Борис Григоріович Херсон - Сталіна не було, Борис Григоріович Херсон

не переходячи дорогу,

заглядаючи в кожен двір.

Де-небудь він сидить і грає.

*

Якщо і тут вона його не знаходить,

значить, він поїхав

на вісімнадцятому трамваї,

у відкритому жовто-червоному вагоні

на дванадцяту станцію

Великого Фонтану.

Він сидів на одній і тій же лавці,

над самим обривом

і дивився на море.

*

Ой, чого там дивитися,

що він там бачить, скажіть, люди?

*

Його і знайшли на цій лавці.

Він сидів, закинувши голову,

втупившись в саме небо,

і, напевне, щось бачив.

Хоча, на що там дивитися,

що там можна побачити, скажіть, люди.

*

Фіра зникла десь на два роки.

Напевно, хтось

з дітей, якщо тільки були діти,

але племінники вже, звичайно, були,

коротше, хтось узяв її на якийсь час.

Потім вона з’явилася знову.

*

Щось з нею сталося.

Сусід казав – атрофія мозку.

Німець, від якого всі без розуму.

пан Альцгеймер.

*

Кожен день вона кричала

висунувшись у вікно: Яша! Додому! Яша!

Іноді вона виходила його шукати,

але, зрозуміло, не знаходила,

не завжди знаходила і дорогу назад.

*

Борщ зовсім охолов.

Яша! Додому! Яша!

*

Зазвичай її приводили додому сусіди.

Але одного разу її не знайшли. Ні тоді, ні пізніше,

ні через рік, думаю, ні через століття

її не знайдуть. В маленьку квартиру

вселилася божевільна руда двірничка,

що до того мешкала в напівпідвалі

з нечесаним замурзаним хлопчиськом.

Прирослі мочки вух.

Розщеплення губи. Відома справа.

*

Одного разу, підмітаючи двір, уявляєте, це було

в ті часи, коли двори ще підмітали,

вона зупинилася посередині і озирнулась.

А потім сказала: Напевно, Фіра

таки знайшла свого Яшу.

*

Яша! Борщ холоне!

Швидше додому, Яша!

♦ ♦ ♦

зрештою зруйнована міська архітектура

відродиться сама собою і квартири будуть просторі

і високі вікна подвійні і в шафі валер’янки мікстура

і кохання буде в квартирах й надворі

зрештою золоті карети потиснуть автомобілі

і мир запанує і правда брехню переможе

зрештою всі одружаться на тих, кого полюбили

і будуть до смерті жити але смерті бути не може

♦ ♦ ♦

Знову це гудіння, – каже бабуся Рая, спираючись на спинку стільця, —

штовхаючи його вперед, вона ходила по кімнаті, – не діждати кінця —

Скоро? Вона дивиться на патефон як на страшну потвору.

Звичайно, я слухав орган Ризького Домського собору,

звичайно Бах, а хто ж ще, звичайно токата і фуга, а що же

ще, виконує Лісицина, а бабуся Рая каже – якесь гудіння!

І що тобі цей Бах, що за музика, тільки гудіння, Господи Боже,

знову цей стугін, знову цей стугін та гуркотіння!

Ось вона одягає опуклі окуляри в роговій оправі,

бере свій порошок, запиває водою зі стакану,

зникає, і ось тепер вона у своєму праві:

бабуся Рая заслужила раю, де немає ні Баха, ні Лісициної, ні органу.

Там голки нитки та ґудзики складені в пластмасову коробку,

а я тут посивів, розповнів, і хто тепер мені скаже хоч слово?

Я уставляю диск в апарат, натискаю кнопку —

знову це гудіння, цей стогін, чуєш, рідна, це гуркотіння знову…

♦ ♦ ♦

вони називають це готель для кохання

але бардак є бардак відкрий аромат бажання

номер без вікон ліжко клітка для гігієни

удаваний чуєш стогін з усіх боків без забобон

оргазм гуде як локомотив що прибува на перон

третього кола пекла або геєни

там за стіною осінь сумні крики ворон

що перед відправкою в подорож збилися в зграю

я мовчу й повільно спогадів книгу гортаю

думкою літаю крізь мережу спорожнілих крон

у блякле небо місцевого Вавилона

посеред якого мармурова майданна колона

з бронзовим янголом похоті що благословляє народ

який не бачить в зляганні проблем та перешкод

це будівля без вікон і струнка жіноча ніжка

замінює нам курячу прошу пана до ліжка

кожна сошка дрібна у Божому оці сучок то ж обійми

бідну грішну душу що продає тіло

це краще ніж тіло що продає свою душу вміло

що значить готель для кохання розуміємо ми.

♦ ♦ ♦

сиділи в комірці прикладалися до пляшки

і розуму було у нас менше ніж у комашки

сиділи в гуртожитку як предки в яру сиділи

і як в сивушній бразі було в нас багато сили

покриті шаром пилу сиділи в комірці і пили

і злиденну вітчизну кров’ю своєю кропили

щоб усе колосилося щоб йшла кукурудза до силоса

щоб вічно передчуття волі над нами носилося

♦ ♦ ♦

зірки блукають в небі на кшталт вогнів болотних

збираючись у фігурки людей і тварин безтурботних

визначають долю найдрібнішого громадянина

невеликої країни на ім’я україна

коли йому прокидатися коли робити зарядку

коли покарати малятко, привчаючи до порядку

коли лаяти боса коли побачитись з кумом

коли наодинці пити вдаючись сумним думам

про те що ми їмо а вони бенкетують суки

ми крадемо потрохи а вони все що йде їм в руки

я не скажу за тернопіль але ось одеса

не знайдеш в одесі негідника без мерседеса