. Дивлюсь на нього і ще не вірю, що все вже здійснилось і там тихенько сопе моє перше продовження на землі. Мені тут дали його погодувати, так думала що зовсім з глузду з’їду. Це такий неймовірний кайф. От тільки груди в мене тепер наче у корови виросли. Як їх повернути в попередній стан, втямити не можу? – зітхала я, роздивляючись своє добро.

– Навіщо повертати? Ти й так красуня, Златко. А ще будеш тепер у нас, наче та священна корова, – приколювалась моя подруга, а мені це зараз смішним зовсім не здавалося.

– Ось встану, я тобі дам корова! Як тільки на ноги зіпнусь – відразу почну худнути, – знову й знову журилась я за своїми забутими тендітними формами.

– Та не переживай про це! Тим більше я так зрозуміла: тобі сподобалось і ви не збираєтесь зупинятись на досягнутому? – піймала мене на слові уважна Ніка. – А ще повинна тебе заспокоїти відносно форм. Знаєш, Златко, у нас одна народила, так через три місяці на пілон полізла. Казала, що дитя так вимотує – ніяких тренажерів не потрібно.

Наразі в мене забринів телефон і я побачила, що там мама. А коли сказала, що все вже сталося, то з трубки полився такий потік емоцій, що треба було берегти вуха. Так я й сиділа зараз посеред ліжка – з мамою біля вуха, Нікусею поряд на стільці, а ще прекрасним синочком у ліжечку. Чекала, що скоро знову примчить мій ненормальний від щастя Шеремет та навіть не уявляла: чи можна бути щасливішою?

Розділ 29. Гріхи не пускають

Прилетіла мама. Вона навіть не завітала спочатку додому на Прирізну, а ще забула попередити нас про свою появу. Ні, вона звичайно вихована жінка й педагог, але в нинішній ситуації – неймовірної радості, з неї геть вивітрились будь-які правила елементарної культури та етикету.

Ми з хлопчиками пробули вдома лише кілька днів і ще навіть самі не адаптувались до кардинальних змін життєвого графіка. Від співу нашого синочка ночами не спали кілька поверхів у будинку, а ще ми активно вивчали в Інтернеті все, що тільки можна вивчити про новонароджену дитинку. Купати страшенно боялись, але ж очі бояться, а руки роблять! І от, як сніг на голову, нам впала Бабуся! Це та людина, що вже має життєву мудрість про новонародженого, хоча проходила практику вона лише зі мною, один раз та й зовсім давно...

Зараз вона стояла на порозі нашої орендованої квартири, зі своєю улюбленою валізою така щаслива, що вранішнього сонця в ясній кімнаті стало набагато більше.

– Привіт, а ось і я! Бабуся приїхала! Тільки не здумайте називати мене так на вулиці, а вдома, будь ласка, – з самого привітання почала качати права моя ненька.

– ... Мама! – сіла я на той пуфик у передпокої, на якому колись вперше роззував мене до нестями закоханий Шеремет. – Чого ти не сповістила, що прилетиш?

– А хіба ви не раді мене бачити? Де він, показуйте! – Богдан поглядав то на мене, то на тещу і я читала його думки. Зараз він з усмішкою наче знову повторював: «То ось звідки ти в мене така...»

– Чого ж? Раді! Але ж Богдан міг тебе зустріти в аеропорту, – намагалась вирівняти ситуацію та наше здивування я.

– Ще чого? Наші бориспільські перевізники – це як жива мапа Києва. Поки довезуть, то навіть народженій в столиці обов’язково відкриють щось новеньке. Я чудово провела час. То де ж мій онук?

– Мамо, він зараз спить. Тому, будь ласка, розмовляй трішки тихіше, – попросила я, бо сама вона б навряд чи зупинилась.

– А ви чого такі сонні? Все кохання спати не дає, – чудила матуся.

Ми з Богданом тихенько зітхали та розуміли, що за двадцять п’ять років вона дещо призабула про життя біля маленької дитинки, а заодно й про правила суворої гігієни в приміщенні, де живе манюній громадянин світу і нам прийдеться їй про це скромно нагадати.

– Мамо, а ти не хочеш прийняти душ з дороги? Шлях був довгий і гарячий. Як там пустеля поживає? – натякала я та вже підсвідомо перегородила рідній ненці дорогу до свого синочка. Бо на тваринному рівні захищала зараз сон малюка, що давався нам дорогою ціною.

– Сохне пустеля, що їй зробиться? А, це ти так підказуєш мені непорушні правила спілкування з маленьким створінням? Я зрозуміла! Вже йду. Зятьочку, візьми в мене оцю потвору, бо страшне яка важка, – веселилась моя мама більше ніж тоді, коли я подарувала їй свій відмінний диплом з університету. Щаслива «бабуся» зникла в ванній кімнаті та увімкнула воду, а ми з Богданом розсміялись і весело обійняли одне одного.

– Ось так, коханий, я й жила до тебе. Тримайся, бо моя мама набагато дивніше створіння, ніж я сама. А найліпше – нічому не дивуйся, та не сприймай серйозно, – прошепотіла я йому на вушко й поцілувала мочку. Тим самим викликала у стурбованого чеканнями чоловіка гарячі бажання і не встигла зреагувати, як він розтанув звабливим поцілунком на моїх губах. Я завжди буду втрачати розум від його вуст та віддаватись їм блаженно і щиро. Богдан тяжко зітхнув та навіть затремтів, а потім сказав:

– Але ж я ще навіть не натішився поцілунками з тобою. І тут такий тайфун!

– Сонечко, нічого. По-перше, у нас є гостьова кімната. А по-друге, у моєї матусі бажання перетікають з неймовірною швидкістю. Ось не поспить з нами дві-три ночі та й поїде додому, на Прирізну. Побачиш! Я свою матінку добре знаю, – запевнила я коханого.

Мама вийшла страшенно загоріла й худенька, як дівчисько. На ній був мій махровий халат та свіжий рушник на голові:

– Знезараження я пройшла успішно! Тепер вже можна побачити: заради кого я жила на землі?

– Мамо! А я? Хіба не заради мене? – вже відверто сміялась я, бо бачила як щаслива бабуся зовсім відпустила гальма. На сьогодні я навіть раділа, що деякі риси свого характеру взяла від нашого спокійного та врівноваженого тата.

– Ой! Ну звичайно й заради тебе теж, – не дивлячись у мій бік, махнула вона рукою. – Але ж це ОНУК! Остання забава старої жінки, – хвасталась вона знаючи, що виглядає доволі моложаво.

– Це ти стара? Мамо, якби я не знала, що у вас з татом все о’кей, то подумала б, що ти закохана. Т-с-с-с!.. Ну, ось той, заради кого ми всі тепер живемо, – пригорнулась я ніжно до Богданових грудей, а він тільки змучено зітхнув та обійняв мене всю разом.

– Боже, яке диво! І так тихенько спить... – здивовано шепотіла зараз мама й не могла відірвати очей від нашого прекрасного синочка. У неї на очі навіть навернулись слізки.

– Мамо, а в нього перевернутий графік. Вночі – гуляє, а вдень – спить. Ну, і ми спимо по кілька годин, теж за графіком, щоб зовсім «дах не поїхав».

– Ага, то ось як живуть щасливі батьки з новонародженим? – вже з ноткою сарказму пожартувала вона. – Але повинна тобі сказати, що за чверть століття маленькі дітки зовсім не змінились. Ти співала своїм дзвінким голосочком так, що сусіди одягали, хто вушні затички, хто навушники. Та нічого, он яка красуня виросла. Так, Богданчику?

– Так, мамо! Ніколи не перестану дякувати Вам за мій скарб. Ніде у світі більше такого не бачив, а Ваш схопив відразу і вже ніколи не відпущу, навіть якщо проситися буде, – засяяли хижацькі зорі в очах мого чоловіка.

– Пішли, мамо. Нехай поспить. А то мені скоро його годувати. Тому спочатку погодуємо тебе, згодна? – здавалась більш розважливою тепер я.

– Ой, Господи, побачила внука й забула про все на світі. Я ж там пустельних смаколиків для вас привезла. Від митників приховала, та вони не дуже й шукали. Такі, як я їх не цікавлять. Їм же приємніше постібатися над новачками, що перетинають кордон вперше. Пішли мої дітки, – обійняла вона нас обох за боки й ми вийшли до кухні.

До речі, відносно гостювання у нас, я була абсолютно права! Мама не поспала з нами лише одну ніч, спробувала допомогти з купанням, а потім взяла свою валізку та й кинулась додому, на Прорізну. Вона мотивувала це тим, що заважає нам милуватися одне одним, а ще їй конче потрібно поспілкуватися з подружками та проінспектувати власну квартиру. Не важко здогадатись, що спротиву їй ми не чинили!

З цією щасливою напастю ми, здається, справились. Та вже кілька днів не могли знайти майбутню хрещену маму Мірчика. З часів неймовірного зближення, Вероніка телефонувала по кілька разів на день і заливалась соловейком. Вона весь час дізнавалась: як наші справи й розповідала про себе щось новеньке. А на тепер зв’язок наче завмер. Оскільки ми були невідкладно зайняті малесеньким синочком, то якийсь час ще чекали, але ця незвична ситуація починала напружувати. Я знайшла в мережі контакт нічного клубу і зателефонувала:

– Це Голлівуд?

– Ні, це лівобережний Київ! – розсміялись на тому кінці. – Так, перепрошую! Ви дійсно зателефонували в найкращий нічний клуб міста – Голлівуд. Слухаю Вас уважно, – продовжувала невиховано жартувати дівчина в трубці.

– Розумієте, у вас працює моя подруга Матвієнко Вероніка і я маю її особистий контакт та він вже кілька днів не відповідає. Можете, щось сказати з цього приводу?

Те, що я почула здивувало ще більше, бо дівчина відповіла так:

– А, Ви про цю хвойду! Та втекти від нас хотіла, але ж старі гріхи не пускають...

Потім я почула шурхіт в трубці й зв’язок обірвався. Дівчині там натякнули, що вона бовкнула зайвого, а на цивілізоване прощання з такого закладу розраховувати, скоріше за все, не варто.

– Богданчику, здається з Веронікою біда, – сіла я на стілець і загіпнозувати тримала телефон у руці.

– Маленька моя, от тільки цього зовсім не треба, добре? – наче коршун глянув на мене Богдан і розправив свої широкі крила. – Ти ж нашу крихітку повинна годувати. Тому не хвилюйся, я все зроблю. Є в мене вже деякі київські напрацювання в подібній сфері. Не сумуй ні про що та поїж. Скоро, наче вихор, примчить моя теща. Тоді я від’їду в офіс та спробую все з’ясувати. А що саме вони тобі сказали?

– Що Ніка хотіла від них піти, та її старі гріхи не пускають…

– Златочко, абсолютно прогнозована ситуація, як для такого бізнесу. Не бійся, розберемось. Я ж теж не в пісочниці ці роки провів. Давай трішки поїмо і ти поспиш, – як професор на лекції розкладав все по поличках мій коханий.

– А ти? Чому ти зі мною не хочеш спати вдень? – надула я свої губенята.

– Тому, що я хочу з тобою всього, що робив і не робив... Чуєш, всього! Але ж ще ніяк не можна. Та це нічого. Згадай, що я сказав тобі, коли вперше мені відмовила: «Я вмію чекати».

Тепер я дивилась зачарованими очима на бізнесмена Шеремета, свого прекрасного боса, неймовірно коханого чоловіка, дбайливого тата мого синочка і пригадувала, як інколи в запалі кричала: «Пообіцяй забути все, що було з нами!» А він тільки терпляче посміхався та завжди відповідав: «Ні за що у світі. Обіцяю завжди з тобою бути...»

Богдан накривав на стіл, а я сиділа, підпираючи лице обома руками й розуміла, що віддам йому все своє життя, до останньої краплинки.

Розділ 30. Доленосна Вероніка

Богдан Шеремет доволі довго жив у Нью-Йорку й там навчився знаходити вихід з найрізноманітніших життєвих ситуацій, в основному, коли треба було відстоювати інтереси фірми. В Сполучених Штатах на будь-який бізнес, як і на все інше, розповсюджувались непорушні закони, а тих хто їх намагався порушити – невідкладно чекали доволі серйозні наслідки.

Та коли він приїхав до Києва й почав розслідувати обставини, підпорядковані йому місцеві дистриб’ютори відразу порадили босу:

– Тут нічого не робиться без узгодження з однією дуже важливою людиною.

– Але навіщо? Я голова своєї ланки в Inwey і можу робити що завгодно. Винайму офіс, склад, замовлю продукцію та й будемо плідно працювати на клієнта, – здивовано відповів тоді він.

– Без наслідків це не обійдеться. Краще перестрахуватися, – прохали люди й дали йому контакт. Богдан зателефонував. Його змусили почекати, а потім сказали, що Маркіян Дем’янович може вислухати пропозицію в нічному клубі Голлівуд. Шеремет заніс дані в навігатор та й помчав містом на зустріч. Богдан був уважним водієм, але краєчком ока він милувався широким Дніпром і перетнув його та опинився під тим клубом. Час був вечірній і навколо пілона вже крутились дівчата. Його спрямували до сивого поважного чоловіка. Не дивлячись на високу підготовку Богдана переводити будь-яку розмову у приязне річище – цей діалог вийшов доволі неприємним. Все виглядало доволі дивно, але «зелене світло» бізнесу Шеремета в Києві таки дали.

Богдан вже хотів піти, але дівчина-танцівниця спустилась зі сцени й підійшла до столика, де сиділа пара: афроамериканець з неймовірною красунею. Шеремет зітхнув і пішов на вихід, але танцівниця обійняла чорнявого хлопця й поцілувала в щоку. А потім покликала офіціанта й замовила всім коктейлі. З побаченого Богдан зробив висновок, що прекрасна незнайомка прийшла без пари, а то просто її друзі.

Йому страшенно захотілося відразу підійти й познайомитись, але це виглядало б сумбурно й невиховано, тому Шеремет вирішив вчинити інакше. Вночі Богдану снились великі сині очі й чарівна посмішка тієї красуні, тому вранці він відклав все на потім та повернувся до клубу. На щастя дівчинка-танцівниця була всередині і її покликали до нього. Бізнесмен Шеремет готувався працювати в Києві довго та плідно й тому дізнавшись про мою освіту, миттю вирішив запропонувати місце своєї помічниці. А оскільки я виявилась ще й незаміжньою, сподівався на щасливий шанс – сподобатися мені. Він залишив для претендентки номер телефона й саме так Вероніка мимоволі стала посередницею в нашій доленосній зустрічі. Звідки Шеремету було знати, що з першої миті знайомства він глибоко запав мені в душу і саме тому я погодилась працювати на корпорацію Inwey. Так, ми відразу закохались одне в одного, але я була норовлива й дурна, а Богдан вже двічі обпікся тим коханням. Ось і мучились деякий час, відтягуючи неминуче. Але ж суперечити долі не вдається нікому. І дякувати Богу – нам теж не вдалося. Ми стали найщасливішими у світі, а тепер вже навіки нас поріднив гарнюній малесенький хлопчик.

А у бідолашної Вероніки весь час з’являлись нові проблеми. Не дивлячись на те, що Богдан виконав свою обіцянку та, з подяки за нашу щасливу зустріч подарував Нікусі невеличку, але власну квартиру, щоб не жила в підвалі клубу – непереливки ліпились до неї все одно. Звичайно при такій роботі воно й не дивно. І коли дівчина захотіла скинути ярмо – прийшла справжня біда.

Наразі Богдан піднявся до свого офісу в Гулівері та зателефонував людині, що напевно була обізнана зі справами нічного клубу, а крім того мала репутацію всемогутнього у цьому місті. Мова йде про все того ж Маркіяна Дем’яновича, який свого часу «дозволив» Шеремету працювати в Києві... З одного боку таке виглядало смішним, але місцеві чомусь думали інакше. Та в нинішній ситуації це було якраз логічно і Богдан попросив допомоги. На його прохання відгукнулись, а щоб не сидіти без діла – Шеремет уважно передивлявся електронні звіти по бізнесу з інших міст. Звітами він лишився задоволений і тут почув очікуваний дзвінок.

– Коротше так, Богдане Мирославовичу, дівчина жива і майже здорова. Ті тварини її трохи зім’яли, але на тепер відпустили та обіцяли більше не чіпати. Можете не хвилюватися, все обіцяне мені – виконується беззаперечно. У Вас до мене ще є якісь питання?

– Ні-ні. Я щиро вдячний Вам, Маркіяне Дем’яновичу, за допомогу й неймовірну оперативність. Дівчина вона хороша, добра, от тільки потрапила по молодості не в те середовище. Це вона познайомила мене з дружиною і я буду їй завжди вдячний.

– Розумію, містере Шеремет. До речі, вітаю Вас з поповненням сім’ї.

– Дуже дякую! Ви теж чули? – розцвів щасливий таточко.

– Звичайно. Наш Київ – такий маленький і в ньому нічогісінько не приховаєш, – розсміявся «всемогутній». – Ну, якщо питань більше немає, буду змушений розпрощатись. Справ, знаєте, дуже багато.

– Не смію більше затримувати. Гарного дня! – поклав Богдан слухавку та невдоволено зморщив своє гарне личко, але змовчав.

Тепер містер Шеремет глянув на свій Rolex і зрозумів, що я вже погодувала Мірчика та поклала спати. Мій телефон завібрував, коли ми з мамою пили каву на кухні.

– Так, коханий! Вдалося щось дізнатись про Вероніку? – схвильовано запитала я.

– Все добре, Златочко. Жива й здорова. Скоро я привезу її до нас, можна?

– Яке ж ти в мене диво! Звичайно можна. А де вона була? – невідкладно хотіла все знати я.

– Вона тобі сама розповість. До зустрічі й цілую! – прошепотів мій сором'язливий коханий, бо відчував що теща поряд.

– Які ж ви змовники! – відреагувала моя матуся. А Богдан уже мчав на квартиру до Веронічки.

Вона дійсно вже була вдома. Під оком у бідної дівчини сяяв гарний синець, а на зап’ястках залишились сліди від зв’язування та вона весело запросила Богдана зайти й навіть не знітилась свого вигляду.

– Заходь, Богдане. Я тут трішки заслабла... Як почувається твоє прекрасне сімейство?

– Хто вони й чого від тебе хотіли? – роздратовано, питанням на питання відповів Богдан, бо призвичаюватися до таких столичних реалій бізнесмену Шеремету було неприйнятним.

– Облиш, Богдане. Все нормально. Хіба я вперше бита, чи що? – прибирала зайві речі з дивану дівчина. – Сідай, будь ласка.

– А не вперше? – знову допитувався цивілізований чоловік, що не міг зрозуміти: як це можна бити жінку.

– О, містере! Як Ви відстали там у своїх Америках від звичайного життя. Мене й рідний таточко не гребував тицьнути кулаком, коли бував зовсім п’яний. А потім у клубі. Та нічого, жінка створіння живуче. Каву будеш? – ховала синці на спині під халатиком Вероніка.

– Ні, дякую. Поїхали до нас. Там моя теща з Катару зненацька прилетіла і в нас весело! Та й Мірчик скоро прокинеться, він за тобою сумує. Але з синцями щось зроби, бо ти ж знаєш Златку. Вона в нас така жаліслива, що затаїться у своїй журбі, а потім маленький без молока залишиться.

– Зараз-зараз, я це добре вмію, ніхто й не помітить. Піду пошукаю одягти щось закрите. А спати треба більше, пане Шеремет. Синці навколо очей гірші, ніж у мене! – жартувала дівчина та переодягалась за дверцятами шафи.

– Та яке там! Ми зі Златочкою всю ніч, наче вартові на посту. Але за це щастя, я тобі вік буду вдячний! – знову яскравіше засяяли очі Богдана, бо саме Вероніка була рукою нашої Долі.

– Ой, до чого тут я? Ти ж розумієш, що ви зі Златкою повинні були зустрітись. А в моєму клубі, чи де інде – байдуже. Головне, що результат правильний! А ну дивіться, містере, як я? – показала личко дівчина й Богдан тільки повів головою:

– Ну ти ас в мейкапі! Гарно замалювала. Але ж Златка все одно побачить. Вона неймовірна...

– Це так. Шевчук у нас з першого класу була такою. Якби ти знав: скільки хлопців за нею впадало, а вона дочекалась саме тебе...

Богдан солодко зітхнув і подумав про щось своє, але прониклива дівчина, що донедавна жила у підвалі нічного клубу посміхнулась і весело додала:

– Та потерпи ще трішки. Вона скоро одужає, тоді й розв’яжете всі свої проблеми.

– Про що ти? Я ж нічого не сказав! – зашарівся Богдан.

– А навіщо? Ти б себе бачив зі сторони. Вигляд, наче у кота в березні. Я на такі очі надивилась, згадувати не хочу.

– А знаєш, Вероніко, тобі треба підписати з компанією контракт. Бо твій талант психолога просто вражає. У тебе будуть гарні продажі. Ти ж людей наскрізь бачиш. Ну, пішли, бо Златка ще нас Бог знає в чому запідозрить. Вона страшенно ревнива.

– Це ти зараз про свою чорняву згадав? Але ж воно й не дивно. Ти ті фото бачив? – примружила свій погляд солідарна жінка.

– Бачив. Просто я знав, чого від Леслі чекати, а Златочка – ні. Але ситуація була страшна, я ж мою крихітку ледве не втратив, – відчайдушно жалівся майбутній кумі Шеремет. Вони вже сіли до авто та помчали в бік нашого дому.

– Та ні фіга б ти її не втратив! По-перше, вона тебе вже тоді божевільно кохала; а по-друге, ваша доля бути разом, хоч би яка Леслі не влізла між вами. А скільки дозвольте поцікавитись, пане, у Вас було дружин? – забула про свої нещастя весела дівчина.

– Одна-єдина, на все життя. А то так, доля потренувалась на мені трохи, – замріяно сказав Богдан та вже заїхав на підземну стоянку в житловому комплексі на Лумумби.

Розділ 31. Солодка дяка

Вероніка була дійсно хорошою візажисткою, але ми пройшли одну й ту ж дівочу школу і тому я миттю побачила замальовані синці. Коли ми накривали на стіл, я доторкнулась до її щічки й бідне дівча відсахнулось:

– Ай! Златко, що ти робиш? Не чіпай!

– Вибач, але в тебе «вус відклеївся», – це був жарт з «Діамантової руки», по класиці.

– От же ж всевидяча! А я так старалася й Богдан прийняв за чисту роботу, – посміхалась Нікуся.

– То ви з Богданом удвох малювались? – підкорилась на її «подачу» я.

– Ну, все! Він так і казав, що Златка буде ревнувати, – зізналась дівчина. – Та не чіпала я твого красеня. То ж святе!

– Вероніко, я жартую! Ти саме дороге створіння у нашому з Богданом житті. Ну, після Мірчика звичайно, – обійняла я подругу, а вона як почула про майбутнього похресника – відразу надихнулась та пошукала очима:

– А де мій хрещений синочок?

– З мамою в спальні бавиться. Прокинувся і вже весь горить, наче той вогник. Богданова копія! – відповіла я.

– До речі про «вогник», подруго. Не доводь чоловіка до гріха, він уже ніякісінький і ледь тримається. Повір: саме в таких ситуаціях вони й починають ходити наліво. Не від підлості, а від болю. Займись вже його лікуванням, скільки можна себе плекати? Тьотю Майю, дайте його мені потримати! – скрикнула Веноніка й простягла до малого обидві ручки, бо мама прийшла з ним на кухню. А воно теж побачило знайому тьотю, позіхнуло та з веселим сміхом потягнулось до неї. Цю сцену треба було знімати на відео, або просто плакати від щастя. Та в моїй голові вже засіла думка про те, що сказала «психологиня» з нічного клубу про нас з Богданом. І вона була безсумнівно права!

Після застілля мама знову хотіла гратися з Мірчиком, але Ніка взяла її під руку та впевнено сказала:

– Тьотю Майю, ходімо по домах. Нехай Шеремети від нас трохи відпочинуть.

Потім вона заглянула мені в очі, таємниче підморгнула і, подарувавши всім повітряний поцілунок, вивела маму з нашої квартири.

Сьогодні ми вклали Мірчика поспати раніше, а ще були поганими господарями, бо залишили брудний посуд на столі. Дуже вже запали мені в душу слова Вероніки про страждання мого коханого і я без будь-яких попередніх промов сказала:

– А чи не хоче мій бос роздягти свою кохану? Питаю, бо тепер він назавжди головний...

Так, ми обоє пам’ятали слова Богдана в ту мить, коли я увійшла до нього сюди ще помічницею, а стала майбутньою дружиною. Тоді мій чарівний керівник ще не знав, що я була незаймана і чекала все своє життя саме на нього. А тепер він теж боявся бути настирливим, але вже після важких пологів. Ну, може вони були й не такими важкими, бо я боролась за своє материнство як могла. Але ж все-таки медикам довелось мене трішки заштопати. Та органічні шви вже майже зникли і я страшенно скучила за божевіллями свого коханого й марила потрапити в його гарячі обійми.

– Можна? Ні, правда, можна? – він радісно заглядав мені в очі. – Як же багато мені треба тобі сказати... Я страшенно скучив за всім у тобі! – дурів від щастя Шеремет і, традиційно, поніс в ліжко. А я танула від його хижацького погляду і передчувала щось неможливе. Змучений довгим очікуванням чоловік не зміг довго й тихенько торкатись мого тіла та відразу став поглинати вустами все, що траплялось на їх шляху. Може тому я й називала його «вогником». Розкутий моєю згодою й покірністю – він стогнав від насолоди, та був нестримним і жаданим, а ще тендітним та владним одночасно. Боже, як давно я не відчувала себе покірною полонянкою в його міцних й досвідчених руках!..

Наразі я звивалась наче юна гадюка і збуджувалась сама та зводила з розуму свого коханого. Пам’ятаю, колись дуже давно, я розмовляла зі своєю мудрою бабунею. Ні, не про секс! Тоді розмова була про лікування недугів. Так от вона стверджувала, що лікарські засоби то на крайній випадок, коли вже інакше не можна. А по життю людина повинна кожного дня слухати мову свого тіла й воно завжди підкаже: чого хоче. Тоді болячок стане менше. Часто я намагалась слідувати її мудрості та, вірите, це допомагало.

Ось і зараз я точно слухала мову свого тіла та чула мову Його... Це було неймовірно солодко й неповторно. Мій неперевершений щасливий коханець вже царював наді мною, а я віддавала йому все, чого він хоче, зовсім без слів. Такими ми були з самого початку. Навіть тоді, коли він сказав: «Господи! Ти ж незаймана... Я не смію.» А я відповіла, щоб не боявся, бо обрала саме Його і це була свята правда. Ніколи, ні одного разу за весь час нашого шаленого кохання – я й на мить не пожалкувала, що обрала саме його не тільки в законні чоловіки, а й у нестримні божевільні коханці. Так, він був саме МОЇМ, у всьому. І наші тіла продовжували говорити своєю, зрозумілою лише їм мовою, а нам залишалось просто підкорятись наказам та відчувати божевільну насолоду.

– Богданчику, опам’ятайся! Тільки не туди. Такі часті вагітності я не витримаю... – прошепотіла я, коли побачила палкі жовто-зелені очі свого чарівного хижака, і знала, що саме зараз він вибухне прямо в мені, а я щиро прийму його дарунок і знову миттю завагітнію. Але ж маленький Мірчик ще деякий час потребуватиме постійної уваги, і тому я не можу дозволити собі безперервно котитись по життю в формі щасливого колобка.

– Прости, я зараз зовсім з глузду з’їхав від щастя та ледве не накоїв дурниць, – скрикнув він і наповнив своїм гарячим сім’ям кулачок. А я звела брівки докупи та попросила:

– Коханий! Не ображайся. Я люблю твій вогник у собі. Але ж дай трішки перепочити...

– Давай я знову поставлю «бар’єр», – дурів Богдан і знесилено опустився поряд.

– Ні! Ще зіпсуєш щось у собі, а нам цього зовсім не треба. Скажи краще: чи сподобалася тобі стара дружина? – взяла я його за чисту руку й додала: – Там Мірчик в мені, мабуть, все розтягнув?

Тепер він повернув до мене своє розпашіле личко і його задоволені очі сказали все самі:

– Ти неймовірна. Ти прекрасна. Ти краща, ніж була... Чесно!

– Тобто раніше я була так собі, а зараз сподобалась? – ще важко дихала від кількох задоволень підряд я, а він не переставав захоплено огортати моє лице ніжним поглядом та додав:

– А ще ти страшенно вреднюча, як завжди. І я до нестями кохаю тебе, саме за це. Та за те, що колись просто помру від насолоди, бо розум з тобою я вже навіки втратив...

– Значить, зашили мене дівчата правильно, – радісно зітхнула я й почула як запхикав наш спадкоємець. Тому зірвалась з місця й помчала до ліжечка Мірчика, як була, в одязі Єви. А Богдан проводжав моє тіло захопленим поглядом та попросив:

– Тільки до ванної не ходи, будь ласка. Ти своїм божественним ароматом робиш мене первісною людиною і я просто втрачаю свідомість.

Але ж сам пішов привести суперкрасунчика до ладу.

Наше маленьке диво, наче розуміло, що тато з мамою дуже зайняті й тому недовго вередувало та знову засопіло тихеньким сном. Коли я повернулась, Богдан уже був у ліжку й простягнув до мене обидві руки:

– Йди до мене, моя царівно! Пам’ятаєш, коли я зробив тебе жінкою та боявся продовжувати кохатись – ти просила чогось іще, а я відмовив. Зараз будемо вивчати «щось іще»...

Він поклав мене рівненько на нашому «крихітному» ліжечку і почав з поцілунків.

– Не чіпай їх, Богданчику, бо піде молоко! – попрохала я про груди. Та він вже встиг порушити їх спокій й звідти потекли перші краплі. Але це не спинило мого чарівного коханця. Він обережно протер їх серветочкою і я не витримала:

– Знаєш, чудо моє, а з тебе вийшов би дуже гарний лікар. Ти такий лагідний та уважний.

– А я й так майже лікар. Хіба ти не знала? Ми всі проходимо в корпорації деякий початковий курс медицини. Адже не всі люди абсолютно здорові й консультант повинен уважно вислухати та підібрати для клієнта саме ту програму, яка б не нашкодила, а навпаки допомогла й захистила. Ну, а Вам прекрасна незнайомко, я готовий викласти все, чого навчився, – кокетливо опускався до мого живота Богдан і я вже відчувала, як там стає гаряче.

– Розумієш, кохана, я повинен подякувати декому за щасливу появу синочка, – ще раз звабливо подивився мені в очі Богдан, а далі я вже не могла думати нормально. Те, що він робив зі мною не викладалось ні в яких раніше прочитаних книжках, бо неможливо передати усього божевілля, яке отримує жінка від умілого й гаряче закоханого чоловіка. Зараз Шеремет доводив мене до апогею й муки ставали такими солодкими й нестерпними, що я стогнала, наче знову народжую, тільки тепер це була магія кохання. А ще я розуміла, що ніколи не забуду отриманих відчуттів і, ймовірно, подібні «уроки» нас переслідуватимуть знову й знову. Та ми готові приречено і невтомно приймати катування нашого неймовірно блаженного щастя...

Зголодніла за його пестощами – я намагалась стримуватись, але в мене нічого не виходило і я кінчала що п’ять хвилин, а мій неймовірний Казанова, задоволений такою реакцією спорідненої душі, продовжував мучити та раптом відірвався і пожалівся:

– Ось тепер я остаточно отруєний твоїми чарами та не можу передати: наскільки ти солодка й жадана...

– Любий, змилуйся над бідолашною. Ще трішки і я вже не зможу керувати своїм розумом. Навіщо тобі божевільна?

– Щоб кохала тільки мене. Саме цього я й домагаюсь...

– Але ж так було з першої нашої зустрічі, а тепер ти підступно й остаточно скорив мене, навіть не спитавши дозволу, – жартували ми про доволі серйозні речі та розуміли, що вже не можемо бажати більшого.

– Златочко моя, я б хотів познімати для тебе найяскравіші зорі з неба, але нехай собі сяють, краще залишитись такими божевільними, як зараз, на все життя. Більше бажати нічого. А ще в мене є до тебе маленьке прохання, – загадково зітхнув він. Я оцінила та весело відповіла:

– Ну, прохання в тебе точно не маленьке, але я згодна його розглянути й задовольнити...

Розділ 32. Вразливі точки

Навкруги палала київська золота осінь. Не знаю: кому як, а мені ця пора року здавалась найкрасивішою. Все місто перетворювалось на жовто-оранжево-червоні острівки. Кожне дерево виглядало якось по-своєму й намагалось продемонструвати світу, що не дарма квітнуло навесні та все літо набиралось сонця. В повітрі з’являвся неповторний аромат підсушеної трави, осінніх квітів та терпкуватого смаку, який не сплутаєш ні з чим іншим. Так пахне осінь лише в моєму рідному Києві!

Тепер я часто прогулювалась з Мірчиком у сквері, то в супроводі Вероніки, а то й Богдана. Після народження синочка мій колишній бос став таким щасливим таточком, що майже забув: з якими амбітними планами приїхав до столиці та наймав мене в помічниці. З його запалом Шеремет мав би тут гори звернути, але закохався у звичайну столичну дівчину й тепер ми були найщасливішими. Та висоти, про які говорилось на київській Екстраваганзі, він брати не хотів, бо головну вершину вже й так підкорив! Ця чарівна «вершина» прилаштувалась у красивому вбранні та дивилась з візочка на світ цікавими зеленими оченятами й від неї прогресивний бізнесмен Богдан Шеремет танув і п’янів, забувши про все інше на землі.

– А скажіть, мій чарівний босе, що це у Вас так багато пропущених дзвінків? – інколи жартувала я, а він підіймав мене в руках та зізнавався:

– Кохана, працювати це так нудно! А з вами я наче рибка, що плаває у воді!

– А як же престиж, прибутки, продажі? Деякі індивідууми тебе точно не зрозуміють, – якраз і натякала я на те, що він сам намагався від мене приховати. А саме: розтлумачення спорів та відсутність лекцій та форумів для дистриб'юторів нижчих ланок. Прибутки від цього дійсно падали, а деякі загребущі дистриб’ютори були вкрай незадоволені такою поведінкою свого боса.

Якось Богдана навіть «викликав на килим» отой дідок, що давав йому добро на роботу в столиці.

– Містере Шеремет, мені доповідають, що Ви стали приділяти менше уваги нашому бізнесу.

– Нашому? Маркіяне Дем’яновичу, я щось не пам’ятаю, щоб Ви підписували з корпорацією контракт? Чи це Ви маєте на увазі нашу особисту домовленість? – вільно натякнув Шеремет на відкрите здирництво, не підкріплене нічим, окрім нахабства.

– Саме на це я й натякаю. Адже не бачу від Вас ніякої користі з того часу, як поповнилась Ваша сім'я. Великі витрати – я розумію. Але ж і слова треба дотримуватись, – не відставала жадібна падлюка.

– Добре, я надішлю Вам поповнення рахунку. Якщо це все – мене чекають.

Ось такий неприємний діалог відбувся напередодні подій, про які ми ще довго будемо шкодувати. Але ні про цю розмову, ні про майбутні події я тоді не здогадувалась.

– Златочко, я хочу з тобою порадитись відносно Вероніки, – сказав за вечерею Богдан.

– Господи, вона знову у щось вляпалась? – сіла я.

– Та ні! Просто думаю взяти її на твоє місце. Що скажеш? – нарізав салат мій хазяйновитий чоловік, а я розсміялась:

– Це такий жарт, коханий? Ні, я не страждаю на манію величі, але ж вона не знає ні мов, ні комп’ютера, а тим більше азів керівництва офісом.

– Зате вона віддана нам й доволі чутлива на випадок зрад та підстав. Цьому її в клубі навчили краще, ніж у будь-якому коледжі світу.

– Тут ти абсолютно правий. Нікому з нас і не снилось так шкірою відчувати людей: гарних і поганих. А Нікуся якось безпомилково вгадує усіх.

– Тобто ти не проти? – наполягав Богдан і я згадала, як саме Вероніка дала мені роботу в корпорації, а потім кохання всього життя і щасливу сім'ю.

– Звичайно ні, котику. Нехай собі працює. Навчається вона швидко, виглядає гарно. Думаю, твій офіс від Ніки точно не постраждає.

– Наш! Златочко «наш». У нас все з тобою спільне: і повітря, і життя та оце малесеньке диво, – Богдан підхопив у руках Мірчика, а воно почало щось белькотіти так, наче намагалось відповісти на татову безмежну любов до нього.

Так і вирішили ввести Вероніку в адміністративну діяльність Inwey. Ой, якби ж то знати: де впадеш – то й підстелив би! Але життя потекло далі.

Дивно, але Нікуся дуже швидко призвичаїлась до «вершини світу» та допомагала Богдану доволі добре. Ну, звичайно, з документацією йому доводилось морочитись самому, але з людьми вона справлялась не гірше за мене. Ось, наприклад, та ж сама бізнеследі з околиць Білої Церкви, що колись «підбивала клинці» під мого Шеремета, а коли він їй відмовив – образилась так, що навіть не привезла свою команду на щорічне зібрання Inwey в столиці – знову мутила щось проти Богдана.

– Містере Шеремет, прошу тебе: відмов цій бабі в доступі до офісу, бо я її колись натовчу! – просила Ніка Богдана після однієї неприємної бесіди між жінками.

– Та поплюй ти на неї, як на відьму – вона й згине, – жартував у відповідь бос.

– Я б і в пику їй плюнула, але ж у вас тут так не заведено, а вона точно проти тебе щось задумала... – не відступала від своєї думки Вероніка.

Вся ця нависла тривожність давалася взнаки. Не дивлячись на те, що наш маленький хлопчик навчився спати вночі та дозволяв нам з коханим приємні нічні наради, в повітрі відчувалось наближення якоїсь грози.

– Богданчику, а чому ти мені більше не розповідаєш офісних новин? Як тримається наша маленька бізнеследі? Допомагає чи ні?

А мій розумник тяжко зітхнув, бо знав, що викручуватись переді мною не вийде та відповів:

– Є деякі серйозні структури, тут у столиці, котрі невдоволені тим, що я не допускаю їх до бізнесу, що сам створив. Якийсь час я ще дивився на це крізь пальці та задовольняв їх апетити. Але ж апетити ростуть, а прибутки не дуже. Ось саме над цим я й працюю, маленька. Та ти ні про що не хвилюйся. Я не перший рік «граюсь у цій пісочниці» й постараюсь бути зваженим та послідовним. Хоч це трішки ризиковано. Ні, якби я вів справи сам по собі, то байдуже. Але ж у мене є ви з Мірчиком, тому розрахувати все треба правильно.

– Сонечко, а ти не можеш сказати те ж саме, по-людськи. Бо все те, що я почула зараз, зазвичай пишуть у газетних статтях, а мені хочеться бути, як раніше всередині твоїх думок.

Тоді Богдан міцно стиснув мої плечі та поцілував в голову:

– Не можу, Златочко. То страшні речі й вони тобі зовсім ні до чого.

– Але ж молоко в мене й так зникло, а суміш для Богданчика від твоєї розповіді якості не втратить. Коліться, пане Шеремет, бо я дізнаюсь все від Вероніки.

З молоком дійсно була біда! Спочатку воно текло аж занадто і я регулярно зціджувала його. А потім, з якогось дива, стало зовсім мало й через кілька днів наше дитятко почало б голодувати. Та, на щастя, зараз є такий вибір «страв» для малюків, що тривожитись немає за що і скоро Мірчик чудового молотив, одну з таких, за обидві щічки. Я поступово почала худнути й працювала над цим так натхненно, як колись обіцяла Вероніці. Та оці останні «новини», так розтривожили душу, що худнула я вже й без тренажерів, адже страшенно боялась за моїх чоловіків. Раніше я лила сльози з будь-якого приводу: через відсутність роботи чи тата з мамою поряд. Але зараз від таємничості Богдана мене охоплював такий жах, що талія ставала все тоншою.

А ще ми здружились зі свекрухою. Якщо хтось думає, що наша щаслива сімейка забула про маму Богдана, то нехай сходить до церкви та поставить свічку за здоров’я свого розуму, бо та людина його не має. Так, поки Мірчик був зовсім маленьким – ми не вибирались до Львова. А приїздити до нас в Київ пані Шеремет теж вагалась, та й почувалась після смерті чоловіка не найкращим чином. Але поряд з нею були сестри та ще сучасні технології. Так-так, ми познайомились зі свекрухою через Skype та тепер годинами розмовляли кожного дня. Вона бачила, як росте її онук, а ми весь час спостерігали за її станом. У мене з пані Орисею були прекрасні стосунки й вона щиро раділа, що наразі син мав міцну та щасливу сім’ю.

До чого я зводжу усі ці ниточки? Саме до того, що у талановитого й забезпеченого бізнесмена Богдана Шеремета з’явились грізні суперники, а крім цього він мав кілька дуже вразливих «точок», натиснувши на які – у чоловіка можна вимагати чого завгодно.

На вулиці вже давно стемніло, а Богдана все ще не було. Пару годин тому я телефонувала йому і все було добре. Ми з маленьким Шереметиком самостійно закінчували вечерю й збирались до купання. Та ось наш таточко влетів у квартиру, замкнув двері та навіть залишив ключі в замку.

– Златочко, нічого не питай і не бери. Просто одягнись з Мірчиком тепленько й миттю спускаємось пожежними сходами, – наказав він та забрався до сейфа. Дивно, але карток він не взяв, а лише готівку й деякі прикраси. Потім зиркнув на нас та стримано додав: – Пустушку дай Мірчику до ротика, щоб ні звуку не чутно було.

– Котику, що діється? – поцікавилась я, виконуючи те, що він сказав.

– Все потім, кохана. Зараз треба вижити... Такого зі мною ще ніде не було. Ось вам і столичний бізнес, – буркотів собі під ніс він та зламав домашній комп’ютер.

– Богдане, це те про що ми говорили? – обхопила я маленького Шереметика обома руками й притулила до себе. – А де Вероніка?

– Потім! Все потім. Тихо спускаємось, – Богдан був не переляканий, а зосереджений. І тільки, коли я згадала про Ніку, його наче током вдарило.

– Що? Говори... – прошепотіла я.

– Ти була, як завжди, права. Не треба було вплутувати у це бідну дівчину. Немає більше Вероніки. Вони її вбили. Думаю, дівча просто не давало їм доступу до комп’ютерів.

Раніше від такої інформації я втратила б свідомість, але в моїх руках був сенс життя. Очі застелили сльози, та я міцніше притулила до себе сина і ми вийшли через пожежний вихід. Звідкись Богдан знав код замка.

На холодній вулиці було майже порожньо. Шеремет побачив якогось хлопця й миттю підійшов до нього:

– Малий, нумо мінятись. Хочеш останнього айфона? Бери! Тільки дай мені свою Моторолу. Дякую...

Тепер Богдан помітив що на поворот пішов тролейбус і до зупинки було далеченько. Він відібрав у мене Мірчика й пояснив:

– Кохана, ти за тролейбусами давно не бігала? Зараз саме час про це згадати. Ми повинні в ньому поїхати звідси.

Розділ 33. Втікачі

Давно на стоянці під Гулівером не було стільки спецтехніки. Зморені трудовим днем водії з сусідніх будинків, що звикли користуватись тут автомісцем, здалеку зупинялись і матюкаючись, залишали машини вздовж дороги та йшли відпочивати. А цікаві перехожі фоткали все на телефони, бо вдома ж був лише телевізор, а тут хоч щось новеньке. І поки не знаєш: що саме – воно страшенно збуджує!

Люди, от чого ви такі цинічні? Повірте: нічого хорошого там не сталось! Не прибувають поліціянти з медиками на весілля та ювілеї, ну хіба що на свої власні. А тут добрій молодій дівчині якісь тварюки укоротили віку. Звичайно, ніхто не перечить словам: від долі не втечеш. Але ця нещасна вижила з батьком-п’яницею, працюючи на жадібних власників нічного клубу, знайшла в собі сили від них піти, а коли почала працювати в цивілізованій іноземній фірмі... її життя забрали. І це абсолютно несправедливо!

– ...Ой, дивись! Когось несуть. Знімай швидше, – почулося з натовпу і серйозний дядько в шкіряній куртці, з текою в руці, крикнув:

– Чого тут досі немає стрічки? Розженіть цей натовп, бо працювати ж просто неможливо! Алло? Я на пригоді в Гулівері. Буду не скоро...

Це, мабуть, дружина слідчого спецвідділу з розслідування вбивств намагалась дізнатись: коли її чоловіка чекати на вечерю, але зрозумівши, що як завжди не дочекається – усамітнено сіла до столу.

А тіло бідолашної Вероніки Матвієнко вже повантажили у спецавто та відправили для роботи над ним у морзі. Хоча з попереднього огляду судмедексперт вже й так констатував смерть від удушення руками. Нікусю просто задавили, як маленьке невинне курча лише за те, що коли до офісу вдерлись бандити, вона була там зовсім одна. У безмозких бугаїв був прямий наказ: побачити суми на рахунках Богдана Шеремета, та коли дівчина відмовилась давати паролі – її банально придушили. Мабуть, на інше часу не було! Ці дебіли навіть жорсткі диски не вилучили, а лише потрощили техніку. Скоріше за все той, хто давав їм завдання, розраховував на присутність в офісі самого Шеремета, та його слабкість через молоду сім’ю.

Але Богдан після обіду поїхав за місто, на склад, де завжди купував памперси й дитяче харчування. Адже не дивлячись на високі доходи, він завжди був відмінним фінансистом та мав непорушне правило: «Хороше, але дешевше!» І це працювало. Звичайнісінький збіг обставин врятував сьогодні молодого таточка не тільки від побиття чи захоплення, а також від кримінальної відповідальності за смерть співробітниці. Будь-який, хоч трохи обізнаний експерт, виявить велику різницю між часом смерті та фактичним перебуванням Шеремета в офісі. Не дивлячись на це – підозру орендарю офісу, заочно, вже пред’явили.

Коли слідчий спустився до операторської, де слідкували за відеотрансляціями всіх камер Гулівера, щоб відтворити хід подій – хлопці намагались допомогти. Однак виявилось, що кілька необхідних камер саме на тридцятому поверсі, дивним чином вийшли з ладу, а простіше сказати: були тимчасово чимось накриті. Тобто до кримінальної пригоди готувались й негайно дізнатись правду було неможливо. Зморені від страхіть, на які надивились співробітники вбивчого відділу за тяжкий робочий день, вірніше добу – роз’їхались по домівках відпочивати.

А в номері одного не дуже шикарного київського готелю відбувалось наступне. Постаріла та одинока бізнесвумен Лариса Тарнавська вловила момент, вибралась з ліжка свого коханця й помчала в душ. Незадоволена фізично та десь глибоко у своїй чорній душі розуміючи, що вона тварюка, жіночка докладно змивала з себе слину й не дуже приємні пахощі старого діда. Щоб викинути назовні негативні емоції – вона буркотіла щось з нецензурної лексики, що характеризувало «леді» не з кращого боку. А матюкалась дама не лише через чоловічу слабкість свого наставника, а ще через те, що він вимагав негайно включитись в процес розорення успішного бізнесмена президентської лінії Inwey – Богдана Шеремета. Дідок був ображений непокорою норовливого підприємця, але ж для Тарнавської падіння мережі Шеремета автоматично означало «смерть» її й без того не дуже успішного бізнесу. Так вже був влаштований мережевий маркетинг. Та дід про це й чути не хотів.

Поки його «красуня» милась – Маркіян Дем’янович отримав телефонний дзвінок:

– Ну, пеньки, ви все зробили? Де він? Що сказав? Що?! – скрикнув дід і зіскочив з ліжка, оголюючи своє обвисле хазяйство. – Тобто, придушили? Кого? Шеремета? Ну, дебіли...

Далі пішла така відбірна страшна лайка, на відображення якої кирилиця просто не здатна. Поміж нецензурщини керівник «операції» почав видавати дуже передбачувані накази: з’їздити на квартиру до Шеремета, до його дружини на Прорізну і навіть до вбитої дівчини заодно. Правда, що вони там хотіли знайти – залишалось загадкою. Ну хіба дитячий та жіночий одяг, а ще використані памперси, від яких я не встигла здихатись, коли кинулась навтьоки, рятуючись з Мірчиком та Богданом.

Мені було страшенно жаль Вероніку і я плакала в комбінезончик сина, а він відчував мій настрій й тільки тихенько хлипав, бо в ротику тримав пустушку. Інколи він випльовував її, але та була на ремінці і я знову вкладала назад, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Ми вже вийшли з тролейбуса й попрямували в метро, а звідти нічним поїздом повинні були добратись до Львова. Залишати в країні стареньку маму, навіть під страхом нашої смерті, Шеремет не міг. Звідти Богдан збирався виїхати на авто до Польщі, а вже потім літаком до Штатів. Таку схему змалював мені мій неймовірний чоловік. Звичайно нас могли зупинити й затримати де завгодно, тільки за що? Хіба за невинуватість, адже саме невинні першими потрапляють під підозру.

Слава Богу, я ще ніколи не бувала в подібній ситуації та, не дивлячись на горе й страх, знову і знову захоплено думала про свого коханого, який навіть тепер був просто неперевершеним. Здавалося, що Богдан перетворився на робота й кожної миті підбирав та аналізував у голові варіанти порятунку. Може був навчений чи він таким народився, але наразі мій хижак був справжнім і, заради власної зграї, йшов до кінця.

До Львова ми дістались без перешкод. І саме за таких обставин я познайомилась зі своєю свекрухою, наживо. На фоні моєї цілеспрямованої та гарячої матусі – це було просто біблійне створіння. Вона була схожа на янгола. Худенька, сива, трішки згорблена – зустріла нас такою приємною посмішкою на обличчі, яку навіть горе втрати свого єдиного супутника життя не затьмарило. Перше, що прийшло мені в голову в такій моторошній ситуації – це бажання в її віці виглядати так само. Вона щиро обійняла дорослих і простягнула рученята до Мірчика. Я боялась віддавати його з рук, але Богдан кивнув і я скорилась. А жінка притулила внука до себе обома руками, закрила очі та прошепотіла:

– Привіт, Мирославчику, от ми й зустрілись...

Від цієї сцени у нас з Богданом одночасно в горлі застряг не ком, а якась гігантська куля! Побачивши таке диво, забудеш і згаю баньдюків, що ганяються слідом і про їх ненажерливого наставника. Та скоро рішучий син опанував себе й чітко змалював мамі подальшу картину нашого життя, а вона навіть не чинила опору. Здавалось після того, як жінка доторкнулась до продовження свого чоловіка на цій землі, їй взагалі було байдуже до всього світу.

