Джулія Ромуш - Обіцяна дону мафії, Джулія Ромуш

Розділ 15

Я довго не наважувалася подивитися в ту сторону, звідки мене покликали.  Проте, різко піднявши голову, я зустрілася з синявою знайомих очей.  Звичайно, на цьому мої нещастя і моя "удача" просто не могли закінчитися.  Переді мною стояв Маттео - найкращий друг Марко, який бачив те, чого не варто було б йому зараз бачити.  І можливо чув те, що явно не призначалося для сторонніх вух. 

 

Той самий хлопець, який колись зробив мені подарунок на день народження, чим украй розсердив Марко.  І після чого моє волосся перетворилися в губку.  Саме він вчора гнав машину Лоренцо до самого фінішу, поки не загнав нас в пастку.  Саме він зараз застав мене наодинці з Сентероні й навіть не став цього приховувати.  Та й з чого б це йому, це мені не можна було нікому потрапляти на очі ... 

 

Піднісши руку до горла, я сама його здавила, тому що вже прекрасно почувала, як клешні страху охоплювали його і позбавляли мене повітря. Легені палило від нестачі кисню, а на очі почали навертатися сльози. "Мені кінець" - саме це  чітко тремтіло в скронях. 

 

- Що ти тут робиш?  - Запитала я не своїм голосом. Тремтячим, трохи хрипким від переживання голосом. 

 

На що хлопець тільки хмикнув і нічого не відповів.  Продовжив стояти на місці та з цікавістю розглядав нас з Лоренцо.  Від його погляду крижаніло все тіло.  Тому що я бачила в його очах те, що бачити не хотіла.  Він був радий, що зміг знайти на мене компромат і, судячи з усього, Марко йому віддячить за це трохи пізніше.  А мене покарає ... 

 

- Марко в курсі?  - Відповів він мені запитанням на запитання.  

 

І тут я відчула, що як тільки вимовила ім'я хлопця, поряд напружився Лоренцо. Став знову проявляти інтерес до того, що відбувалося навколо.  Розмова між мною і моїм співрозмовником привернула його увагу. 

 

- Цікаво, навіщо йому це потрібно знати?  Як я проводжу час зі своєю дівчиною?  - Лоренцо дихав люттю, звертаючись до Маттео.  Йому набридло бути на останніх ролях у всій цій ситуації, яка його дратувала і гнівала. Природно, ці двоє так само були знайомі й ненавиділи один одного нітрохи не менше. 

 

- Ні.  Швидше, як ти проводиш час з його нареченою, - здавалося після цих слів у Лоренцо злетіли запобіжники, він підірвався з місця і в лічені миттєвості рушив у бік Маттео. 

 

- З ким?  З ким?  - Примруживши очі, хлопець зробив крок вперед, а я ... А я просто дивилася на це все і намагалася придумати хоч якийсь життєздатний план для вирішення цієї абсурдної ситуації. 

 

- Малятко Белла, - Маттео, посміхнувшись, знову подивився на мене, всім своїм виглядом демонструючи, що загрози в Лоренцо не бачив.  Навіть попри те, що хлопці були одного зросту та комплекції, Маттео виглядав солідніше і впевненіше, хоч мені й не хотілося цього визнавати, - ти ще така маленька, а вже навчилася пудрити мізки хлопцям?  - Від його усмішки на душі стало гидко.  Але в якомусь плані він мав рацію.  Я не розповіла Лоренцо всю правду, коли у нас тільки починалися відносини, а це означало ... Означало, що я дійсно пудрила йому мізки? 

 

- Пішов ... звідси ..., - Лоренцо себе ледь стримував.  Багато в чому завдяки тому, що я схопила його за руку, тим самим зупинивши. Не дала йому можливості накинутися на Матео і розв'язати повноцінну бійку. 

 

- Пішли, - наказав мені друг Марко.  Немов його взагалі не турбувало присутність мого хлопця.  Немов, як і Генуальдо, він мав право вказувати мені, що робити, не звертаючи увагу ні на мою думку, ні на присутність інших людей. 

 

- Зачекай ... - Я не хотіла йти, зовсім не хотіла.  Я не встигла договорити з Лоренцо.  Мені потрібно було з'ясувати стосунки з хлопцем.  Мені потрібно було прийти з ним хоч до якогось розуміння ситуації.

 

- У тебе зараз є хоч і не великий, але все ж шанс, що я не стану розповідати Марко про те, що побачив, - в цю секунду він окинув Лоренцо таким поглядом, що навіть мені стало неприємно.  Але якщо вірити йому, у мене був хоча б примарний шанс сьогодні вночі не зруйнувати своє життя остаточно.

 

- Маттео … - Благально простягнувши його ім'я, я заглянула в очі хлопцеві.  Я сподівалася ... як же я сподівалася на ... На що?  На його людяність, розуміння і ... інші зовсім чужі для нього людські якості? 

 

- Дві хвилини, малятко, і після я набираю Марко, - діставши телефон з кишені, він покрутив ним перед моїм носом, щоб у мене не залишалося сумнівів, що він це обов'язково зробить. 

 

Після цього він, розвернувшись пішов, але я знала, що він не жартував.  Дві хвилини, сто двадцять секунд, які витікали так само швидко, як пісок крізь розчепірені пальці. Хоч серце все ще розривалося, але я вже точно знала, як вчиню надалі. 

 

- Белла, - Лоренцо, подивившись в мою сторону, звів брови на переніссі.  Він не чекав того, що я, зірвавшись, втечу в слід за Маттео.  Адже саме так я збиралася вчинити. 

 

Він, напевно, кращої був про мене думки.  Але якщо Маттео подзвонить Марко, то Лоренцо завтра не впізнають, це якщо його взагалі знайдуть для того, щоб впізнати...  Марко ніколи не зупинявся на півдорозі.  Він помститься.  Жорстоко.  І ніхто йому не перешкодить цього зробити.  Ось що було незмінною правдою. 

 

- Лоренцо, я не можу йому дозволити все розповісти, не можу ... 

 

Зі сльозами на очах я дивилася на хлопця і розуміла, що розчаровувала його, як ніби вчинила дрібненьку зраду.  Але що мені ще залишалося робити?  Дозволити Маттео все розповісти?  Ні, цього робити не можна. 

 

Не дочекавшись відповіді Лоренцо, я, зірвавшись з місця, помчала слідом за Маттео.                                                                                                                                                                                                                         

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно