Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Але, вчинивши так, не вибігай Із хати в бурю, не вдавай сміливця, Коли онучу носиш за ребром. Вся кров твоя не зробить з неї стяга, А крапля крові серця, що жило, — Хустинку вознесе понад віками.

1967

ОСВЕНЦІМ З Освенціму не повернусь ніколи, Хоч добровільно я сюди прийшов. Тут черевички донечок моїх Говорять вирваними язиками. Тут окуляри батькові на купі Побитих скелець, звихнених оправ Я по волячій жилі розпізнав, Що нею зв'язані вони в надніссі. Тут мамину впізнав я сивину У стосі кіс жіночих — по стеблині Сухого променя із косовиць. Метафор не шукайте в цьому вірші, Хіба що не було у вас батьків І ви дітей ніколи не взували!

1967

ЖАЛЬ Послала мати по гриби хлопчину, І в темнику він загубив стежки. Його здавили натовпи кущів, Тягла за поли, наче пес, ожина… Коли стемніло, він почав кричати, Злякався голосу свого й замовк. В його сумне обличчя звідусіль Вдивлялась ніч очима ведмедиці. Збудився жаль у молодій душі За матір'ю, за сонцем, за дитинством, Та скаржитися не було кому. Не вмер той хлопчик, та його немає, Нема вже й того лісу на землі, — Лишився тільки жаль в моєму серці.

1967

МОТИЛЬ Застукав дятел на сосні. Метелик Червоної кори злетів на сніг. Його юнак закоханий піймав, Немов живого, затулив у жменю. Його приніс він дівчині своїй — Серед зими дарунок незвичайний! — Він чув, коли дивився в очі милі, Як лоскітно в долоню бивсь мотиль. Лови! Лови! — І крилечка мохнаті Задихали, знялися, зникли вмить, Але дівча не бачило нічого. А вітер звіяв із його руки Соснової кори пекучу трину — Любов чи тільки пил від мотиля?

1967

ЛУК Вона лежала навзнак у траві, Розкинувши долоні для обіймів. А лінія грудей і рук її Творила образ лука в ту хвилину. Я на зап'ястя тятиву напнув, Здавивши пружну непокору лука. Живої зброї вигини тугі Я гладив, наче перед поєдинком. Замало стріл в моїм сагайдаку — А ворог наступає і сміється, Та я повинен виграти двобій. Тому свій лук на вірність заклинав я, Чимраз коротшу міряв тятиву, Аж доки він не закричав із болю.

1967

СЛОВА Я поховав немало слів. Убили Їх лицеміри. Потім неживих Погвалтували графомани. Жах Покори їхньої холодний. Люди Уміють воскрешати їх. Нема