Підсвідомо я порівнювала, як по-різному дві бабці мого Мірчика раділи онукові. Звичайно, моя матуся теж приперлась з іншого континенту подивитись на наше диво та шаліла від його появи, але це обожнювання мого синочка дуже надихало. Ще важко було не помітити, як сильно мама і Богдан схожі рисами обличчя. Та головне я вже зрозуміла: від кого в ньому така блаженна щирість й душевна самовіддача. Бо саме такі риси я відчула у своєму керівникові з перших днів та відразу прикипіла до нього всім єством. Це дійсно рідкісна магія душі, розповісти про яку не вдасться. Можу лише сказати, що той хто мене зрозумів, теж щаслива людина.

– Сидіть тут тихенько й відпочивайте! – наказав жінкам ватажок.

– Ми підемо з тобою, – рішуче встала я і пані Орися чомусь гордо подивилась на свого сина.

– Златочко, я тут дома, як ніде! Мені нічогісінько не загрожує. А вам треба хоч трішки відпочити. Зараз я принесу чим погодувати Мірчика, а потім знайду авто. Тільки так! І не пручайся більше, просто слухайся, – почула я, а свекруха мовчки опустила очі додолу й тихо посміхалась. Вона ж уже знала: що я собою представляю, але бачила, як її син уміє мною керувати. А я нічого смішного в цьому не бачила, просто намагалась бути вихованою...

– Добре, ми почекаємо, але я буду телефонувати, – насупилась я і він пішов.

– Не бійся, доню. Богдан тут, наче нишпорка, кожен камінець у місті знає. А коли в тебе зникло молоко? Хоча не відповідай! З вашим життям це не дивно. Горе з тими хапугами. І чого їх ще так багато? Ну якщо людина вміє заробляти, чому тут заздрити? Хіба не краще навчатись та наслідувати її? – філософствувала свекруха, та я її не слухала й сиділа через переживання за Богдана, наче на гвіздках.

Дійсно, через кілька хвилин Богдан приніс нашу суміш для годування і ми зайнялись суто жіночими справами, а Шеремет знову зник та потім з’явився не на Porsche, а на звичайнісінькому Фольксвагені, якого залишить в Польщі. Та й бабуня-Орися не гаяла часу дарма і вже зателефонувала своїй молодшій сестрі, що жила десь на шляху нашого слідування до кордону. Вона зараз була дуже схожа на сина та віддавала чіткі накази про термос з поживним козячим молочком, який неодмінно повинен чекати нас через годину й не більше...

Вірите, я спостерігала за довколишнім екстримом і була від цих людей просто в захваті! Ось тепер я розуміла: чому мій Богдан такий та тихенько молилась Богу, що зустріла його на своєму шляху. Вибачте мої рідненькі кияни, але ці люди зовсім інші. Може вони не такі поважні та всебічно обізнані й часто не мають можливості перекласти на завтра те, чого не хочеться робити сьогодні, але точно особливі. Вдома вважали, що я непогана, та порівнюючи себе з ними – залишається сподіватись, що колись я хоч трішки дотягнусь до їх рівня.

Молочко добра родичка нам підготувала й кордон з Польщею ми перетнули без зайвих пригод. Можливо в Києві правоохоронці Шереметів уже й шукали, але ж на такій швидкості, з якою рятував «свою зграю мій хижак» – спрацювати не змоги. Залишалось встигнути за літак з Жешува до Нью-Йорка й тільки на борту дозволити собі перевести дихання, хоч поклавши руку на серце, ми поняття не мали: за що доля зробила з нас втікачів?

Розділ 34. Справжнє сімейне щастя

Якби хто тільки знав: скільки у нас з Богданом було планів на життя в Києві! Коли в Штатах дурнувата Леслі спалила його квартиру, а тато помер і він привіз маму назад до Львова, все йшло до купівлі нашого власного житла в столиці.

– Богданчику, а навіщо шукати? Хіба в цьому комплексі не знайдеться квартири на продаж? Думаю, що можна знайти, – все частіше чіплялась до коханого я, саме про житло на Лумумби. – Адже це наша місцинка... Тут ми з першого дня були такі щасливі.

– Днів і ночей... – виправляв мене, сяючи очима Богдан, та згадував як вперше я увійшла в орендовану для нього квартиру й потрапила в довгоочікувані обійми. А потім він зрозумів, що я чекала в цьому світі лише його і ні з ким до нього не була... Згадував, як навчав мене кохатись і сам перетворювався тоді на шалене хлопчисько. Це заводило його, здається, й досі!

Завдяки бізнесу у нас була величезна кількість знайомих, але ж найрідніші знаходились не поряд і тільки Вероніка стала нам наче рідня та готувалась бути хрещеною для нашого синочка. А потім, одного звичайнісінького дня, прийшла страшна біда й відібрала у Ніки життя, а з нас зробила вигнанців.

– Як добре, що ти коханий, не рубав всі кінці відразу та залишив у Штатах хоч якусь нерухомість, – тепер часто говорила я Богдану. Адже цей будиночок у передмісті Нью-Йорка був для нас на сьогодні справжньою знахідкою.

– Знаєш, я думав мама тут сумуватиме за татом, бо все нагадує про нього. А вона від Мірчика в такому захваті, що почувається набагато краще ніж у Львові, – ділився спостереженнями за старенькою Богдан. Дійсно, коли ми збирались вечеряти на терасі всі разом, пані Орися за молитвою згадувала чоловіка й виглядала спокійною та врівноваженою. Її життя наповнив щасливими турботами онук і горда жінка бачила тепер саме в ньому сенс свого життя, а малого завжди називала як колись свого коханого, ніжно й лагідно – Мирославчиком.

У всьому цьому хаосі мій працелюбний бізнесмен зорієнтувався миттєво та вийшов у свій нью-йоркський офіс, наче нікуди й не виїжджав. Робота закипіла, як колись у Києві, адже Богдан Шеремет скрізь додавав свій вогник та настирливість. Це давало людям натхнення й хороші результати продаж. А найвагомішим було те, що тут на тяжку працю й самовіддачу ні в кого не треба просити дозволу та чекати наступного «кришевателя». Достатньо просто платити легальні податки на благо держави.

– Златочко-доню, а що це робиться? Чого ви ні з того ні з цього знову рвонули до тієї Америки? – кожного разу діставала мене мама, коли телефонувала після переїзду. Та відповідала я десь так:

– Треба було, мамо. Бізнес у Штатах почав «просідати» й Богдан вирішив, що так буде ліпше. А я, ти ж знаєш, піду за ним в будь-яку прірву. А скажи мені, рідненька, ви часом з татом в Київ у відпустку не збираєтесь?

– Та яка відпустка? У твого тата окрім свердловин ще й навчальний процес прорізався. Навчає місцевих спеціалістів. Тому «ні», а що таке? – порадувала мене відповіддю мама.

– Ні-ні! Все нормально. Працюйте! І ми теж попрацюємо. А там Мірчик почне ходити, всім стане ще веселіше, от тоді й зустрінемось, – зрозуміла я, що батькам нічого не загрожує, принаймні в Катарі. Бо так далеко той Маркіян навряд чи поїде мститися, та й за що питається? Вони ж не працівники Inwey.

– А що внучок ще не ходить? Дивно! Ти намагалась у пів року випасти з ліжечка й сховатися від мене, – відкривала секрети мого «важкого» дитинства мама.

– Мамо, але ж йому ще тільки п'ятий місяць, та й потім бабуся за ним так стежить, що подібні номери малому точно не світять, – проговорилась я.

– Тобто? Ви ще й Орисю туди за собою поволокли? – чіпкість у нас з мамою була родовою рисою!

– Ну, так. А хто ж за Мірчиком буде приглядати, доки ми працюємо? – відбивалась я, як могла.

– О! Тобто мій зять сам по-людськи не живе й тобі не дає... Як же це можна жінку кидати на роботу майже відразу після пологів? Я ось батькові скажу, – розійшлась матуся.

– Скажи-скажи, коли побачиш. Вибач, я так розумію, що бачитесь ви не часто. А я хочу бачити Богдана весь час і тому пішла до нього в офіс допомагати. Чого мені в чотирьох стінах сидіти? Ти он аж куди забралась у своїх мандрах. А я – це ж ти!

З цим твердженням мама не змогла боротись і відчепилась, дізнавшись майже все про нашу бутність. «Майже все» і це було добре.

Інколи ночами я плакала за Веронікою й навіть хотіла, через знайомих, організувати нормальне поховання. Але Богдан, з інтересів безпеки, заборонив мені ідентифікуватися в мережі. Хто знає: як далеко пішли можливості того київського «рішали»? Тому сказав сидіти й не рипатись. А коли все з’ясується – ми знайдемо могилку Вероніки й тоді перепоховаємо за всіма людськими традиціями. Та поки що треба терпіти.

– Завтра прийдуть охоронці та буде встановлено відеонагляд за територією, – обіймаючи мене, сказав Богдан. – Я знайшов надійних професіоналів, абсолютно не пов’язаних з Європою. Думаю, мамі й Мірчику не завадить знаходитись у безпеці, поки ми працюємо в офісі.

– Спочатку ми перестали жити у власному просторі, а тепер ще й під цілодобовим пильним наглядом будемо? – тяжко зітхнула я.

– Але ж ти обрала життя зі мною! Якщо хотіла тиші та спокою, чого ж не поїхала кудись в центральну Україну до корівок? Хіба не ти обирала професію дипломата? Кохана, вони на місці зроду не сидять, – обціловував моє незадоволене личко Богдан.

– Так отож! Від долі не втекти. Не використала свій диплом – так зустріла тебе. Господи, яка я щаслива, що зустріла тебе! Якби все знати й починати спочатку – нічого б міняти не схотіла... Хіба що життя Вероніки назад попрохала б, – знову рюмсала я й Богдан зітхнув:

– Якщо не припиниш – поведу до лікаря! Златочко, треба жити далі. Ми зможемо, – ставав все настирливішим мій коханий, бо знав, що це мені завжди допомагає. Ми трішки порадували одне одного і вклалися спати.

А київські співробітники, що раптово залишились без «голови», без офісу й по суті без продукції, спочатку нічогісінько не розуміли. Тільки коли їх почали тягати на допити в правоохоронні органи – поволі в’їхали в ситуацію та тепер замовляли товари Inwey невеличкими партіями то з Одеси, то зі Львова.

Якось нам зателефонував колишній завскладу Захар Абрамович. Він був людиною досвідченою, як сам казав «стріляним вороном» і тому розповів набагато більше, ніж ми сподівались.

– Вітаю, шановна наша! Як ви там поживаєте? Як нащадок? – намагався бути радісним щирий чоловік. Богдан забрав у мене телефон:

– Радий чути Вас, Абрамовичу! Дякуємо, живі. А у Вас як?

– Привіт, босе! Все нормально, пане Богдане, не переживайте. Ходимо до слідчих, відповідаємо на одні й ті ж питання по сто разів, але ж дівчинку цим не повернеш. А Ваша підопічна, щоб вона здохла, викопала глибоку яму тому, хто її з приміського базару в люди вивів...

– Це Ви про кого зараз? – на всякий випадок перепитав Богдан.

– Про ту лярву, Тарнавську. Це вони з Маркіяном вас підставили, та дівчинку ні за що на той світ відправили. Тільки за відданість. Горіти їм обом в пеклі! – не вдавав зараз з себе ввічливого завскладу.

– Ясно, Абрамовичу. Ну людину ж гроші не покращують, а от погіршують, це буває. І як довго вас ще тягатимуть? Працювати інколи хоч дають? Адже по звітах – майже голяк.

– Пане Богдане, а де ж воно візьметься? Мій склад опечатали, а ті краплини, що люди замовляють – то ніщо. Але Ви зробили все правильно. Хто розумніший – той зла на Вас не тримає. Я всім так і говорю: хіба з мертвого шефа було б більше користі? Та ще й дитинка крихітна могла постраждати! Я вже мовчу про Вашу квітку-Златочку. Дай їй Бог здоров'я!

– Дякую-дякую, Абрамовичу! Ви тримайтесь. Мені чомусь здається, що скоро все зміниться. До зустрічі! – відключив зв'язок Богдан і здавалось знав дещо більше, ніж казав мені.

А воно так і вийшло. Зовсім через маленький проміжок часу влада в Україні кардинально змінилась і пішло багато розслідувань та затримань. Не встиг зникнути у невідомому напрямку й сам «рішала» Маркіян Дем'янович. Він думав, що непереможний і тому не поспішав. А от служба безпеки була швидкою й після кількох співбесід взяла гордого київського «пана» під варту, а за ним ще цілу когорту, включаючи й Ларису Тарнавську.

З Богдана Шеремета скоро зняли всі підозри щодо причетності до фальсифікацій та вбивства Вероніки Матвієнко, а ще сповістили через місцевий Інтерпол, що він може безперешкодно повернутись до України та продовжити свій бізнес. Але наразі Шеремет збирати речі чомусь не поспішав. І це було не боягузтво, а скоріше небажання весь час очікувати удару в спину. Тому на всі мої прохання про повернення «додому» він говорив, що «дома по-американськи» це теж непогано. Видно дуже сильно зачепили його за живе всі ті чвари й невдячність людей, яким він допоміг стати на ноги на Батьківщині.

– Златочко-доню, дивись сюди! Мирославчик сам голівку тримає, – веселилась бабуня Орися.

– Мамо, але ж страшно... – вчепилась я в малого, та свекруха розсміялась і додала:

– Ти гарна матуся, але не переймайся. Він це робить уже кілька днів. Я спочатку сама жахалась. Але ж це відбулося! Ось яке воно в нас уже доросле.

В цей час Мірчик сам підвівся в ліжечку і, чіпляючись рученятами за поручень, почав тупцяти по периметру.

– Мамо! Так він ще й ходить? Що ж Ви не сказали? – сіла я від несподіванки на стільчик.

– Ну, «ходить» це голосно сказано, але коли тримається, то якийсь час стоїть, – доповідала пані Орися про успіхи у вихованні онука.

– Боже! Богдан буде в захваті! – зраділа я.

– Це ж від чого він буде в захваті? – тихенько зайшов до кімнати мій красунчик-бос.

– А ти сам не бачиш? Мірчику, покажи таткові, – попросила я й поманила його улюбленою іграшкою біля ліжечка. Воно покірно встало і знову міцно вчепилося в опору. А ще смішно закопилило губку й подивилось саме на Богдана таким проникливим чарівним поглядом, наче запитувало: "Тепер бачиш, татку, який я молодець?" В мене аж дихання перехопило...

– Синку! Та ти в нас зовсім вже дорослий? Поки ми тут з мамою працюємо, а ти виріс! – підхопив Богдан малечу на руки й підняв високо над своєю щасливою головою. Потім довго цілував його в животик, а синочок заливався гучним співочим сміхом. Ми з пані Орисею не стримали слізок, бо це й було саме воно: справжнє сімейне щастя!

Розділ 35. Між минулим та майбутнім

Я вже звикла, що поряд з нами живе матуся Богдана. А після того, як вона зажадала, щоб ліжечко онука стояло безпосередньо в її спальні – ми наче голубки могли якусь частину ночі віддавати одне одному, а потім солодко відпочивати в обіймах до самого ранку. Та скоро у свекрухи з’явилась одна ідея, яка мені спочатку не сподобалась.

– Діточки! Вам неодмінно треба обвінчатись. Що то за ляпка в паспорті? А перед Богом ви поки ніякі. Це несправедливо, бо ви точно Божа пара.

Богдан від радості аж засовався на стільці, а мені до цього було якось байдуже. Ні, я звичайно ж людина що вірить, але не фанатично. Та й потім, після того, що сталося з невинною Веронікою, я не дуже вірила у вищу справедливість. Тоді я змовчала й тільки, коли ми пішли спати продовжила обговорення:

– Богдане, а може ну його те вінчання? Мама з татом сюди навряд чи приїдуть, та й друзів у нас тут немає. Ну, хто тоді буде стояти за нашими спинами в церкві?

– О, про це можеш навіть не хвилюватись! – запалали хижими вогнями його очі: – Ти навіть не уявляєш, яка у Нью-Йорку величезна українська діаспора. Мама тільки покличе – буде повна церква земляків!

– Але ж я не католичка! – відчайдушно шукала аргументи «проти» я.

– І це питання теж можна вирішити. Чи ти не хочеш зі мною під вінець? Невже ще не вирішила оте: доки смерть не розлучить нас? – образився чоловік.

– А ось це вже занадто, коханий! Ти за всіма нашими бідами й радостями, забув, що сказала твоя половинка, коли дарував оцю обручку, – звабливо покрутила я пальчиками.

– Ні, не забув. Цього я не зможу забути ніколи в житті, бо тоді ти сказала дуже красиво: «Я народжена, щоб бути твоєю, такою й залишусь навіки». Я нічого не переплутав? – вже шалів на мені його грайливий погляд.

– Ти пам’ятаєш слово в слово? – здивувалась я.

– Звичайно! Кожен день і кожну нашу мить, бо всі вони неповторні. Ти далась мені дуже тяжко, адже я хотів тебе з першого дня, а ти весь час опиралась. Але ж підкорилась...

– Вогнику, мама ще не спить, – намагалась бути чемною невісткою я.

