Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

Від спогадів про рибку в горлі застрягла вигадана перепона і я піднялася, щоб попити води. Та раптом світ навколо безжалісно закрутися, тому я спритно сіла. Що це таке? Ми їли зранку все доволі свіже. Хіба що треба більше спати вночі?

Посеред моїх роздумів до приймальні, наче весняний вітер, увірвався Шеремет. Тепер про серйозну публічну особу нагадували лише костюми, а сам Богдан більше скидався на закоханого школяра, якому вперше сподобалася дівчинка.

– Золотко моє, радій! Екстраваганзі в Києві бути! Тільки-но розмовляв з першою особою компанії. Я спочатку навіть не зрозумів, що він сам телефонує... А ти чого така бліда? Хтось зіпсував настрій? – уважно торкнувся мого личка щасливий наречений.

– Нічого не трапилося, Богдане, все добре. Тобі від Тарнавської прилетів нещирий привіт. Обурюється й зарікається їхати з командою до Києва. Сказала, що українська Екстраваганзу то вигадка й фуфло...

– Та сама вона фуфло! Базарна баба з Білої Церкви. Ти через неї так засмутилася? Поплюй і забудь! У нас роботи сила-силенна, готуватися треба. Серйозні люди прибудуть й не можна осоромити рідної країни. Поїхали десь поїмо, бо вдома я тебе зі своїх рук до ранку не випущу, – докладно розуміє свою божевільну поведінку він.

Я взялась за сумочку та знову ледь не втратила свідомості.

– Златочко, що? Не лякай мене, крихітко. Ну, хочеш просто поїдемо додому? – тепер зблід і сам Шеремет.

– Зараз, вогнику. Світ чомусь крутиться...

Але від таких слів дорослого чоловіка осяяло припущення. Він дивно посміхнувся й запитав:

– А ти нічого не пропустила? Якось доволі довго мене від солодощів не відштовхуєш.

Це він про місячні. Але я й без нього знаю, що вже три тижні марно заглядаю до трусиків. Думала це через наше шалене кохання гормони скачуть. А бажання погризти тараньку взагалі зі станом здоров’я ніяк не пов’язувала. І до чого тут запаморочення? Хіба що працюємо багато. З останніх сил я посміхнулася і впала коханому на руки.

...Прийшла до тями я, коли в кімнаті відпочинку Богдана сиділа лікарка швидкої. Шеремет тихенько стояв біля вікна й вигляд у нього був такий, наче наковтався гіркого меду.

Жінка-лікар вже зробила стандартні заміри та з посмішкою сказала:

– Вітаю, панове! Вагітність перша, бо дівчина нічогісінько не тямить. Але не хвилюйтеся, за дев’ять місяців всьому навчитеся. Звісно можете ще попісяти на тест, але він вкаже на те ж саме. Не проводжайте, вихід я знайду.

Коли вона пішла, Богдан обережно сів у крісло поруч і доторкнувшись до мого обличчя, урочисто прошепотів:

– Я ж казав, що ти у мене неймовірна. Все, що пообіцяла - зробиш. Господи, який я щасливий! Тільки за тебе страшенно боюся. Кажуть, у жінці стільки всього змінюється й болить.

– Вогнику мій, про що ти говориш? Я захворіла? – поки геть не доходили до мене слова лікарки.

– Допалався твій вогник! Ні, я зараз блаженний від такої звістки, але все одно боюся. Ще й ту Екстраваганзу ініціювали. Може її скасувати? – вголос розмірковує Шеремет.

– Навіщо? Я трішки полежу і все пройде, – посміхаюся йому дурною усмішкою.

– Звісно, через дев’ять місяців пройде... Як же безмежно я кохаю тебе! – подовжували сяяти божевіллям його очі.

– Ти серйозно? Я вагітна? То ось чому в мене затримка, – зізнаюся тільки тепер.

– Господи, а чому ж ти мовчала? Не треба було так напосідати з моїми вибриками. Та я ж не знав... А хочеш зробити підтвердження? – простягнув він мені залишений медикинею тест.

– Зараз зроблю! – підвелася й почвалала до душової кімнати. Шеремет спочатку кинувся за мною, але я заборонила: – Прошу, залишся. Пісяти я можу самостійно.

