Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

він ще більш, як пітьму. Він серцевину знищує дотла, Щоб яблуко, яке йому дісталось, Не відродилось в дереві живім.

1967

СМІХ Було їх двоє на льоду. Він падав. Вона м'який підстелювала сміх. Блакитні ятагани ковзанів Поблискували в місячному світлі. Синіли снігом береги ріки, Як два тумани, що зійтися хочуть. Між ними лід іскрився сміхом щастя, В цілунку голос дівчини стихав. Раптово до закоханих із ночі, Як щезник, вимчав майстер-ковзаняр, І, видно, гратись він забаг із ними. Регочучи, крутився він, як дзиґа, Від реготу, здавалось, тріскав лід, Але закохані вже не сміялись.

1967

ДЕРЕВА Мені ненависна дерев покірність: Рубай, коли, пали — вони мовчать. Однісінька сокира проти лісу Виходить, не боїться, страшно б'є! Люблю я вперту гордість деревини — Води не попросити в спекоту, Ніколи не ховатися від грому І перед сонцем не стояти взгин! Висока гідність і низька покора В одній душі, в однім листку живуть — І цю огидну єдність проклинаю! Чим вигнати з дубів тупе мовчання, Коли воно вже звикло до вогню, Що душу лісу в попіл обертає?

1967

ВИНОГРАДНИК Парад полків зеленої піхоти Спинився під горою і застиг. Кілок звичайний замість карабіна Тримає кожен воїн при нозі. Тяжкими гронами висять набої, Аж повгинались плечі вояків. Впаде команда — й вирушить на гори Велике військо сонця і землі. В одній шерензі я помітив місце, Де стати б можна (пагінець усох, Посаджений для ладу в каменюці). Те місце я оглянув і подумав: Піду туди і стану там колись, Щоб жили каменя запульсували.

1967

ПРОЩАННЯ Сто тисяч коней жально заіржало. Поблід і знепритомнів голос мій. Вона зайшла в літак. Мов тінь її, Відрубана дверима, я зостався… Десь там, за синьою горою неба, Чекав на неї нелюб — шлюбний чин, А я для неї спомином ставав І чув, як вітер віє вже крізь мене. На похороні ми вчимось прощати, Кохаючи, прощатися вчимось, Та не збагнемо цих наук ніколи. Я на плиті летовища писав Обцасом гумовим, немов для жарту: «Тут спочиває вкрадена любов».

1967

ПРАПОР Серця правдиві притягають грім. Тому не треба скаржитись ніколи, Що хтось упав, розколотий навпіл, Або посивів чи осліп ще юним. Як ти боїшся — виріж, викинь геть Своє нездарне й небезпечне серце, А замість нього в груди впхай собі Ганчірку, що до блискавок байдужа.