– І що з того? А ось я дуже хочу спати, і вона нас вибачить! – настирливо обіймав мене чоловік, якому я ніколи та ні в чому не могла відмовити.

Його ніжні руки завжди приносили мені таке неймовірне задоволення, що я готова була належати моєму божевільному коханцю навіть посеред вулиці. Та все ж страшенно полюбляла ховати наші таємниці від усіх на світі й бути лише Його.

– А так? – грався він моїм сп’янілим тілом. – Чи краще так?..

– Господи! Богданчику, що ж ти робиш? Я колись просто помру від насолоди, – захлиналась я під його вустами. – Молю: тільки не зараз... Не можна, коханий! Це найнебезпечніші дні для зачаття, – вже була великою розумницею я та інколи дозволяла чоловікові шаленіти у собі.

– Небезпечно – це для юних закоханих. А ти пообіцяла обвінчатися зі мною! Мірчик у нас он який уже дорослий. Хіба ти не хочеш Веронічку? – раптом спитав він.

– Любий, тільки заборонених способів не треба, добре? Як ти можеш? Втрата Ніки це страшний біль. І він нікуди не дівся... – застигла я та миттю забула про наші чарівні ігри. Перед очима знову повстало її життєрадісне личко, з неймовірною жагою до пригод, а ще часті слова підтримки: «Прорвемося, Златко!..»

– Ну, вибач, будь ласка, мене дурня! Але ж я дійсно хочу, коли у нас народиться дівчинка, назвати її на честь нашої долі. Адже вона стала нашою Долею.

– Богданчику, не перепрошуй. Я ж не проти. Все, що хочеш зроблю: під вінець піду, доньку народжу Вероніку, тільки б було завжди, як зараз. Я кохаю тебе, наче блаженна та страшенно боюсь за кожен день нашого щастя, – міцно притискалась я до свого Шеремета і чомусь мені здавалось, що наші негаразди ще не закінчились. А може у всьому була винна овуляція? Одне слово: жінка!

Гормони гормонами, але через декілька днів Богдана таки викликали до місцевої служби Інтерполу та зажадали додаткових пояснень про спілкування його з отим київським «ватажком мафії» Маркіяном Дем’яновичем, який навіть тут не давав нам жити спокійно. Я поперлась разом з чоловіком, наче той хвостик, хоч він і був проти. Але до розмови з агентом мене не допустили і я чекала коханого, як та квочка біля води, що вивела поплавати гусят. За пів години я мало не посивіла! А він вийшов веселий, засяяв на мені своїм хижацьким поглядом та обійнявши, спитав:

– Що будеш носити мені передачки?

– Богданчику, що їм від тебе треба? Я ж тут мало вдруге не народила, – жалілась я та була страшенно щаслива, що його відпустили.

– А народиш? – здається ідея про нову вагітність застрягла в його впертій голові набагато більше, ніж слабенькі квартальні звіти київської гілки бізнесу.

– Ти не відповів! – забралась я до авто та вже готова була діставати свого Шеремета, аж поки не дізнаюсь усе досконально. А він все ще таємниче посміхався та керував новеньким Мерседесом дуже вправно, щоб якомога швидше вибратись з безперервної нью-йоркської «каші». Тепер я вже знала, що затори на центральних вулицях Києва, на фоні Нью-Йорка, то дитячі забавки!

– Викликали дещо уточнити. Сказали, що Дем’яновича посадили надовго. Хвалили, що не вліз у його структуру. А ще питали: звідки в мене такі навички швидко «зникати»?

– І все? Котику, а що ти їм відповів? – тихенько вела розвідку я.

– Хм! Що в мене був дуже гарний синьоокий стимул, а ще неймовірна підтримка. Знаєш, я тоді чекав від тебе істерики, сліз. Це було б нормально. Я сам знаходився на грані. А ти миттю одягла Мірчика та мовчки пішла слідом. Маленька моя, це просто вражає! Я раніше навіть не здогадувався, що на світі є такі як ти, – гордо підкреслював кожне слово мій колишній бос.

– Але ж ти наказав зібратись і я зібралась. Сказав би кинутись з вікна, я б поцілувала вас з Мірчиком та й кинулась. Вогнику, мені все одно, що робити. Якщо ти наказуєш – значить так треба, – впевнено відповідала я, бо саме так і вважала.

При цих моїх словах Шеремет різко пригальмував, підвернув на узбіччя й міцно стис мене в обіймах:

– Кохана, я хочу донечку! З іменем на честь нашої дорогої подруги, але з твоєю неземною відданістю та божественним личком. За що мені Господь подарував таке благо? Покохати жінку-янгола, з гарячим серцем і щирою душею, але коли треба – ти ж моя броня. Дякую тобі й хочу доцю...

Я знизала плечима і мені була приємна його оцінка тих вже давніх та призабутих страшних подій. Якось закрутилось нове життя та не було часу на спогади. Але не для Шеремета! Здавалось у нього в голові не мозок, а якийсь суперсучасний комп’ютер. Він пам’ятав багато людей і чисел, необхідних в бізнесі. Та коли мова заходила про щось НАШЕ – Богдан дійсно таїв у собі кожну мить, хорошу чи не дуже, але пам’ятав усе!

– А можна, містере Шеремет, ми зробимо донечку двома, не на цій вулиці? – необдумано пожартувала.

– Кохана! Ти згодна? Я кину все і буду допомагати, правда... І мама ж завжди поряд, – ще яскравіше загорівся його цілеспрямований хижий погляд, від якого я втратила розум одного разу й назавжди.

– Ну, якщо ти будеш чесним чоловіком та спочатку обвінчаєшся зі мною, – ще більше заводила я свого «вогника».

– А раніше ніяк? Ми маму з Мірчиком відправили б погуляти... – тепер мольбою запалали його очі.

– Ні! Я набралась від тебе впевненості при розв'язанні серйозних питань та ще й вінчатимусь з католиком! Навіть не думай. Лише після церкви, – знала, що можливо не раз пожалкую, але ж вже дала своєму коханому слово. Та й з якого це дива мені жалкувати? Ну, немає тут звичайно бесарабської бабуні з чудодійною травичкою. Але ж вивернуті нутрощі – це лише на кілька місяців, а потім знову страхіття болю й неймовірна радість. Господи! З Мірчиком все це було наче вчора. І чого йому приспічило та дівчинка?

– Богданчику, а я чула, що коли між дітками проміжок часу маленький, то знову буде хлопчик... – ще намагалась викрутитись я.

– І що? А за хлопчиком точно буде дівчинка! Пам’ятаєш, ти обіцяла мені маленьку футбольну команду? Чи забула?

– Ні, не забула, – зітхнула я, бо ми вже з горем пополам доїхали до свого офісу.

Раптом веселий Шеремет невідкладно комусь зателефонував:

– Мамо, як ви там? Все добре? Що сказав? Ти впевнена? Кохана, Мірчик розмовляє! – скрикнув Богдан і я лише встигла проковтнути повітря, що застрягло у горлі... – Златочко, він сказав «о'кей»!

– Тобто перше слово наш син сказав англійською. Я страшне яка рада! – зараз я була дуже схожа на свою матінку. Саме так виглядала вона тоді, коли була чимось вкрай незадоволена.

– Кохана моя, наш синочок заговорив! – точно забув тепер про всі наші попередні плани Богдан.

– Та може то він чхнув чи сьорбнув? – ненавмисно поставила я під сумнів доповідь свекрухи й тут почула гучний зв’язок:

– Ні, доню. Він зранку чітко і ясно повторює саме так: «Кей, кей, кей...» Адже він часто чує це від Богдана. От і запам’ятав найбільше.

– Мамо, а в нього нічого не болить? – схаменулась я.

– Та яке там! Він бадьорий і тупцяє вздовж колиски, наче маршує та весь час сам вихваляє себе отим «добре».

Дівчина, що виросла в Києві під безперервні мамини уроки англійської, добре знала переклад слова «о’кей» та повинна була страшенно зрадіти першому слову сина, але чому він не сказав щось українською? Хіба мало нам цієї англійської тут, чи в Катарі, чи де інде? Чому дитина українців перше слово вимовила англійською? Я не розуміла!

– Синку, а чого ти хотів? Чи просто так телефонуєш? – нагадала пані Орися.

– Ні, мамо, не просто. У нас сьогодні одні радісні події. Телефонуй пастору Захарію та домовляйся про нашу зустріч. Златочка згодилась обвінчатися зі мною!

– ...Богдане! А хіба воно горить? – тепер невдоволено засовалась на місці я й відчувала, що Шеремети перевершили самі себе, а я зовсім втратила вплив на хід подій.

– Не горить, а просто палає... – заспівав мені Богдан, – і його жовто-зелені очі хижака випромінювали жагу до майбутніх звершень.

Розділ 36. Перед Богом і перед людьми

Від отриманих новин Шеремет просто не міг довго залишатись на одному місці й носився серед скляних кімнат нашого офісу, наче одержимий. Коли я зустріла його в Києві, і за цілеспрямований яскравий погляд порівняла з красивим вовком, то було гідне порівняння. Але зараз мій чоловік більше нагадував кондора, що ширяє у просторі й не може натішитись розмахом власних крил. Моя згода стати його законною дружиною перед Господом, а ще звістка про те, що наш син сказав перше слово – давали Богдану стільки натхнення, що я його навіть трішки побоювалась. Ні, не самого свого коханого, а того вогню, яким він палав тепер і зупинити цей шалений потік лави вже не дано нікому у світі!

– Златочко, кидай все як є та поїхали додому! – пританцьовував мій бос і не дав навіть систематизувати передані дистриб’юторами сьогоднішні звіти.

– Але, Богданчику, мені зовсім трішки залишилось...

Щоб я не могла чинити спротиву, він підхопив мене на руки й виніс з нашого офісу, однією рукою натиснувши код замка та сигналізацію. Я відчувала його шалену силу і те сп’яніння передавалось мені теж. Наразі хтось із працівників інших служб побачив наш «похід» й здивовано посміхнувся. Та мій Шеремет миттю відреагував і відповів на допитливий погляд так:

– Вона дала згоду стати моєю дружиною!

Тепер кілька чоловіків, що не знали нас особисто – аплодували та з привітаннями пропускали по скляному коридору до ліфта.

– Босе, ти сьогодні просто сам не свій! Постав на землю, я ж ще не вагітна й можу ходити, – розсміялась я, але зробила це даремно. В такому стані він, здається, міг виправити цей недолік прямо тут, в автомобілі.

– Невже? Тоді я урочисто обіцяю, що після сьогоднішньої ночі це твердження стане помилковим, – ще більше завівся він.

– Коханий, я знала, що ти ненормальний, але ж не думала, що аж настільки! – намагалась вирівняти ситуацію я. Та де там!

– Ти ще так багато про мене не знаєш, Златочко моя золота! – хвацько вів однією рукою Мерседеса він, а іншою намагався знайти у приймачі щось веселеньке.

Звичайно я відчувала, що повернення живими й здоровими до Штатів, зняття звинувачень, деякий підйом в бізнесі, злагода в домі та сьогоднішні новини про синочка – зробили з мого чоловіка просто некерованого супергероя. Я була рада, але ж відносно ночі він точно не пожартував та й цикл зараз знову був не на мою користь. І навіщо я тільки сказала йому в запалі колись про ту «футбольну команду»? А він все запам’ятав та прийняв серйозно. Я ж була тоді ще шалено закоханою дитиною й несла Бог знає що. Ні, я й досі гаряче кохаю свого хижака й точно ніколи не перестану втрачати розум від його бажань та коритись неймовірно солодкій волі, але ж виходить, що під вінець я піду вже з новим токсикозом. О, Господи!..

– Чого ти притихла, зіронько моя ясна? – сяяв його яскравий погляд і вже обмацував мої груди, що так і не повернулись до дівочого другого розміру й тепер виглядали привабливо на всю четвірочку.

– Боюсь заважати, бо керуєш ти зараз як хлопчисько, що вперше вкрав у батька авто на годинку...

А Богдан розсміявся таким щасливим і шаленим сміхом, що краще б я змовчала.

– Як точно ти завжди все помічаєш, моя чарівнице! А я й відчуваю себе саме так і не хочу нічого змінювати! Я наче літаю...

От бачите, ну хіба я не розумниця? Ще годину тому схарактеризували його стан саме так, як він підтвердив. Тепер головне було цілими «долетіти» додому за місто.

– Богданчику, а тобі там в Інтерполі нічого не наливали? Хоча від спиртного ти не так виглядаєш. Це скоріше від того, що наш хлопчик заговорив. Але ж перше слово – то ще не розмова. І я хотіла, щоб він, наприклад сказав «тато». Ну, чи «мама» вже наостанок, – намагалась розмовляти я з Шереметом, як зазвичай це роблять лікарі з хворим, коли тому тяжко. Але ж Богдану тепер, навпаки, було через край добре.

– Та скаже він ще і тато, і мама. Ось донечку народимо і вона обов’язково вимовить першим твоє ім’я. Я спеціально буду її цілими днями цілувати, з твоїм іменем не вустах, – його відповідь зовсім не потребувала коментарів. Я тільки зітхнула і ми заїхали в наш двір.

Пані Орися з Мірчиком на руках вийшла нас зустрічати й виглядала вона зараз копією власного сина. Інколи подібність Шереметів мене зачаровувала, а інколи обурювала. Адже я була у їхньому таборі наче та біла ворона. Прийдеться таки, мабуть, народити хоч когось схожого на мене. Ну, ось тепер і мене накрило! Може це щось інфекційне?

– Привіт матусю! Привіт, моє кохане дитятко! – підхопив Богдан синочка на руки й почав підкидати, наче ту кульку. Свекруха теж сміялась, а мені вже було не до жартів:

– Богдане! Що ти з дитиною робиш? Він же може впасти, або злякається, – захищала я найдорожче. А він тільки притискав хлопчика до грудей, цілував, а потім знову й знову повторював оті каскадерські штучки.

– Хто? Наша крихітка – он яка смілива! Так, маленький? Він від київських бандюків вирвався, а тут злякається? Що наша матуся таке говорить?.. Мамо, а ти вже зателефонувала пастору? – нічогісінько не забував мій Шеремет та знову нагадав той страхітливий вечір, коли наче злочинниця, я тікала з рідного міста. Мені стало дуже сумно.

– Так, синочку. Він чекає вас у костелі в будь-який день і час, – почула відповідь свекрухи та розради зовсім не отримала.

– То, може до ночі ще й встигнемо зайти та обговорити все? – поглянув на мене нестримний чоловік.

– А, може, ми спочатку всі поїмо? Мамо, Мірчик не голодний? – взяла владу в свої руки я, й не чекаючи відповіді, попрямувала по східцях в дім.

Шеремети мовчки обмінялись допитливими поглядами та не перечили мені, коли чули подібний тон.

– Та ні, доню! Я його тільки-но погодувала, а вам вже накрила у їдальні.

«Яка шустра!» подумала я про свекруху. «Не встигнеш щось запитати – як уже виконано. Ну, точно як її синочок!»

Такою я була ще й через те, що всі ці дні мене гризла одна-єдина думка, хоч вона була вже фактично непотрібною. Адже Шеремети за мене вирішили, що заради щастя нашої сім’ї, я повинна змінити віросповідання? Я вже згадувала, що ніколи не була фанатичною православною християнкою, але ж і «перехрещуватись» ніколи раніше не збиралась. А тепер знову відчувала себе коровою, тільки вже не через великі груди, а через те, що наче ведуть на шворці і я корюся. Ну, запропонуйте, мені хто-небудь інший вихід, бо я його не бачу! Я зустріла й навіки покохала католика і він хоче лише нашого щастя та обвінчатись. Що тут такого дивного, чи крамольного? Звичайні бажання відповідального чоловіка. Але ж чому мені так соромно, наче я зраджую саму себе, а заодно ще й усіх тих, хто стояв в церкві, коли мене хрестили? І це ще мама з татом не знають про мою зраду своїй вірі... Господи, допоможи! Тому, що я думаю: ти десь там у височині єдиний для всіх, а то вже люди напридумували собі різних мов, течій, сповідань! Ну навіщо? Говорили б всі однією мовою, молились єдиному Господу й не мучилась би я зараз в оцих стражданнях, які сама знаходжу собі тоді, коли доля не підкидає чогось гіршого... Хоч з іншого боку, якби всі говорили однією мовою, то щоб тоді робили тисячі викладачів та перекладачів? Це я вже знову згадала про рідненьку маму...

– Златочко, тобі додати цього салатику? Ти ж чогось сьогодні нічого не їси, хоч і просила, – взялась доглядати за мною біля столу свекруха та знову допитливо поглядала на Богдана так, наче ми вже зробили нову дитинку.

– Дякую, мамо. Все дуже смачно, як завжди. Я просто трішки замислилась. Вибачте, – взяла я у пані Орисі з рук салатницю та поклала собі трішки, тільки щоб не образити її.

Богдан в цей час тримав на руках Мірчика й вони весело годували один одного свіженькою фетою. Інколи ми вже дозволяли нашому хлопчику з’їсти шматочок чогось «дорослого». Я милувалась їх спілкуванням і тяжкі думки про зраду своїй вірі дещо відповзли з моєї відповідальної голови.