Я всілася на біде й дістала з пакетика довгеньку штучку. Зробила справу, як там написано й почекала кілька хвилин. Мені страшенно натерпілося побачити, що з’явиться у віконці? Та поки привела себе до ладу: вимила руки й лице, а ще причесалася, наче знову готувалась на співбесіду до боса. Далі глянула у віконце та ясніше ясного побачила дві смужечки... Тобто я дійсно вагітна! Протерла тест і вийшла до Богдана на ватяних ніжках.

Тільки вчора ми побували в РАЦСі, на проспекті Перемоги, й разом з Нікою та її директором, поставили чотири підписи в Книзі державної реєстрації актів цивільного стану. Невже доля спеціально підтасовує свої карти таємниче й поступово? Бо вчора я сказала «так» своєму чоловікові, а сьогодні «так» нам каже майбутній Шеремет!

– Ну що? Показуй! Я ж тут посивіти можу, – в нетерплячці тупцює майбутній тато, не довіряючи вердикту медикині.

– Ось тобі іграшка, мій Коханий. Не знаю: дівчинка  там чи хлопчик, але воно сказало нам «так», – захлинаюся від насолоди, а Шеремет підхоплює мене на руки й говорить:

– І дівчинка, й хлопчик... Всі-всі! Хочу багато. Ні, не слухай мене. Просто я так почуваюся вперше у житті та може щось роблю неправильно. Златочко, поїхали я відвезу тебе додому відпочивати.

Розділ 23. Я їду додому

Скоро до запаморочень додався ще й дикий токсикоз. Я весь час відчувала себе в літаку, під час найжахливішої турбулентності. Хоча в літаку мене зроду не нудило! Літати я люблю й завжди милуюся хмарками за вікном та сонцем, що сяє над ними.

Але тепер молодій родині Шереметів було не до фантазій. Адже у Богдана горіли строки підготовки до міжнародного заходу, який ми самі зорганізували в Києві. Назустріч нам пішли на найвищому рівні, а це означало, що й провести ми приречені так само високо й рівно.

Мій коханий тепер намагався зробити все самостійно й від такого натиску дещо змарнів. А я лише повільно мандрувала від подушок до ванної кімнати й почувалася жахливо. Лікарка, до якої мене приписали, вважала це природним станом. Порекомендувала якісь вітаміни та запросила у стандарті строки на ультразвукове обстеження.

На вулицю, аби не впасти, я сама входити боялася й чекала на Богдана. Якось він вирвався, на пів годинки посеред шаленого робочого дня, й ми поїхали на Бесарабку за продуктами. Геть випадково прямували рядами, де жіночки торгують сушеними цілющими травами.

– Що, дитино, вагітність мучить? – почула я й зупинилася, бо ніякого живота в мене ще не видно було.

– Ви до мене? – здивовано спитала.

– Ну, не до нього ж! – кивнула старенька на Богдана. – Їм аби діло зробити, а страждання приймають жінки. Ось візьми цієї травички й завари на ніч. Та попий зранку кілька разів по столовій ложці. Я додаю рецепт і візитку з домашньою адресою. Мені таїтися нічого, я людям допомагати люблю. Як сподобається зілля – приходьте в середу чи п'ятницю. Я завжди тут...

– Златочко, може ну його? – прикрив мене собою Богдан. Але якби ж він відчував ті муки, що я терплю!

– Богдане, я тільки спробую. А що, коли допоможе? Дякую! Скільки ми Вам винні? – хапаюся за рятівну соломинку.

– Та нічого не винні. Спробувати я даю безкоштовно. Всіх грошей не забереш. А що, як дійсно не допоможе? – каже дивна бабуся й посміхається мені слізливими старечими очима.

Ввечері мій сміливий бізнесмен сам заварив та напився, але до ранку не завагітнів і навіть нікого не народив. Тому вранці я теж спробувала гіркого пійла й чекала, що помру. Але, на диво, пройшла година, за нею друга, а мене геть не нудило більше.

До обіду я почала господарювати на кухні та приготувала свіженький курячий бульйон. Далі запустила прання. Раніше будь-який аромат доводив мене до божевілля, але сьогодні я впевнено займалася звичайними домашніми справами й навіть ноги не трусилися зовсім.

Коли бідолашний, зморений бізнесом і хвилюванням про моє здоров'я, Шеремет примчав на обід додому – він не впізнав мене. По кухні розповсюдився аромат домашньої страви, а причесана та дещо рум'яна господиня приємно доповнювала простір. Від такої картини очі мого легіня засяяли щастям і він недовірливо запитав: