Борис Григоріович Херсон - Сталіна не було, Борис Григоріович Херсон

а влітку море чорне зелені хвилі

у всьому винні зірки на небосхилі

кавова гуща карти таро паперові квіти

треба менше пити а з кумом частіше сидіти

♦ ♦ ♦

Місто прекрасне й нудотне, неначе кремовий торт,

стоїть над затокою. Суденце входить в порт.

Непорочне небо білу хмарку пасе,

Капітан стюардесу в каюті – півгодини на все.

По лінії горизонту з парасолькою йде

циркачка в марлевій пачці, а ліфчик – де?

ступає п’ятка до носочку, балансуючи, щоб не впасти —

такі бубнові клопоти й дама червової масті.

Кавова чашка. Гуща розтеклася на прозорому дні.

Ворожка обіцяє процвітання місту й країні в майбутні дні:

дві кімнати на п’ятому поверсі держава тобі дає,

пенсійне забезпечення, якщо стаж виробничий є,

столітник на підвіконні, раковину-тюльпан,

сантехніку, фінську плитку… Одягає штани капітан.

З труби вилітає гудок – загальний привіт

митниці і санінспекції. Пенсіонер замполіт

читає газету «Труд». По струнці Приморський бульвар —

від Воронцова до Пушкіна декілька юних пар

походжають під ручку, ніжності без серенад.

Два квитки в кіно, тридцять четвертий ряд.

♦ ♦ ♦

На Олімпі Зевс бенкетує, Посейдон – у Чорному морі.

Нектар і вода з вином – у широкому жбані.

В питаннях моралі боги не надмірно суворі,

в інших питаннях теж зовсім не бездоганні.

Їх марно просити: «припиніть воювати та жерти!»

Вони живуть відчайдушно і воюють сміливо.

Їх від людей відрізняє тільки відсутність смерті.

А це, якщо поміркувати, не так вже важливо.

♦ ♦ ♦

Приморське місто завжди – перевалочний пункт.

Спустошує трюми, повій морякам здає,

сує в широкі роти діткам тропічний фрукт,

відправляє товар у столицю – але щось прилипне до рук.

Тому у кожного щось у кишені є.

Тому – липкість рук (жодного обману) – то закон

роботи митної служби, прокурора і торгашів.

Просто перевантажують з трюму у товарний вагон,

проти богів торгівлі і прибутку не погрішив.

Тому – південний акцент і змішання мов,

тому навіть діти під вечір їдять банан чи ананас.

Тіла важкі, набряклі, у дітей. як у мами, немов —

худоба не порок, але худий не вхожий до нас.

Тому – пишні булочки, хали і кренделі.

Тому підчеревок, окіст, ще й на хліб трохи ікри.

Тому море з’їдає землю – морю бракує землі.

Тому по затоці ковзають білесенькі катери.

Тому, як у Пушкіна, гармати кожен вечір палять,

і шахісти сваряться, хоч рота їм кляпом закрий.

Тому повітряні змії легко над пляжем парять.

І лоток з морозивом котить вздовж бульвару старий.

♦ ♦ ♦

Бережу твій сон, тому що бажав завжди

бути героєм твоїх сновидінь, що прийшов туди,

залучений несвідомою силою твоєї уяви,

не підвладний законам логіки, тяжіння, слави,

безмозкий – дарма, що сивий, як всі діди.

Сама розсуди – навіщо тобі здався похмурий дід,

у перспективі – старець, інвалід, дармоїд,

той, що собі під ніс чиїсь рядки бурмоче,

проклинає молодість, покаятися в провинах не хоче,

забуває усе, що забувати не слід.

Краще бути примарою залученою в політ або біг,

чи двогорбим верблюдом, що у Ноїв ковчег проникнути ледве зміг,

або кентавром, що топче зелені лучки Еллади,

трагічною тінню на тлі світової клоунади,

пушкінським Чорномором, що юність Людмили беріг.

Бо в сновидіннях твоїх, здається, в мене ще є

деякі шанси, так літо останнє тепло віддає,

й думок сумних броунівська штовханина

душу мутить, чорний кіт сидить біля тину,

й тремтить у грудях втомлене серце моє.

♦ ♦ ♦

тупі болі зранку то є вікова норма

місто приморське розширилося й спорожніло

круки злітаються на залишки котячого корму

добре що не на твоє бездиханне тіло

осінні троянди ніби не радіють цвітінню

природа чекає не дочекається зливи та похолодання

лягають спогади на життя прозорою тінню

і радість минула прихована під маскою болю й страждання

♦ ♦ ♦

У місті, оточеному стінами, потім ворогами,

потім – архангелами з крилами, потім – чортами з рогами,

у міському саду, де ротонда з мазуркою духовою,

де фонтан – не фонтан, але вважають музичним,

де собака радіє з власником флегматичним,

де, здається, бронзовий лев киває вам головою,

так от, у цьому місті мерці-вітці на цвинтарі (лихо!)

поводять себе, як діти у яслах, тихо,

чекають нащадків в гості або на ПМЖ,

але живі, аж надто жваві і сміхом здоровим

вони подібні вільним дітям дворовим,

перед якими мами ходять голими і в негліже.

Так, безсоромність у нас крові, а також у дурі природній,

ми зовсім не сіль землі в щіпці Господній,

так і місто наше не стоїть на вершині гори,

і світильник наш не на столі, а під спудом,

він нікому не світить, і повсякденним блудом

ми не засмучуємо один одного, але тішимо до пори.

Я народився після війни, але бачив живцем руїни,

жартував про підводний човен в степах України,

про арії Ленського «Чи впаду, продертий дрючком».

На допитах в органах мовчав або брехав, червоніючи.

Знав товариш майор, що брешу погано, не вміючи,

він ловив мене, як капусницю ловлять сачком.

Він ловив мене, але не