– Так скажи ж мені, маленький: як у тебе сьогодні справи? – не відставав Богдан від сина. – Все о’кей?

А малеча розсміялась своїм чарівним сміхом, заплескала в долоньки й голосно та чітко сказала:

– О’кей!

– Моє ж ти золотко! – традиційно кинувся гратися Богдан з поцілунками животика нашого говіркого англомовного синочка. – Бачиш, матусю, у нас все о’кей! А тепер, синочку, скажи «мама». Мама!

Те що я почула зараз точно вивело мене з рівноваги, бо дитина яку я нещодавно народила в страшних муках, знову розсміялась, наче з мене й чітко додала:

– Тата!.. – я дуже кохаю свою сім’ю, але це вже було занадто!

Зате мій Шеремет від сказаного був в такому захваті, що я сьогодні вже точно не хочу сідати з ним у автомобіль.

– Мамо! Давай свою наливочку. Я навіть не думав, що сьогодні такий блаженний день. Пробач, кохана! Ну, що візьмеш з чоловіків? Обіцяю: донечка перше слово обов’язково скаже «мама».

– А що в нас уже планується донечка? – не витримала свекруха і, нахилившись, тихенько спитала таке у власного сина. Та я ж не глуха!

– Мамо! Всьому свій час, – відчув мій збурений настрій Богдан. – Неси, будь ласка, випивку!

Я допорпалась у тарілці та, подякувавши свекрусі за смачну вечерю, пішла перевдягтись до церкви. О, Господи! До костелу... І це ж мені ще пощастило, що не треба приймати буддизм або іслам. Ой, Златко, чого ти така смикана стала? Ну, обвінчаєшся ти зі своїм коханим Шереметом та й будете жити довго і щасливо. Дивись яка стала мазана! Готувати тобі не треба, прибирати не треба, за синочком свекруха дивиться як за власною душею, чоловік тебе кохає ніжно й гаряче, він багатий красивий і вірний, у вас є улюблена справа і непогане житло... Перераховувати життєві блага далі, чи вже вистачить? А пам’ятаєш, як сиділа одна в чотирьох стінах, без батьків, без роботи, без будь-якої перспективи? Хіба тоді було краще? Чи може тоді, коли взагалі вас ні за що хотіли вбити якісь відморозки? Хіба Нікусі на небі зараз ліпше? Так, ось на цьому треба зупинитись! Я готова йти з моїм коханим куди завгодно, бо він дав мені життя про яке я й не мріяла. Але ж людині завжди чогось не вистачає... І почула:

– ... Де моя крихітка? Пішли, обговоримо деталі з отцем Захарієм, а потім після храму, я хочу бути з тобою у нашому ліжечку таким, яким ще ніколи не бував. Адже скоро нам промовляти клятву, щоб навіки стати єдиними перед Богом і перед людьми.

Розділ 37. Навіки разом

У католицькому храмі мені неймовірно сподобалось. Ні, я звичайно бувала в Києві на концерті органної музики у нашому величному музеї-костелі святого Миколая. А ще коли їздила з батьками по туристичній путівці до Варшави. Ми тоді навіть випадково потрапили на вінчання в один з дивовижних костелів під скляним куполом... Але ж якось ніколи не думала, що сама стану католичкою і це тепер буде моя церква. І священник мені теж сподобався. Такий милий сивий дідусь в гарній рясі. Він прийняв нас дуже люб’язно, розповів про обряди прийняття католицької віри, а також про майбутнє вінчання і ми пішли додому.

– Златочко, чого ти сьогодні така сумна? – не відставав від мене Богдан, а я сама не знала: чому? Накотилось якось все відразу! Це «перехрещення», вінчання, спогади про Вероніку, яка не зможе бути присутньою ні на одній з наших церемоній. Мої батьки будуть дуже далеко в момент, коли їх єдина донька обвінчається зі своїм коханим та ще й не в Київському храмі, а за океаном! І маленький Мірчик порадував сьогодні всіх, окрім мене. Чому він сказав: тато, а не мама? Ого! Це вже егоїзм, Златко! Продовжуй нагнітати, а ще краще – поплач. Ти ж раніше це дуже любила робити.

– Все нормально, Богдане. Трішки стомлена, тільки й всього, – намагалась я відповідати рівно, але коли він почув оте «Богдане», Шеремета наче струмом ударило.

– Оце вже щось зовсім новеньке. Так ти мене ще зроду не називала. А де ж «коханий», «вогник», «сонечко»? Я не жаліюсь, просто бачу, що з тобою діються дивні речі. А я не в змозі ні зрозуміти, ні допомогти, – заглядав мені в очі він своїм чарівним поглядом і я не витримала.

– Будь ласка, можна я поплачу? Просто так, бо дуже хочеться, – випалила я.

– Ну, ти ще запитай у мене: чи можна дихати, рідненька! Ти в праві робити все, що забажаєш. Коли я забороняв тобі хоч щось? Ну, хіба що не можна мене кидати й не кохати, а все інше – як побажаєш. Просто я хочу допомогти, бо ти мені завжди допомагаєш. От тільки не знаю: чим і як, – пестив він мої плечі та здавався зовсім розгубленим.

– Добре, я передумала. Пішли побажаємо Мірчику спокійної ночі та будемо лягати спати. Завтра буде новий день, та сподіваюсь, все зміниться на краще, – взяла я коханого за руку і ми пішли на територію свекрухи. Вона вже виконала всі гігієнічні дійства з малечею та вкладала його в ліжечко. Мірчик побачив нас і миттю підвівся та з посмішкою на гарненькому татовому личку чітко і ясно вимовив:

– Мама! – а потім простягнув до мене рученята й сльози самі ринули з моїх очей. Тільки тепер не через тугу, а від щастя. Я підхопила своє тепленьке диво і пригорнула та не могла натішитись сином:

– Ти ж наш говіркий хлопчик! Тепер кожного дня будеш радувати нас новими словами?

А мої дорослі Шеремети тільки змовницьки переглядались між собою та здавалось були страшенно раді, що мене відпустило. Це потім я дізнаюсь, що свекруха весь вечір, поки ми ходили у храм, молила малого сказати «мама» й він здався. Взагалі, я здогадуюсь, що в тій маленькій голівці розуму не менше, ніж у його татка. Та для цього ще треба рости й навчатись. Але наразі я була дуже щаслива! Ми побажали пані Орисі добрих снів та й пішли до своєї спальні.

– Скажи, що тобі вже не сумно. Ну, будь ласка, – пригортався до мене Богдан, а я чомусь дуже сподівалась, що він забуде про обіцянку робити сьогодні Веронічку...

Та я помилилась! Бо якщо вже Богдан Шеремет забрав щось у свою неймовірно цілеспрямовану голову, то вибити звідти його плани не зможе ніяке чудо світу.

– Скажи, коханий, а фраза про те, що в мене голова болить не спрацює? – посміхалась я.

– А вона в тебе болить? – на диво турботливо спитав він, але я не змогла перед ним лукавити.

– Звичайно, ні! Зі мною все в порядку, сонечко-вогнику-котику... Так краще? – вирішила бути нормальною я і не гнівити Бога своїми вигаданими напастями, бо на сьогодні всі вони були надумані й легко переборні.

– Значно краще! – наблизився до моїх губ чоловік та намагався звабливо доторкнутись, але спеціально зволікав і збурював мій нестримний апетит. – Як же я тебе хочу, чародійко моя...

Він взяв мою руку й поклав на те неймовірне диво, від якого з першого разу я просто втратила розум.

А сам тихенько доторкнувся до моїх вуст і відпустив. Нахилився нижче і доторкнувся до грудей, а потім повернувся до губ і знову зволікав. Далі провів пальцями по моєму вже збудженому животу і теж зупинився...

– Коханий, я вже згодна на все на світі, – затремтіла я.

– Але ж мама ще не спить, – шаленів поглядом він і хитро посміхався, розуміючи, що скоро просто не зможе мене зупинити. Та свекруха вже чула з нашої половини такі «пісні», що здивувати її буде важко. Тоді я взяла його долоню і поклала на гарячу й вологу поверхню нижче живота.

– З іншого боку ми вже пообіцяли бабуні онучку! – пестив мій ніжний коханець там, де я попросила і я почувала себе вже розпаленою тигрицею.

– Ще... Богданчику, божевільно солодко, – задихалась я, коли він настирливо цілував мої груди й мені було наразі байдуже, що почує свекруха і який у мене день циклу. – А можна тепер я?

З силою перевернула я коханого на спину й забралась нагору та загнала його жадане диво в себе по самі вінця. Господи! Як же мені було зараз добре... Я мліла й нестерпно стогнала та розливалась гарячою вологою, а мій хижак був покірним і блаженним. Він милувався шалено збудженою жінкою та відчував, що зараз станеться те, про що так мріяв. Коханий влив в мене все, що спеціально збирав у собі кілька днів. Я приречено впала на живіт і, тихенько посміхаючись, промовила:

– Ловись, Веронічко, велика й маленька... Тепер ти щасливий, все як хотів?

Богдан лежав поряд знесилений і піднесений, але відповів так:

– Я хотів і хочу з тобою всього на світі, кожен день і час, все довге й щасливе життя та невтомно дякуватиму Богу за небесний дар на ім’я: моя божевільно кохана дружина Златочка...

– Містере Шеремет, не підлещуйтесь. Бо коли я слухаю як промовляє до мене твоя душа, мені стає навіть страшно. Залишилось трішки почекати. А коли отець Захарій призначив нам дату вінчання? – уточнила я, бо від своїх дурних переживань в храмі зовсім не слухала його.

– Двадцятого числа, хіба ти не чула? А ще нам післязавтра треба зробити з тебе католичку, – пестив він долонею мою спину і це було, як завжди, дуже приємно.

– Добре, робіть зі мною все що захочете, мій солодкий повелителю. Я ж не пручаюсь, бо кохаю Вас більше за життя! – відповіла я й блаженно заснула.

Прокинулась серед ночі й хотіла піти вимитись, але мій повелитель не дозволив. Він ще кілька разів закріпив своє ніжне й шалене зваблення власної дружини та тільки тепер був упевнений, що виконав обіцянку, дану звечора своїй мамі.

– Вітаю, незнайомко! Як почуваються мої дівчатка? – промовив вранці мій хижак і знову взявся б за своє, але тут я весело втекла від нього в душ. А коли вийшла звідти, свекруха вже чаклувала на кухні й готувала нам сніданок. Богдан ходив з бритвою в руках і всі були якісь загадкові та піднесені.

– Мамо, ми тобі не дуже заважали спати? – перло щастя з мого нестримного коханого.

– Та наче все, як завжди, – пирскала сміхом свекруха. – Побачимо через кілька тижнів, правда доню?

– З цього приводу звертайтесь ось до цього ненормального чоловіка, – намагалась бути серйозною я, але не витримала й весело розсміялась, а Шеремети дружно підтримали мене. Дійсно, ранок видався набагато кращим минулого вечора. – Мамо, а маленький підлабузник ще спить?

– Чого це він підлабузник? – захищала внука свекруха.

– Ну тому, що вчора ви всі відчували мої нерви та намагались підлещуватись. Я ж бачила! А манюній Шеремет більше за всіх. «Мамо!» та ще так лагідно, наче дорослий.

– А він і є дорослий! Це Веронічка ще маленька, а Мірчик уже дорослий, – допивав каву Богдан і його просто розпирала гордість.

– Господи! Дай цим людям трохи розуму, – зітхнула я та за обидві щоки наминала смачнючі свекрушини канапки. – Дякую, мамо! На обід нас не чекайте. Ми з Богданчиком поїдемо на примірку до кравця, а потім ще дещо треба купити, – поцілувала я свекруху в щоку та й пішла робити зачіску.

– Ну, ти синку, орел! Усі сусіди чули, як ви вночі робили Веронічку. Чого вона в тебе так стогне, наче ти з неї шкіру живцем здираєш? – відверто спитала мати у сина.

– Мамо! Я куплю тобі снодійного. Спати вночі треба, а не слухати пісні про кохання, – тепер поцілував матір в лоб Богдан Шеремет та пританцьовуючи пішов на вихід. Він вивів з гаража нашого коника й скоро, в дружньому пеклі тисяч авто, ми помчали в бік Нью-Йорка. Дивно, але сьогодні мені зовсім не хотілось плакати, і ніякі інші проблеми вчорашнього дня не хвилювали задоволену і впевнену в собі та щасливому майбутньому жінку.

Через кілька днів я таки стала істинною католичкою і ми з Богданом забрали у гарного кравця: він новенького костюма, а я вишукану сукню з накидкою в тон, щоб вінчатися, як найкрасивіша пара на землі.

А двадцятого числа, у прекрасному приміському костелі закохана парочка Шетеметів: Злата і Богдан – стояли перед сивочолим пастором і промовляли за ним клятву, що об'єднала душі та тіла перед Господом. Знаєте, не хочу гнівити небеса, але якби навіть ми не були зараз у храмі повному свідків, то все одно відчували б себе народженими одне для одного. Це розуміння прийшло відразу, як тільки вперше перетнулись НАШІ очі, хоч я чомусь не довіряла долі та намагалась чинити опір. Зате наразі я щиро дякувала Богу за чарівне створіння, яке примостилось на руках у свекрухи й було неперевершеним підтвердженням нашої з чоловіком любові й відданості.

– ...З цієї миті й назавжди, перед Богом і перед людьми ВИ навіки разом і хай єднає вас Господь! – почула я завершальні слова промови пастора і вийшла з солодкої коми. Ми з Богданом ніжно доторкнулись вустами та одночасно поринули кудись за хмари й майже фізично відчули поряд з собою життєрадісні душі його тата і Вероніки. Я скинула кілька слізок та одними вустами повторила тому, хто утопав в мені зараз щасливими жовто-зеленими очима:

– Кохаю мій єдиний! Навіки разом!

І вже наступної миті, так само як вперше - чітко і ясно, відчула страшенно неприємні симптоми нудоти й запаморочення та зрозуміла, що диво сталося. Пройде зовсім небагато часу і я пошкодую, що тут немає бабуні з чудодійною травичкою, але тепер я сильна як ніколи й вірю, що всі негаразди зможу пройти заради народження нової крихітки. Адже немає нічого прекраснішого і важливішого, ніж зігріти душу новим життям на землі.

Розділ 38. А трохи згодом

З самого ранку Богдан помчав у нагальних справах, а наше домашнє життя теж закрутилось у стабільно стрімкому темпі. Я вже звикла, що варто відірватися хоч на мить, як маленький господар починав свою шалену діяльність. Він невтомно перевіряв всі нижні шухляди в домі, але вони були надійно заблоковані. Я ніколи не сперечалась, а лише милувалась нашим з Богданом творінням. Ось і тепер він дивиться на мене татовими жовто-зеленими хижими оченятами та настирливо просить:

– Дай відчиню.

А я щасливо сміюсь, бо бачу перед собою істинного Шеремета. Той погляд такий чарівний і вогняний. Мабуть, саме тому одного разу я назвала коханого Вогником і йому це дуже сподобалось. Адже він горить у всьому: в бізнесі, в коханні, навіть у розвагах, а Мірчик росте його точною копією.

– Ні, синочку. Не можна. Зараз я покладу сестричку і ми з тобою теж поїмо. О’кей?

– О’кей! – не образилось, а розсміялось моє диво й залюбки взялось переді мною на килимі виробляти такі фігури, що дорослій людині до голови точно не прийдуть. Я ж кажу: Шеремет! Не вміє ображатись та ні секунди не сидить на місці.

Наразі чомусь пригадалось, як він сказав першим саме це слово, тобто англійською, і я тоді образилась. Не «ма-ма», не «та-то», навіть не «ба-ба», а «о’кей». Наче дитина знала, що саме ця мова скоро стане його розмовною, а Батьківщина де народився – буде дуже далеко. Потім наш Мірчик зіп’явся на ніжки, а ще ми обвінчались і я зрозуміла, що вдруге вагітна. Мій коханий мріяв про дівчинку і Бог нам її подарував. Ми точно знали, що назвемо її Веронікою. Так звали мою подругу, що мимоволі була колись посередницею нашої з Богданом зустрічі. А потім вона стала жертвою нахабних шантажистів, але нас не зрадила.

Здавалось, що наразі життя сім’ї Шереметів увійшло в стабільне та щасливе річище і так буде вічно. Та одного ранку ми прокинулись і не почули матінку Богдана на кухні. Старенька пані мала звичку вставати дуже рано. Вона, як всі неперевершені українки, була дуже працелюбною та знаходила справи навіть тоді, коли звечора ми переробили всю домашню роботу разом.

Отже, коли ми зайшли до її кімнати, безжальний тромб уже забрав бабуню Орисю у вічність. Тепер вона точно зустрілась зі своїм коханим чоловіком на небі, як і мріяла. Знаєте: я вірю, що саме чисті душею люди йдуть з життя мирно й тихо, хоч можливо хтось зі мною не згодиться.

Все одно це було жахливо! Як і після смерті тата, на мого Богдана тяжко було дивитись. Я теж не могла стриматись і хлюпала носом, бо за час проживання з пані Орисею під одним дахом не пам’ятала зі свекрухою жодної сварки. Вона була настільки життєрадісним і щирим божим створінням, що навіть з моїм упертим характером – я не могла чинити їх спротиву. Та наразі свою впертість я повинна була спрямувати на допомогу моєму єдиному, щоб впоратися зі смутком.

Слава Богу, що наша крихітна Веронічка, яка народилась трішки раніше належного терміну, вже набрала нормальну вагу. Цього разу я була дорослішою та вміла сприймати життя стійко і гнучко, тому молока в мене було хоч роздавай. А наше маленьке синьооке диво, не відаючи трагедію з бабусею, щиро дарувало чарівну усмішку і на пухкеньких щічках вигравали спадкові татові ямочки.

Маркетинговий бізнес Шереметів тримався на належному рівні. Зірок з неба у Нью-Йорку ми не хапали та на життя вистачало. А ще, залишившись тепер без батьків, Богдан загорівся стрімкими змінами. Звичайно, йому було важко дивитись на оселю, де їх більше немає. Тому мій талановитий коханий сам спроєктував реконструкцію дому і знайшов надійних підрядників. Ми ж з дітками перебрались до орендованої чотирикімнатної квартири, що знаходилась неподалік від нашого офісу Inwey, на острові Манхеттен. Та не дивлячись на багату зелень парків на території острова – я страшенно хотіла з дітками повернутись за периметр гамірного міста.

В справах і роздумах день промайнув непомітно. Ось я почула, що Богдан відчиняє вхідні двері й страшенно зраділа. Значить зараз вся сім’я сяде за стіл. Від недавньої тяжкої втрати мій коханий мав ще дуже сумний вигляд, але глянувши на нас, він підхопив Мірчика на руки сина та піднесено промовив:

– Привіт мої хороші! Я за вами всіма страшенно скучив. Не можу я довго без вас.

Я тримала донечку на руках, а наш татко поставив Мірчика на килим, обійняв нас з донечкою і поцілував мене в голову.

– Богданчику, зараз я вкладу маленьку та будемо накривати на стіл.

– Не відволікайся, кохана, я сам. Синочку, ходімо працювати! – скомандував мій чоловік своїй маленькій копії й вони кинулись на кухню. А я сиділа та мліла від щастя.

– Крихітка вже не голодна? Ну все, тепер рости... – поцілувала я Веронічку в лобик і поклала до ліжечка. А воно так незадоволено зітхнуло й сумно подивилось, як я йду. Але ж я повинна віддати свою любов ще двом красунчикам-Шереметам.

Коли я зайшла до кухні, там вже кипіла робота над столом. Все підігріте й акуратно накрите. Під час вечері Богдан тримав Мірчика на одному коліні та, як завжди, розбещував його неймовірною увагою. А я мовчки дивилась на них і просто блаженно посміхалась. Зараз мій колишній бос, що з першої зустрічі відчував кожен мій подих, звичайно розумів цей стан і тому ніжно промовив:

– Смачного, Златочко! Я такий щасливий коли ви поруч.

Потім ми з Богданом готувались викупати діток. Це був наш «вистражданий» ритуал, який тепер обоє згадуємо з розчуленою усмішкою. Адже коли в нас народився Мірчик – бабусі перебували в доброму здоров’ї, але ж не поруч! Мої батьки знаходилися в Катарі, допомагаючи видобувати там нафту. А пані Орися тільки-но сумна повернулась назад до Львова і теж не могла нам підсобити. Пам’ятаю, як ми начиталися в мережі відгуків медичних світил та молодих батьків і, з горем пополам тремтячими руками, вперше викупали крихітну дитинку. Вдруге було легше, втретє ще легше, а потім ми відчували себе просто профі! Тому тепер, купаючи Веронічку, ми поглядали одне на одного так, наче дивились еротичний фільм. Дійсно, купання малечі нагадувало нам буремні київські часи в орендованій квартирі на Лумумби.

Ну і звичайно ж, безпосередню участь у процесі купання сестрички намагався приймати наш працелюбний та цікавий до всього на світі Мірчик. Ванна кімната у нас доволі велика, але ж чарівний маленький помічник сунув свої рученята до ванночки та суттєво заважав. Якось, щоб не травмувати крихітку ми замкнулись від нього і тоді з хлопчиком сталася така істерика, що довелось викликати лікаря. Тому тепер ми набирали йому трохи води у велику ванну, давали багато іграшок та поряд виконували свою стерильну місію купання донечки. Ось так і виходили зі складних життєвих ситуацій та були безмежно щасливими!

Ми вклали діточок та вляглися у своє ліжко, щоб трохи пізніше, коли Мірчик засне, зайнятися своїми солодкими справами. Але я почула виклик і побачила на екрані заплакану маму:

– Привіт, мамуню! Щось сталося? Чому ти плачеш? – стривожено запитала я. Таке траплялось занадто рідко, в основному колись на зв’язку з нею ридала саме я. Це коли ми з Богданом ще не розуміли, що існувати одне без одного не зможемо.

– Та не звертай уваги, Златочко. Все вже добре. Твій дурнуватий батько у місцевій лікарні.

– Мамо, чому? – ще більше занепокоїлась я розуміючи, що щастя ніколи не буває довгим!

– На буровій, чорти б її вхопили, сталась аварія. Впала велика балка. Один робітник загинув, інший покалічився, а мій ідіот відбувся незначними травмами та легким переляком. Ось такі новини, доцю!

– Господи, мамо! А чому б вам вже не кинути ту Африку та й не повернутись до Києва? Пам’ятаєш ти мене навчала, що всіх грошей не заробиш. А самі чомусь не слідуєте цьому життєвому правилу. Та й скільки можна там сидіти? По Україні теж маса бурових. Якщо вже татові вдома не сидиться, то допомагав би своїм рідним нафтовикам! – завелась я невдоволено.

– Ого! Коли це ти, доню, встигла стати такою буркотливою? Взагалі-то це мій коник був. А тепер бачу, що ти точно вся в мене, – від моєї «проповіді» мамі здається трохи відпустило.

– Та як же мені не бурчати? Ви ж у нас тільки й залишились. У Богданчика тепер тільки всі ми, тому не лякайте страхіттями.

– А! Так, я пам’ятаю. Ти казала, що Орися померла. І як твій зірковий Шеремет це пережив? – Богданова теща навіть у своїх проблемах була незмінним стервом.

– Мамо! Та не дай тобі Боже дізнатися: «Як»! Ось ти зараз плакала через травми тата, а в нього та травма вже навіки. Але я поряд і у нас все буде добре. А ви кидайте свою пустелю та повертайтесь додому. Я дуже скучила!

– Дивна ти дитина, Златко! Який сенс нам повертатися до Києва, коли ти на іншому боці планети сидиш? – тепер увійшла у свій звичний стан мама.

– То прилітайте до нас! Скоро закінчується перебудова нашого будинку. Місця буде багато, тому зможете залишатись скільки захочете, – щиро вмовляла я неньку.

– Яка радість! З вогню та в полум’я. Ні, доню, ми ще тут посидимо. Батько одужає, стане обачнішим. Не хочу я вдома з однокласницями в телефоні переписуватись та ходити за капустою на Бесарабку. Сумно це все. Та й ти з моїми внуками далеко забралась.

– Але ж, мамо, ти знаєш: ми страшенно хотіли залишитись у Києві. Та хіба то наша вина, що комусь здалося наче ми їм винні? І Веронічка нехай почиває з миром, бо постраждала саме через нас. А я дуже сумую за Бесарабкою й каштанами, але поки ризикувати крихітками не можу.

– Ну, значить тоді Київ постоїть поки без нас усіх. То як у вас: все добре?

Я не встигла відповісти, як на ліжко забралось наше дитя і, обхопивши ноут рученятами, продзвеніло:

– Бабуню у нас все добре! А ти приїжджай до Мірчика! Я скучив.

До цих слів онука не було чого додати й мама знову почала витирати слізки. А мій вихований Шеремет лежав тихо й зовсім не заважав сімейній розмові, хоч на його душі безжально шкреблися сумні кішки.

Я побажала татові швидкого одужання та кинулась обіймати своїх чоловіків.

– Що сталося? – простив невиховану тещу мій чарівний чоловік.

– Та все добре. Вони впораються. Прошу, Богданчику, не сумуй! Адже дідусь з бабусею дивляться на нас з неба, правда синку? А чого ти ще не спиш?

Мірчик заліз на нас зверху та з посмішкою обіймав обох.

– Я почув бабуню. А ви гарнюні... – підлещувалося дитя.

– Господи, ти ж наше золотко! Воно вже вміє заспокоювати тата з мамою. Ось яке диво у нас росте, – скинула я слізку зі щоки.

Розділ 39. Завжди буду з тобою

Кожен день Богдана Шеремета складався з цілої купи справ. А я так міцно прикипіла до наших діточок, що на жаль не могла йому допомагати, ні в бізнесі, ні в питаннях перебудови заміського будинку. Та він не жалівся, а навпаки блаженно й стрімко виконував все сам.

Наразі бос швиденько пробігся поглядом по маркетинговій звітності в офісі Inwey, пожурив нашого фінансиста за невиправдані витрати на офісне забезпечення та взяв курс до помешкання у передмісті. Кілька днів ми з чоловіком узгоджували варіанти оздоблення дитячої кімнати та їдальні. Тепер все це потрібно було продемонструвати та обговорити з дизайнером. Словом: рутина, без якої проєкт застряг. А я вже страшенно хотіла, щоб Мірчик та Вероніка дихали свіжим повітрям нашого саду, а не чадним кліматом гігантського міста.

Дизайнер був тямущий та ловив всі пропозиції, як кажуть «нальоту». Коли вони майже все узгодили, Богдану зателефонував невідомий. Але для бізнесмена Шеремета «невідомих» абонентів не існувало хоча б тому, що будь-який дзвінок міг нести бізнесову інформацію.

– Ось ці варіанти й залишимо. Слухаю? – відійшов вбік від дизайнера він.

– Містере Шеремет? – уточнив офіційний голос невідомого.

– Так це я. З ким маю честь?

– Університетський медичний центр Haccay. Ваша дружина потрапила до нас з чисельними травмами. Вона не може підписати документи. Негайно приїздіть до центру. Адресу я скинув...

...Богдан побілів, почервонів і сів на траву, бо ноги йому відмовили. Дизайнер миттю підійшов та запитав:

– Пане Богдане, що з Вами?

Не дивлячись на те, що мій Шеремет був людиною стійкою до найрізноманітніших викликів – наразі в його голові промайнуло, мабуть, все життя. Не тільки зі мною, а все взагалі! Тремтячим не своїм голосом він перепитав:

– Коли мою дружину до Вас привезли?..

– Ще вночі, але тоді вона була в такому стані, що добитися хоч якоїсь інформації не було можливості. Зараз її життю нічого не загрожує та курс довгої реабілітації треба повністю пройти.

Ось тепер Богдан безсило заплющив свої гарні очі й видихнув:

– Перепрошую, але тут якась помилка. Моя дружина і діти вночі та вранці були вдома зі мною і ніяких страшних пригод, слава Богу, не переживали. Шереметів на світі багато. Розпитайте краще: хто її чоловік?

Він мляво підвівся на ноги та після пережитого миттєвого стресу ще важко дихав і відчував, як шалено б’ється в грудях перелякане до нестями серце. А далі почув:

– Леслі Джонсон, а в шлюбі з Вами – Шеремет. Хіба це не Ваша дружина?

– О, Господи! Тільки цього мені й не вистачало... – не стримався вишколений бути «лицем напоказ» Богдан. – Так, колись була й дуже недовго, та навіть про те я щиро шкодую. А чому Ви телефонуєте саме мені? У неї ж, здається, є родичі?

– Тому, що вона згадала лише Вас, – повеселішав голос на тому кінці.

– Ну, так звичайно. Кого ж іще їй згадувати, коли припече? Не своїх же наркотичних дружків. А що з нею сталося? – відходив від «краю прірви» Шеремет.

– Тобто Ви в курсі її історії хвороби? Саме так. Під час передозування, скоріше за все її й побили, а вже наша служба доставила сюди, – розповідав медичний працівник та, зрозуміло, жадав оплати рахунку.

– Зробімо так. Те, що вона мені наразі ніхто, Вам звичайно нецікаво. Як і те, що я маю прекрасну щасливу родину та крихітних діточок, що потребують моєї уваги більше, ніж колишня модель-наркоманка. І до її життя мені абсолютно байдуже. Просто скиньте рахунок за її лікування. Я його сплачу і на цьому поставимо крапку. О’кей? – дивно, але зараз ніжний і добрий Шеремет кудись зник. А на його місці був звичайний байдужий чоловік, що пам’ятав лише підлість і підставу, яку вона нам влаштувала. Він дякував Богу, що ми тоді не здались і залишились разом. Інших думок в голові Богдана зараз не виникало.

– О’кей? Без питань. Нам цього буде достатньо, а Вашій колишній цю розмову передавати? – цікавився медпрацівник.

– Це вже на Ваш розсуд і сумління. Дуже сподіваюсь, що Ви мене більше не потурбуєте, – відрізав Богдан і відключив контакт. – Я, щиро перепрошую! Знаєте: бувають моменти, коли однакові прізвища змушують до неймовірного хвилювання. Слава Богу, помились. Продовжимо!

Після такого стресу і звістки про повернення до Нью-Йорка дурнуватої Леслі, Богдану страшенно захотілося додому. Він відклав усі інші справи, заїхав лише у величезний приміський склад-магазин за продуктами й миттю опинився в моїх обіймах. Мій коханий намагався бути таким, як завжди, але ж з найпершої зустрічі ми відчували одне одного на якомусь надприродному рівні. Наш красунчик-татко був веселим та щиро грався з діточками. Потім ми повечеряли та вклали малечу спати, а він ще й досі нічого не розповідав. Навіть коли погасили світло, я все одно очікувала тривожних новин.

Поки наш синочок не вмів ходити, ми завжди спали голенькі. Але тепер він прибігав до нас у ліжко, коли заманеться й тому Богдан спав у боксерах, а я вимушена була вдень носити спеціальний ліфчик, а вночі – сорочку для матусь-годувальниць. Та це ніколи не заважало чарівним залицянням коханого. Ось і зараз він пригорнувся до мене всім своїм струнким тілом і прошепотів:

– Яке щастя, що ти в мене є... Що ви мої найрідніші зі мною...

Це, мабуть, був початок його зізнання. Далі Богдан звабливо обціловував все, що потрапляло його солодким вустам і я відчула дещо страшенно збуджене. Коли він був таким, я нічого не могла з собою вдіяти. Адже одного разу сказала, що буду належати йому завжди та ще ні разу не пожалкувала. Я неймовірно гаряче кохаю свого чоловіка, а він мене. А ще ми філігранно підходимо одне одному тілами, душами, бажаннями...

Зараз я прислухалась, як він розпалював мій апетит приємним масажем живота, а потім стрімко опустився лицем вниз та доводив мене до божевілля, щедро даруючи «куні». Не думаю, що у світі є жінка, яка не прагне цих відчуттів. Скоро сильні руки коханого легенько потягнули мене вниз і він зайшов плавно та гаряче:

– Підніми на мене ніжки...

О, Господи, як же далеко він був у мені! Я прикрила губи руками, бо могла розбудити своїм стогоном Веронічку. Але й терпіти це блаженство мовчки – було вище моїх сил. Богдан відняв мою руку і сам провів пальцями по моїх відкритих губах, а потім опустив долоню на шию і легесенько придавив. Я здалась та заридала від першого солодкого фіналу, а він притих на якусь мить, щоб милуватись моїм станом та відразу посадив до себе на руки. Мій коханий знав, що те шаленство наче біль і його треба втамувати. Я мліла від неймовірної насолоди в його лагідних руках та ще й досі не розуміла, чому він сьогодні такий палкий. Коли Богдан досяг прекрасної муки, я тихенько цілувала розпашіле личко й промовляла:

– Заспокойся, мій Вогнику! Все вже позаду...

– Навіть і не мрій. Хвилинку відпочину – і продовжимо. А пам'ятаєш, коли я дізнався, що ти лише Моя та абсолютно невгамовна? Завжди сумую за твоїм вогнем...

– Але ж ми це робили тільки вчора, – посміхалась я і важко було повірити, що ми одне ціле вже більше тисячі днів!

– Вчора? То була крихітна прелюдія. А я тебе так шалено кохаю й хочу та боюся навіть згадувати, що міг втратити колись...

– Котику, я тобі завжди кажу, що ти мене ніколи не втратиш. А чому це ти згадав про таке зараз? – як реп’ях вже вчепилась в очікувану інформацію я та прилаштувалась у нього на плечі.

Мій чарівний хижак зрозумів, що проговорився і змовчати не вийде. Адже я до ранку буду його катувати, чим завгодно, аж доки не розповість. Та у мого Шеремета була одна неприємна звичка заходити здалеку:

– Тільки прошу тебе: не злись. Добре?

– Богданчику, якщо не скажеш все відразу, я просто вкладусь спати, – пригрозила я.

– Ні! На таке я не згоден. Де наше не пропадало. Сьогодні мене страшенно налякали...

– Тебе? Чим? Сказали, що теракотовий колір уже не в моді? – жартувала я, знаючи що ніяких серйозних зустрічей минулого дня він не планував.

– Наркоманка Леслі, щоб їй не народжуватись взагалі, повернулась з якихось своїх світів. Встигла десь втрапити в халепу і коли я розмовляв з дизайнером – мені зателефонували з медичного центру та сказали страшу річ, наче моя дружина у них. Я в ту мить думав, що помираю. А це всього лишень та ненормальна так їм сказала, щоб я за лікування заплатив.

Я піднялась перед коханим на лікоть і заглянула в його прекрасні збуджені очі:

– Бідолашний мій! Ну ти ж знаєш, що вона не при собі. А я завжди буду з тобою. Ти їй допоміг?

– Так, допоміг. Але це було неймовірно страшно. Вона навіть прибита переслідує нас своїми дурнуватими вибриками. Златочко, ти найдорожча на землі! – він пригортав мене до грудей і тепер було зрозуміло, чому Богдан прийшов додому таким розгубленим та гарячим. Я слухала могутнє биття рідного серця, лагідніше тулилася й промовляла:

– Не смій. Чуєш, ніколи не смій сумніватись у нашому довгому і щасливому житті. Ми проживемо років сто разом, але й на тому світі я тебе нікому не віддам.

Розділ 40. Життя несправедливее

Качанівська колонія, напевно, не найкраще місце на землі. Лариса Тарнавська вийшла за ворота жіночого виправного закладу, гірко плюнула в бік воріт та й пішла до таксі. Їх тут стояло декілька, але зморена в очікуванні чоловічої ласки Лара – вибрала найгарнішого з водіїв та щиро сподівалась, що міцний чолов’яга не відмовить їй.

А він з хтивою посмішкою оцінив пасажирку та підступно запитав:

– Що не сподобались Вам наші краї? Поїдете від нас?

Ларисі тільки цього й треба було. Звичайно, на ній залишались аромати невільницького життя, але в колонії відносно цивілізовані зручності й вона сьогодні добре вимилась на дорогу та більше пахла яблучним шампунем, а напівсиве волосся склала у високу зачіску так, наче готувалась саме до цієї зустрічі.

– Ну, це як подивитись. Там за ґратами – звичайно не мед. Тому від хорошої компанії не відмовлюсь! – розсміялася Лара.

– Красуне, ти мене зваблюєш чи як? А може за дорогу нічим розрахуватись? – знову вивчав недавню невільницю чорнявими очима перевізник. Якби він возив дівчат посеред Харкова, то може б цих шалених і боявся. Але ж таксував дядько на маршруті від виправної колонії до міста й тому, скоріше за все, мав багатогранний досвід.

Лариса ображено дістала з корсета поміж грудей кілька сотень доларів і гордо спитала:

– Стільки вистачить?

– Та чого ти? Я ж пожартував, бо знаю, що тут у нас золоте дно, а не колонія. Відомі й знамениті часто сидять. Тому не парся, красуне, довезу в кращому вигляді. Тобі ж до Харкова, як завжди?

– Так. Але я б не відмовилась трохи подихати свіжим повітрям десь у зеленому чагарнику. Дуже хочеться, – розстібнула вона кілька ґудзиків на кофтині й нахабно подивилась у дзеркало на водія.

Той криво посміхнувся й зрозумів, що сьогодні вполював доволі спекотну дичину. Скоро здоровань повернув до невеликого соснового лісочка й видно було, що це місце йому добре знайоме.

– Тут згодиться «подихати»? – запалив цигарку він. Лариса простягнула руку та попрохала:

– Дай затягнусь пару разів. А тебе на пару вистачить?

– Зголодніла, лярва? Вистачить! Аби тебе вистачило, – він віддав їй цигарку, а сам залюбки всунув ручищу десь у виріз корсета й задоволено пом’яв великі гарячі груди.

Лариса застогнала від насолоди та чомусь пригадала платний вібратор, що інколи доходив до неї з блатної хати. Чоловік заглибив авто в кущі та поставив на ручник, а Тарнавська ввічливо засунула бичок у відсік на дверях і вже збуджено дихаючи, спитала:

– В тебе є якась підстилка?

– Кожного разу все краща й краща! – хтиво поглядав на Тарнавську таксист, маючи на увазі її, а потім доповнив: – Для Вас, мадам, буде повний комплект: м’яке ліжко, гарячий чоловік і навіть презервативи зі смаком суниці.

Потім він швидко вийшов з авто, бо вже приспічило і взяв з багажника кусок цупкої тканини та кинув на траву. Лара теж вибралась з машини й тихо стояла в очікуванні свого напарника для втіх. Дядько підійшов до неї кроками гусара та миттю притис до себе так сильно, що вона зойкнула. Наразі жінка відчула на губах міцний і непристойний поцілунок. Язик перевізника був у неї в роті, наче в себе вдома, а збуджений чоловік обмацував все її тіло безпардонними сильними рухами. Потім відразу повалив на підстилку і розстібнув штани.

– Спочатку так візьми! Не бійся, я потім віддячу...

Тепер Лариса згадала, як часто намагалась підняти чоловічий інструмент у свого боса – Маркіяна Дем’яновича, але той тупо не вставав і їй часто було боляче від сильного збудження та відсутності фізичного задоволення. Але, здається, у цього чолов’яги з розмірами й можливостями все в порядку.

Далі він майже сів їй на обличчя та загнав орган так глибоко, що Лара задихалась, але мінет виконала на відмінно і її сьогоднішній кавалер задоволено кінчив їй в лице...

– Що ж ти робиш, дорогенький? Як я в місто поїду? – лагідно обурювалась Тарнавська розуміючи, що в її житті мало джентльменів, а задовольнитись цим жеребцем страшенно хотілось.

– Не спіши, шмаро! Зараз дам водички, – зліз з неї місцевий мисливець на втіхи та спокійно пішов до авто. Спочатку він помив своє хазяйство, а наостанок приніс Ларі з пів пляшки води. Вона жадібно попила її, а потім вмилась і протерла лице хустинкою. Чолов’яга підійшов ближче і Лара здивовано побачила, що його член вже набув попередніх розмірів та страшенно жадала відчути його у собі.

– Йди сюди, – поманила вона його рукою й вивільнила груди поверх ліфчика. – У мене є дещо цікавіше. Будеш точно задоволений...

– Та я й так уже зрозумів, що ти на зоні була порнозіркою. Що діставали тебе баби своїми язиками до самої глибини? – відверто хамив мужик.

– І ти хочеш спробувати? – запропонувала Лара.

– Є ні! Я звичайним способам віддаю перевагу, – відповів він і засадив у Тарнавську свою «перевагу» так глибоко, що Ларисі здалося наче він намагається її розірвати на шматки.

Такого у своєму житті вона ще не відчувала. А дядько робив свою чоловічу справу натхненно і грубо, та йому було абсолютно байдуже: чи подобається це їй? Ніяких поцілунків, чи слів вона так і не дочекалась, а здоровань брав її страшенно брутально, так що й ходити потім буде важко... Але ж вона сама напросилась! Тому Лара наразі милувалась високим небом та тільки здригалась, коли він влітав в неї майже до самої горлянки. Тарнавська вже й не рада була такій «сильній особистості», що зустрілася їй відразу за воротами колонії. А ще вона зрозуміла, що зараз з ним не можна сперечатись, бо буде тільки гірше. Коли цей секс-гігант все ж скінчив свою процедуру – він миттю зіп’явся на ноги, викинув презерватив у кущі й скомандував:

– Вставай! Роботу я зробив, тепер треба попрацювати. Щось не так?

– Ні-ні! Дякую, все в порядку, – намагалась посміхнутись Лариса, але рот болів і вона швиденько привела себе до ладу.

– Потім почистиш пір’я, курко! Не витрачай мого часу. Я й так його тут з тобою багато згаяв...

Коли він сказав оте «курко» Лара миттю знову згадала Дем’яновича. Чому всі чоловіки бачили в ній лише домашню пернату? Адже вона гарна і навіть якийсь час була майже багата? А відносяться до неї особи чоловічої статі, наче до тварини. «Життя до тебе дуже несправедливе, Ларо!» думала вона, знову сидячи на задньому сидінні роздовбаного по кущах старенького авто, коли вони в'їхали на околиці Харкова.

– Скільки з мене? – покірно спитала пасажирка, тоді як жвавий перевізник висаджував її на вокзалі.

– Ти смішна! Спочатку показала, а тепер знову в кущі? – весело розсміявся чоловік.

– Але ж це все, що в мене є. Як же я квиток візьму на потяг? – знесилено запитала Лара.

– З картки знімеш на вокзалі, шмаро. Є ж там у вас якісь картки, – все знав про життя за колючкою дядько.

Щоб не додавати собі біди, Тарнавська мовчки дістала три сотні зелених і віддала йому, подумавши: «Щоб ти ними вдавився, нахабо!»

– О! Тепер розрахувались. Ну, щасти тобі! – перевірив у руках на справжність купюри водій та пошукав у приймачі веселу музику.

А Лариса вже й не знала: чи ввічливо дякувати йому, чи краще просто зникнути з очей, бо вже не хотіла мати з таким ніякої справи.

– І Вам щасти! – видавила вона з себе та відразу сподівалась знайти тут, на вокзалі, де можна прийняти душ?

Квиток до Білої Церкви собі Тарнавська купила і душ прийняла та навіть перевдяглась в інший одяг і стала схожа на звичайну просту жінку, що мандрує по рідній країні. Вона поїла у привокзальному кафе та всілась чекати на потяг, але десь глибоко у своїй гидкій душі, Лариса кипіла гнівом і точно знала, що тепер вона покладе життя тільки б помститися за приниження, втрачені роки та гроші та навіть за сьогоднішній сором – одному гордому і дуже щасливому бізнесмену, що «звабив» її працювати на себе у сфері мережевого маркетингу. Вона навчилась у нього заробляти, повірила йому і майже закохалась. Але ж цей паразит знайшов собі малу синьооку заразу і з перших днів боготворив та забув з нею про всіх на світі. Ну, хіба ж вона, Лара була б гіршою в ліжку від тієї сухої та розбещеної життям напасті? Ні! Вона точно жорстоко віддячить цій солодкій парочці, де б вони зараз не були.

Розділ 41. Далекий шлях додому

Не знайдеться у світі такої біди, щоб широкий Дніпро перестав нести свої могутні води, а зорі не сяяли в його нічній гладі й денне сонячне світло не відбивалось в золоті куполів величного Києва.

Захар Абрамович йшов вранішнім містом і думав про те, як йому жити далі? Доки в столиці процвітав бізнес Богдана Шеремета – сотні людей кожного дня мали свою зароблену копійку, хоч і давалась вона нелегко. Це тільки на перший погляд здається, що мережевий маркетинг – то іграшки. А що? Взяв рекламку, побігав містом, знайшов легковірних клієнтів та вмовив їх придбати недешевий імпортний продукт. Ось вони й грошики! Та не так швидко діло робиться, як слово мовиться. Бо треба, щоб працювали зв’язки й постачання, склади й офіси, тобто вся система своїми маленькими гвинтиками повинна крутитись безвідмовно та злагоджено. Але все це, в один звичайнісінький день, взяло та й перестало існувати!

Ось і в нього внучок підростає, а пенсія зовсім маленька. Хоч, доньці звичайно дають встановлену законом грошину на дитинку, але ж він дідусь і дуже хоче їм допомагати. А дружина – Іда Марківна хворіє, та ще й ліки страшенно дорогі. Колишній завскладу київського філіалу Inwey був людиною бойовою в роботі, а в житті – дуже скромною. Інколи йому страшенно хотілося зателефонувати Богдану Шеремету до Штатів. Та для нього це виглядало неввічливо й дорого. Завскладу вже й не пам’ятав, коли востаннє розмовляв з шефом. Він терпів свою скруту, але не сповістити пана Шеремета про останні новини, такий як Захар Абрамович не мав морального права. Рука сама потягнулася до телефону й він натиснув чарівний номер.

– ...Вітаю, Абрамовичу! Як життя? – почув чоловік з трубки жвавий мелодійний голос колишнього шефа й серце його затіпалось схвильовано та радісно.

– У Вас ще зостався мій контакт? Дякую, босе! – незвично тремтячим голосом, звернувся чоловік.

– Аякже, Захаре Абрамовичу! Гарні люди не зникають ні з моєї пам’яті, ні з телефонної, – продовжував жартувати Богдан і відразу було ясно, що заокеанське життя родини Шереметів процвітає. – Зачекайте я сам зараз Вас наберу.

Завбачливий і добрий душею бізнесмен розумів, що вартує старому цей дзвінок і взяв на себе витрати по щирій розмові. Та й Абрамович сумно посміхнувся, бо згадав: наскільки колишній бос неперевершена людина. Розмова продовжилась.

– Дякую Вам, пане Богдане за турботу про нас грішних. Я страшенно радий Вас чути, а ще передчуваю, що у Вас все добре. Адже такий голос я вперше почув тоді, коли на «вершині світу» з’явилась неповторна Златочка. До речі, як справи у Вашої чарівної дружини? – відразу пригадав давнішні часи Абрамович, а ще хотів зробити приємне колишньому босу й сам вже перенісся в минулий світ.

– Дорогий мій, дякую за такі божественні спогади. Я зараз наче знову опинився на тридцятому поверсі Гулівера. А ще згадав, як тоді було зворушливо й прекрасно... Так, моя кохана дружина в порядку. Ви ж чули, що нас вже четверо. Златка вона ж, якщо пообіцяла – все виконує якнайкраще. Це мене в ній і зачепило з перших днів. Ось тепер у нас є синьоока Веронічка. Воно таке схоже на матусю, що я млію кожен день, наче сімнадцятирічний. Та що я все про себе? Розповідайте, будь ласка, як живе шановна столиця? Що нового відбувається, як ви всі живете? – щиро ділився з хорошою людиною своїми новинами Богдан Шеремет та цікавився життям колишніх підлеглих.

– Пане Богдане, я за Вас неймовірно щасливий. Та, власне, я теж бігаю за внуком кожен день, наче сімнадцятирічний. Це моя Ідочка вже тільки сидить і плаче. Жаль її та нічого не зробиш, ноги відмовили ще тоді, коли інсульт перенесла. Ну, це Ви знаєте. А от без Вашого бізнесу багатьом дуже скрутно. Та я не тому зателефонував. Є одна вість, яка Вам не сподобається, але сказати треба.

– Абрамовичу, може які ліки Вам для пані Іди передати? Моя перша дружина часто літає тепер рейсами до Києва. Вона нормальна і все зробить, Ви тільки скажіть, – уважно заговорив Шеремет.

– Щиро дякую Вам, пане Богдане! Але того вже не змінити. Така вона доля старих. Я про інше і це дуже важливо. Ви ж знаєте, що основна частина Вашої «зграї» – то нормальні люди, що й досі тримаються разом. Тому коли з’являється нова інформація, все як Ви вчили, миттю шириться нашими просторами. Вибачте, але я повинен...

– Та що сталося, Абрамовичу, говоріть уже! – занепокоївся Шеремет.

– Тарнавська, щоб їй пусто було, вийшла на волю. Оскаженіла ще більше ніж колись та все обіцяє, що Вас зі світу зведе за її «безневинний біль». Це я її цитую, бо сам бачив у Києві. Зібрала та підбурювала людей, щоб про Вас петицію написати. У нас це дуже модно зараз. Я навіть не розумію: що саме вона хоче Вам пред’явити? Та й про «безневинність» свою краще б мовчала та до церкви ходила... Ось такі справи, пане Шеремет, – при цих зізнаннях раптом кудись подівся радісний настрій Абрамовича.

А Богдан щиро розсміявся, бо йому з-за океану такі дурниці видались смішними та ще й про ту тупу курку... Та що ж це таке? Ну, знову Тарнавську пернатою обізвали, хоч і в думках, але ж якщо іншого визначення до жінки не чіпляється?

– Я перепрошую, Абрамовичу! Ну, я звичайно радий, що Лара мене пам’ятає. А ще я так розумію, що до себе на базар вона повертатись не бажає. От і тренується в новій сфері діяльності посеред Києва. То й нехай собі. Не хвилюйтесь за нас, шановний друже, я Вас почув і все зрозумів. Щиро Вам дякую! А головне, хоч поки нічого не обіцяю, я серйозно думаю повернути свій бізнес в рідній країні на нормальні сталі рейки. Так всім і передайте. Поки нічого конкретного, але надії цілком реальні.

– Дякую Вам, пане Богдане! Я ж знаю: якщо Ви вже щось пообіцяли – обов’язково виконаєте. Це у Вас зі Златочкою на двох одне...

– Істинна правда! Ви тримайтесь усі купки, будь ласка, та вибачте мені. Я й досі ночами переживаю, що стільки людей через мене фінансово постраждали. Не можу пробачити ні тим падлюкам, ні собі, що ви всі залишились без нормального заробітку й гірше живете. Я про це завжди пам’ятаю, – знову взявся обсипати свою талановиту голову попелом сумлінний бізнесмен.